БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ І МАСОВІ РОЗСТРІЛИ ЄВРЕЇВ У БАБИНОМУ ЯРУ

Віталій НАХМАНОВИЧ, відповідальний секретар Комітету «Бабин Яр»

Я хотів би стисло (повний варіант статті буде надруковано в «Українському історичному журналі») зупинитися лише на одному питанні: участі Буковинського куреня у масових розстрілах євреїв м. Києва наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 р. Проблема полягає в тому, що останнім часом вже не лише у пресі, а й у політикумі побутує теза, ніби євреїв у Бабиному Яру розстрілювали: а) українці; б) українські націоналісти; в) Буковинський курінь мельниківського ОУН. І цю тезу підтримує і пропагує значна кількість вітчизняних дослідників.


Звичайно я мав би спочатку розібрати всю історіографію, а потім запропонувати власне бачення проблеми. Але в мене є підстави піти зворотнім шляхом. Отже, почнемо навіть не з питання, чи брав Буковинський курінь участь у розстрілах, а із з’ясування, чи був він взагалі у Києві в той час.


Проблема полягає в тому, що маємо заанґажованими не лише історіографію, а й джерела. Насправді ситуація є такою: на грудень 1941 р. існувало три основні «українські» поліційні структури: 1) Буковинський курінь, про який йдеться, він дійсно був українським, оскільки прийшов з Буковини, але в місті отаборився не весь курінь, а близько 700 осіб, інші ж були розпорошені по всій Україні; 2) Київський курінь, основу якого складала Перша київська похідна група, прийшов зі Львова. Серед його вояків були добровольці з військовополонених, що їх набирали в Житомирі і в Києві, а також еміґранти і галичани, і 3) власне обласна і міська поліція з районовими відділеннями, яку теж створювали мельниківці, але згодом основний склад формувався з киян. Обидва курені мусили стати охоронними загонами для боротьби з радянськими партизанами, на перспективу ж планувалося, що вони становитимуть підмурок українського війська. Буковинський курінь навіть урочисто присягнув Українській національній раді.


Згодом німці розформували ці структури і впродовж першої половини 1942 р. поступово влили до складу поліційних батальйонів, т.зв. «шуцманшафту». Буковинці опинились у 115-му і 118-му батальйонах, де і офіцерський склад, і більшість рядових складали колишні військовополонені. На початку 1943 р. їх перекинули до Білорусі, а згодом до Франції, де 1944 р. вони перейшли до партизанів Руху Опору.


Як ведеться, від самого початку почали з’ясовувати, хто більше зробив для Батьківщини. Наприклад, серед буковинців побутувала легенда про те, що до Києва вояки дісталися пробним потягом, у товарних вагонах, мало не на відкритих платформах, що причіплювалися спереду для перевірки шляху щодо наявності мін. Можливо так воно і було, але у спогадах (наприклад, Петра Войновського, командира куреня) конкретних дат ніхто не наводить, а отже, видається, ніби курінь приїхав до Києва одразу за німецькими військами. Історики, до речі, так і пишуть.


Але якщо взяти інші джерела, то там і пріоритети інші. Наприклад, був такий собі Орлик – перший комендант міської поліції з кінця вересня 1941 р., потім очолював Київський курінь, а в грудні 1941 р. з поліції пішов, що його і врятувало від того ж таки Бабиного Яру. 1942 р. він написав звіт про роботу поліції у 1941-му. Там чітко зазначено, що «у половині листопада приїхали з Бердичева буковинці, з яких було сформовано другий курінь». Цю інформацію бажано перевірити, оскільки те, що Орлик пише про Буковинський курінь, певною мірою дисонує з тим, що пишуть власне буковинці або їхні історіографи.


Так, у Орлика відсутні відомості про згадану вище героїчну втаємничену поїздку Буковинського куреня до Києва. Натомість він пише, що саме напередодні здобуття німцями Києва, коли йшлося про відбір людей для створення міської поліції, «в Бердичеві знаходився табор буковинцев… з яких можна було вибрати багато людей до помочі, але німецьке військове командування не хотілось на те погодитися й держали їх в резерві, мовляв, з них також буде організовуватися поліція на Київ». Далі, Орлик зазначає, що до куреня «Київ» «пізніше був взятий кур[інь] «Буковина». А історики Буковинського куреня Дуда і Старик навпаки стверджують, що «у середині жовтня до його складу влився і Київський курінь».
Існує і третя, так би мовити, точка зору. Того ж 1942 р. Анатолій Кабайда, який у серпні став комендантом штабу поліції, склав т.зв. «Короткий нарис перебігу організації Української Охоронної Поліції м. Києва», де ані Київський, ані Буковинський курені не згадуються.


Відтак дату прибуття буковинців до Києва бажано було б встановити іншим шляхом. Наприклад, за допомогою спогадів Войновського, де згадано цілу низку подій, які ми можемо датувати досить точно.
По-перше, дата, пізніше якої Буковинський курінь не міг з’явитися в Києві. Войновський описує, як очолюваний ним курінь брав участь в урочистій панахиді в Андріївській церкві у 20-ту річницю загибелі героїв Базару. Річниця Базару припадає на 21 листопада, але панахиду було проведено у неділю, 23-го. Тобто 23 листопада курінь вже мусив бути в Києві.


Тепер щодо дати, раніше якої буковинці не могли з’явитись у місті. Войновський розповідає, що після того, як курінь парадним маршем пройшов містом, їх зустрів «комендант поліції сотник Захвалинський». Відомо, що міську поліцію Захвалинський очолив 3 листопада, а обласну – ще 1 жовтня. Відтак буковинці з’явилися у столиці не раніше останньої дати.


Далі Войновський докладно описав, як очолюваний ним курінь з допомогою патріотично налаштованих машиністів дістався Києва. Щойно відкрилися двері вагонів, буковинці побачили, «як… понад дахами багатоповерхових будинків здіймаються чорні давкі дими пожарищ».


Восени 1941 р. у Києві було дві хвилі пожеж. Перша почалася 24 вересня. Є спогади останнього київського голови Форостівського, є щоденник Ірини Хорошунової (вона вела його весь період окупації). Там чітко зафіксовано, що вибухи тривали чотири дні. Спочатку радянські диверсанти підривали Хрещатик, а потім, коли німці, не маючи змоги загасити вогонь, розпочали зустрічні підриви, наші пошкодили шланги. Пожежу гасили приблизно тиждень-півтора, але вже 6 жовтня ввечері Хорошунова зі знайомими вийшла на Хрещатик до руїн консерваторії, проте не лише вогню, а й диму не побачили.


Очевидно, що до 6 жовтня пожежі було остаточно ліквідовано, а відтак Буковинський курінь мав з’явитися в місті до цієї дати. Але в такому разі Войновський мав би стати свідком, якщо не учасником створення Української національної ради, що відбулося 5 жовтня. Він же у спогадах обмежується лише загальними відомостями і власних свідчень не фіксує.


І ще одне. Войновський створює загальну картину розгортання національного життя в столиці. Зокрема зазначає: «Задіяла Київська міська управа, де головою був Багазій». Але В. Багазій став головою управи тільки 29 жовтня. Тож, якби Войновський провів той місяць у Києві, він не міг би не запам’ятати першого голову О. Оглоблина, якому до того ж мав підпорядковуватися у службових справах.
То ж дим від яких пожеж побачили буковинці з вокзалу? Напевно, йдеться про другу хвилю вибухів, які почалися в останніх числах жовтня. 31 жовтня вибух стався у будинку міськвиконкому на сучасному Майдані Незалежності. 1 листопада Хорошунова ще бачила заграву над Печерськом. 3 листопада потужний вибух зруйнував Успенський собор Києво-Печерської лаври. Ще 5 листопада Хорошунова бачила, як горить Лавра. А 7 листопада ввечері знову пролунало кілька вибухів.


Дим саме від них, на нашу думку, і бачили буковинці, які мали з’явитися у Києві десь одразу після 7-го. Якби це було до 3 листопада, то Войновський згадав би не лише дим, а й самі вибухи, тим більше, що було зруйновано Лавру. Пізніше, у середині листопада, жодного диму буковинці уже б не побачили.
От і виходить, що Буковинський курінь насправді з’явився в Києві лише у першій половині листопада. А це, по-перше, цілком руйнує версію про його участь у масових розстрілах у Бабиному Яру. А, по-друге, остаточно ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції.


Звідки ж узявся міф? Детально проаналізувавши всю історіографію цього питання, можу відповідально сказати: вся вона прямо або опосередковано зводиться до книги Олександра Шлаєна «Бабий Яр». Шлаєн був кіносценаристом і написав свою книгу ще 1981 р., але друком вона вийшла лише 1995-го. Він же був автором чималої кількості статей у газетах, зокрема і про буковинців згадував. Ну, а наші історики в нього переписували, або один в одного, а дехто і сам у себе. Але звідки все ж таки отримав інформацію Шлаєн? Він бачив багато документів, серед них тих, що сьогодні вже відомі.


Єдине документальне джерело, крім книги Шлаєна, в якому йдеться про це питання – матеріали, які стосуються справи Григорія Васюри – начальника штабу 118-го поліційного батальйону, винного у знищенні населення білоруської Хатині. В низці інтерв’ю голова військового трибуналу на тому процесі Віктор Глазков стверджував, що 118-й батальйон брав участь у масових розстрілах у Бабиному Яру.


Тепер увага! Слідство у справі Васюри почалось 1985 р. Того ж самого року О. Шлаєн пише нову главу своєї книги. В ній він подає докладні відомості про Буковинський курінь, його командира Войновського взагалі і про їхню участь у розстрілах у Бабиному Яру зокрема. І принагідно описує співпрацю українських націоналістів з нацистами. А на останніх сторінках подає таке: «Выполнив свою основную задачу, пролив кровь десятков тысяч жертв Бабьего Яра, он, «куринь», как самостоятельное воинское подразделение вскоре перестал существовать… Самых «надежных и квалифицированных» палачей, повысив в должностях и званиях, зачислили в 115 и 118 карательные полицейские батальоны, сформированные из националистов и уголовников… Когда 22 марта 1943 года заполыхала Хатынь, особо отличились «казаки» из 118 карательного батальона…». Ось він, місток між Буковинським куренем і 118-м батальйоном, між Бабиним Яром і Хатинню.

Петро Войновський,
командир Буковинського куреня

А тепер наша версія. 1985 р., коли почалося розслідування у справі Васюри, комусь з керівників на найвищих партійних щаблях спало на думку провести гучний процес не просто над поліцаями-вбивцями, а над усім українським націоналістичним рухом. І обрали для цього саме Буковинський курінь. Нагадаємо, до влади тільки-но прийшов Горбачов, очікувалися зміни у зовнішній і внутрішній політиці. Але далеко не всім з радянського керівництва це було до вподоби. Політичний процес міг би відвернути симпатії Заходу від нового генсека, штовхнути його в обійми тих, хто 1991 р. намагатиметься силою зупинити історію. Такий захід вимагав розголосу. Мінський процес Васюри, який відбувався наступного, 1986 р., був формально відкритим. Але пускали на нього не всіх. Так, завідувач ідеологічним відділом білоруського ЦК Павлов особисто сортував журналістів, що мали отримувати перепустки. Безумовно, готувалися й ґрунтовні публікації. Не виключено, що однією з них мала стати книга Шлаєна.

Передумови для цього були. Сам Шлаєн з вдячністю згадує Генерального прокурора СРСР Руденка, який надав йому можливість «ознакомиться с такими документами, связанными с трагедией Бабьего Яра, о которых я и думать раньше не мог». Про що тут може йтися? Тільки про архіви КДБ, оскільки своїх архівів прокуратура не має.

Тобто, на 1985 р. Шлаєн вже був тут своєю людиною. І саме йому могли зробити пропозицію: «Ви додаєте матеріал про злочини Буковинського куреня і зв’язки українських націоналістів з нацистськими спецслужбами – ми даємо дозвіл на друк вашої книжки». І запропонувати відповідні документи, як фактологічну канву для майбутнього тексту. В тому, що основу останньої глави становлять оперативні розробки КДБ, немає жодних сумнівів. Там весь націоналістичний рух представлено як спецоперацію чи то абверу, чи то гестапо.


Але, здається, що несподіваною проблемою для організаторів став сам суддя Глазков. Вже значно пізніше журналісти запитували його, чи правда що Хатинь знищили українські націоналісти. І він категорично заперечував: «Это неверно!.. Хатынь сожгли каратели 118-го полицейского батальона. Да, большинство полицаев были уроженцами Украины, и само подразделение сформировано в Киеве. Но это были не националисты, а обыкновенные предатели».


Можливо, саме через Глазкова процес було зірвано, а жодного матеріалу про мінський суд – не опубліковано. Суддя вважав, що це зробив Щербицкий, через те що 118-й батальйон було сформовано в Україні, і сам Васюра був українцем. Але про результати слідства було відомо заздалегідь, тож суд одразу можна було провести у закритому режимі. Здається, річ не в тім, що на лаві підсудних опинилися українці, а в тому, що то були «не ті» українці. Замість «українських буржуазних націоналістів» катами виявилися звичайні «радянські люди», а це аж ніяк не було потрібно владі. А відтак і книга О. Шлаєна знову виявилася непотрібною.


А назагал це закид не Шлаєну, а нашім історикам, адже не всі джерела з архівів спецслужб є правдою історії.

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/612/54344/

До головної сторінки
Контакт
Copyright FORUMN © 2004-2006 // Дізайн та підтримка- О. З.