ІДЕЯ НЕ ДЛЯ ВСІХ, АЛЕ ДЛЯ КОЖНОГО

Олесь ІЛЬЧЕНКО, культуролог

Трапилася мені мапа розподілу голосів виборців-2007, їхніх партійних уподобань. І знову «два кольори мої, два кольори…». Дострокові, чи «звичайні» вибори відбуваються, а географічно маємо ту ж саму картину: певні області голосують за, умовно кажучи, «помаранчевих», мешканці півдня й сходу – за партію реґіону, вибачте – «партію реґіонів», представники тих, які не можуть і не хочуть забути радянське минуле і психологічно міцно прив'язані до марґінальних проявів російської субкультури.

Але річ навіть не в розподілі уподобань, симпатій, голосів. Дивовижним чином лінія між двома кольорами позначує межу ареалу потужних… неолітичних культур, тих прадавніх предтеч сучасної цивілізації. Саме так! На сучасному «голубому полі» симпатиків «реґіоналів», в оспіваних поетами краях териконів, як розповів один знаний археолог, жодних значних пра-прадавніх культур не було. Звичайно, ми не згадуємо північний ареал чудових, але чужинських, античних культур в Причорномор'ї чи Приазов'ї. Збіг ліній і поглядів, світогляду і долі? Можливо, що й так. Але от будь-який географ може додати, що лінія розподілу уподобань виборців досить таки добре корелює із відомою кліматологам лінією Воєйкова, що позначає межу кліматичних зон.

Можливо, наші пращури, представники тих далеких культур, не просувалися далі від неї з якихось причин?

А якийсь історик ще міг би додати, поглянувши на мапу розподілу голосів на виборах-2007, що симпатики двох великих політичних таборів дивним чином розподіляються обабіч великої межі, кордону колишньої Речіпосполитої, її південних і східних рубежів. Тобто з одного боку – держава поляків, литовців, українців і білорусів, а з іншого… А що з іншого? Як писали тоді на мапах – «Дике Поле»?
Веду не до того, щоб ще раз банально підкреслити «розлам», «розірваність» між двома Українами, чи сказати, що десь там, або там-то люди кращі, гірші, ніякі, прогресивні тощо.
Тріщина чи рубець?

Йдеться про те, чи існує ця «тріщина», «розлам», про який усі торочать, через усю Україну нині насправді, чи це просто давній рубець, який із плином часу стає все менш помітним?
У розв'язанні цього питання полягає своєрідність нашої ситуації із розвитку національної ідеї, про яку говорять так багато й часто недоречно. Чи є така ситуація – історичної неоднорідності населення однієї країни, дискретності однієї нації – абсолютно унікальною в світі? Аж ніяк. Хто такі бельгійці? Французи та голландці? Вони за такий вислів і побити можуть. Фламандці й валлони відчувають себе окремішніми від своїх мовних побратимів (так само, як і один від одного). Та й мови у них не зовсім такі, як у сусідніх Нідерландах і Франції… Хіба громадян Ліхтенштайну можна назвати німцями? Абсурд. Зовсім інший діалект німецької мови, інша ментальність. Швайцарці – взагалі притча во язицех. Чотири мови, чотири окремішности… Спільне – лише прагматичне усвідомлення єдности кантонів. Отже, з цього погляду ситуація в Україні не є якоюсь неймовірно винятковою.

Інша річ, що процес націєтворення в Україні, як на мене, аж занадто тривалий, болючий і запізнілий – порівняно із «нормальними» націями Европи. Закоріненість наших проблем сягає давніх часів. Один приклад: сонет, як поетична форма, виникає в Італії 1240-го року. Що було в нас того ж таки року? Нашестя східних варварів, Київ у руїнах… Потім – повільне відродження й вічне прагнення наздогнати ту ж таки Европу, спільність із культурою і звичаями якої українці завжди відчували. І нехай Европа прийшла в Україну «у польському кунтуші», як кажуть, вона тут таки була.
Італія й Німеччина формують модерні нації лише в XIX ст. І досі в Італії існують дуже помітні реґіональні говірки, не кажучи вже про сицилійську й сардинську мови, які багато хто з дослідників вважають прямими за походженням із латини Риму. А проте всі італійці мають, попри місцеву гордість і патріотизм, й загальнонаціональну честь і гідність. Тобто італійці поступово з кількох груп із подібними мовами стали сучасною нацією. Величезна роль у цьому процесі належала еліті нації – аристократам, передовсм за духом, які виплекали мрію про велику Італію і втілили її в життя.

Українська еліта, якщо наших можновладців можна назвати елітою, і в XXI ст. не може чітко заявити про шлях країни – на Захід, чи на Схід. Хоча, власне, вибору немає: або повернення до свого старого европейського вектору розвитку, або розчинення української мови і культури, власне – ідентичности, в «евразійському болоті», за висловом Миколи Рябчука. Питання полягає в тому, яке завдання ми ставимо перед собою. Адже збереження української нації можливе лише в европейській сім'ї народів (формальна інтеґрація не є питанням першорядним; важлива інтеґрація ментальна, культурно-побутова й військова). Будь-яке серйозне, глибоке зближення-повернення до Росії означає більш або менш швидке розчинення українства в безкрайньому російському морі. Сумний список народів, що зникли в просторах Росії за останнє століття (вепси, водь, іжорці, нарова, сету, чудь, бесермани, камасинці, енці та інші) – доводить реальність цієї потенційної загрози. Навпаки, існування численних реґіональних мов і культур (у широкому сенсі) на теренах Европи – показник толерантности з боку інших культур і державних структур Старого Світу, його законів, сприятливого духу, самого середовища для існування хай навіть малих народів.

Українська ситуація із поширення і сприйняття всіма громадянами країни національної ідеї, національного вектору розвитку обтяжена не лише сумним і нелегким історичним спадком, активними діями Росії із збереження своєї сфери впливу на Україну, але й активно-неґативною і часом навіть аґресивною позицією численних громадян нашої країни, які не знають і не хочуть знати ні української мови, ні культури, зрештою – не відчувають і не бажають відчувати себе українцями. Для них Україна, в кращому разі, недореалізований проект під назвою «Україна без українців», їхня мрія – країна на кшталт сучасної Білорусі, де національно свідомі громадяни витіснені на марґінеси і часто зазнають прямих переслідувань. Тут можна згадати скандальні й расистські висловлювання деяких державних службовців про українську мову, чи на адресу української інтеліґенції, або ж справжні антиукраїнські шабаші, неодноразово влаштовувані «народними обранцями». Найм'якішими проявами антиукраїнського чаду було сукання дуль нечисленним киянам-протестантам під Верховною Радою під час ліплення так званої «антикризової коаліції», чи, скажімо, обзивання автора цієї статті «бандєровцем». Хоча, як на мене, називаючи автора бандерівцем ці, з дозволу сказати, громадяни України, зробили мені, не розуміючи цього, неабиякий комплімент.
За такої ситуації зрозуміло, що поширення національної ідеї наражається на спротив «вічно вчорашніх» і відвертих перевертнів, які користуються різними засобами, в тому числі й псевдодемократичною риторикою, аби загальмувати відродження нації, її духу, зокрема й серед нашої надії – молодої ґенерації.
Власне, ситуація всім відома. Постає лише вічне питання: як діяти, щоб український народ і його держава існували, й існували успішно?

Дві в одній? Три в одній?
Часто кажуть, що час національних ідей минув, як і час нації в її етнічному розумінні. Мовляв, настав час націй політичних, таких собі синтетичних націй із представників різних народів і рас. Можливо, такі міркування мають сенс для США чи Канади, які й були змодельовані як держави, де кожна людина, незалежно від її походження, має шанс розпочати своє життя з чистого аркуша. Але сумні події у Франції, зокрема в Парижі, де представники інших народів, не французів за походженням, іншої світової релігії, вчинили справжні бунти, показують, що до консолідованої політичної нації, навіть у такій досить толерантній і заможній країні, ой як ще далеко. Попри всю свою модерність, Європа напрочуд консервативна частина світу. Всі ці більш-менш приховані міжнаціональні тертя, образи, притлумлені виконанням законів, дивовижна живучість діалектів, мов, говірок, маленькі пихи міст чи містечок показують актуальність національної ідеї в різних її, часом кумедних, проявах. У згаданій Бельгії щодня все більше помітні суперечності між фламандцями і валлонами; каталонці (в розмовах із автором та й публічно) не приховують своєї мрії про власну державу. Що вже казати про басків, ірландців Ольстеру, корсиканців... Позірно тиха Швейцарія – виняток, бо була створена, об'єднана ще у середньовіччі й тримається, як було сказано, на прагматизмі й тверезому розрахунку.

Отже, йдеться про те, що національна ідея не може бути ідеєю поза своїм етносом – інакше то вже якийсь нонсенс. На те вона й національна ідея. І хоч би як жахалися слова «націоналізм», витлумачуючи його хибно, він зостається ідеологією гідності свого народу, рівного серед інших народів, а не вищим від них. Так само як біологічне різноманіття на планеті, чи в певному біоценозі є запорукою його стабільности, так і різномаїття різних етносів, народів є чинником поступу людської цивілізації, джерелом вічної мінливості, джерелом ідей, поглядів, способів пізнання світу через різні мови – й таким чином нових і нових відкриттів у людині й довкола неї.

Відтак, на мій погляд, основним у національній ідеї є етнонаціональна складова, а в цій останній, звичайно ж, мова. Недарма всі явні й приховані вороги українства в нашій державі й поза нею найзапекліші атаки ведуть на українську мову. Це вони пропагують підступну ідею двомовности, яка зводиться до знання українцями каліченої російської мови онуків булгаковського Шарикова. Самі вони вперто не бажають вчити української. Згадайте хоча б багатьох державних(!) чиновників, які так і не спромоглися, попри вимоги закону, як держслужбовці, вивчити мову титульної нації. Тим часом посли багатьох іноземних держав опановують українську впродовж кількох місяців й на дуже пристойному рівні.

На жаль, і на сімнадцятому році незалежності українська держава не виконує свого обов'язку – розвитку української мови в усіх сферах публічного життя. Згадаймо лише ганебні рішення українських(?) судів щодо мови прокату імпортованих кінофільмів у кінотеатрах. Інакше як наругою і блюзнірством стосовно українства таку гру на користь мови сусідньої держави дії представників однієї з гілок державної влади годі й назвати. Втрата мови – перший і найжахливіший крок до зникнення народу. Так, не завжди народи, що втратили (або майже втратили) мову, втрачають і національну самосвідомість (втрата свідомості – взагалі небезпечне явище, будь-який лікар це скаже). Об'єктивно вона через цю самосвідомість, рудименти звичаїв і навіть традиційну кухню може існувати у певної кількости представників етносу, який капітулював перед іншим – більш аґресивним, численним, підступним або таким, що знаходиться на так званому вищому щаблі цивілізації. Але таке неповноцінне, сказати б, існування народу, нації веде до, по-перше, інкорпорації переможеного етносу іншим, а, по-друге, у більш-менш віддаленій перспективі, й до повного розчинення його.
Знову ж таки – яку мету має перед собою нація? Добровільне зникнення чи поступ? Чого вона прагне – недоїдків зі столу переможця, чи повноцінного існування серед інших народів?

Саме мова є засобом і можливістю для народу стати не етнографічним курйозом, а перетворитися на модерну націю. Телебачення, фільми, книги, популярні виконавці, театри – ось сфери державного лобіювання і впливу. Якщо ця держава, звичайно, справді розуміє, що українці як нація можуть реалізуватися лише у своїй країні, на своїх одвічних теренах. Не будемо казати зараз про такі химерні речі як совість чи національна гідність усіх отих видавців, режисерів, співаків і акторів…

Самою по собі зрозумілою річчю є і політична складова національної ідеї. На жаль, у великих партій і блоків вона не надто виразно присутня. Зате партійки, які відверто працюють на руйнацію України як держави, дуже галасливі й діяльні. Низька національна свідомість і відсутність національної гідності в багатьох українців, помножена на бездіяльність, а часто й пряме заохочення з боку різних гілок влади, є живильним середовищем для фінансованих з-за кордону союзів, партій, об'єднань тощо. Це вони за повної підтримки місцевих влад встановлюють пам'ятники царям – руйнаторам України, влаштовують шовіністичні проросійські шабаші в Криму, називають героїв УПА фашистами… Роблячи при цьому вигляд, що не знають, як більшовики за великої дружби із Гітлером і разом із ним ділили Европу, готуючи так крок за кроком Другу світову війну. Що ж робить держава українського народу, як реагує на провокаторів і українофобів? Часто здається, що ніяк…
За такої ситуації українці мусять зорганізовуватися, вимагати від партій чіткої проукраїнської позиції, а від держави – адекватних дій щодо руйнівників України. Зрештою, ніхто не забороняє українцям проводити мирні акції протесту, бойкотування… Кожен свідомий українець мусить щодня виступати на захист і розвій своєї держави. Доносити такі ідеї до кожного – то завдання різних діячів – і партійних, й мистецьких кіл, інтелектуалів і вчителів тощо.

Очевидно, що складовими національної ідеї є не лише етнонаціональна, територіальна (тут існує проблема етнічних земель і меж держави українців), не лише політична (з усіма її проблемами: влада – народ; права титульної нації – права меншин; повернення українців, що втратили свою мову до повноцінного національного життя, і в першу чергу через опанування ними мови; проблема лояльности до української держави й нації найчисельнішої меншини – російської), але також культурна складова, яка в наші часи стає найактуальнішою й, якщо хочете, наріжною.

Дивного тут нічого немає. Знову ж таки – приклад Европи. В сучасному світі, де домінують потужні транснаціональні компанії, де економіки повністю сплелися, а кордони зникли, де однаковісінькі чізбургери і кока-колу можна купити скрізь, саме національна ідентичність, національна культура в широкому розумінні стають неоціненним скарбом і невичерпним «золотим запасом» кожного народу, кожної нації. Зразки старого і модерного мистецтва, пам'ятки історії та культури, унікальна національна кухня і звичаї – ось ті наріжні камені, на яких базується вектор життя сучасної нації. Кожен музей, кожна талановита книга чи кінофільм – бренд нації, її знак у морі інших народів і держав. Феномени сучасного азіатського кіна чи здорової середземноморської кухні кажуть самі за себе. Культурна складова національної ідеї, як і рідна мова, є вічним капіталом, який дає шанс нації існувати, жити, розвиватися, досягати добробуту і сприяти кожній людині стати щасливою. Адже для чого тоді всі національні ідеї, як не для наближення до повного щастя – собі, родині, нації…?

Є ідея!
Зараз стало мало не модою розмірковувати про якусь ідею, яка б могла об'єднати все населення України. Що ж може об'єднати угорців Закарпаття, кримських татар, греків Приазов'я, румунів Буковини і одеських євреїв? В тактичному плані – ідея добробуту, вільного національного розвитку, вільних підприємництва й ринку, ґарантування з боку держави прав і свобод людини й виконання своїх обіцянок і зобов'язань. Це загальнолюдські поняття й цінності, які зрозумілі для людей усіх націй, народів, національностей… Власне, на цьому багато авторів у своїх роздумах ставлять крапку, щиро вважаючи, що це і є ті «базові елементи», прийнявши які й заспокоївшись на яких, для всіх народів України настануть жадані тиша і благодать.

Безумовно, ніхто не може заперечувати необхідности всього вищевказаного. І українці, звичайно, не виняток. Але кажучи про стратеґічну мету титульної нації у своїй державі – чи можна їй зупинитися на добробуті, правах і свободі? І так, і ні. Дорога до названого в українців буде нелегкою, це очевидно. Але що потім? Стагнація у розкішному і впорядкованому болоті? Високий рівень самогубств через зупинений час у золотій клітці (згадайте взірцеву Швейцарію)? Ні, мета українців – після того, як буде досягнуто достатньо високого рівня життя, – полягатиме у розвої нації як культурно-історичного феномену на планеті. Всі інші народи, що проживають в Україні, за винятком кримських татар, караїмів та кримчаків, мають свої національні держави, які більш чи менш успішно рухаються до такої ж мети. Чи варто тоді вести розмови про суцільну інтеґрацію люду в Україні? Як на мене – це абсолютна утопія. І каталонці, і галісійці, не кажучи вже про басків, лишилися окремішніми народами, попри зусилля каудільо Франко. Та й українці, попри нечувані тортури над їхнім народом у XX ст. не зникли і навіть створили омріяну державу.

Народи, що мешкають на теренах України, повинні визнати, що їхня реалізація як націй відбувається у їхніх державах. В Україні вони мусять, зберігаючи свою ідентичність і всі права, будувати державу українського народу. Так сталося і нічого тут не вдієш. Спроби створити квазі-Росію в Україні, чи якусь іншу віртуальну реальність, є хибними і деструктивними. Тому в інших народів нашої держави (як, до речі, й в українців, але в іншій площині) вибір обмежений. По суті, він полягає або в лояльности до держави української нації, або у влаштуванні особистого життя поза нею.

Якщо казати про політичну інтеґрацію й подолання політичного розколу в суспільстві, то тут я залишаюся поміркованим песимістом. Політичні партії поки що роблять капітал на роздмухуванні явища розколу, роз'ятрюванні того рубця, який мав би вже загоюватися. На жаль, час, сприятливий для рішучих дій на початку 1990-х рр. було втрачено. Тоді можна було провести радикальну українізацію й водночас декомунізацію суспільства. Тепер слід поспішати не кваплячись, здійснюючи наполегливі крок за кроком. І от тоді до українства, до рідної мови і культури могли б повернутися сотні тисяч поки що деукраїнізованих наших громадян на півдні й, особливо, сході країни. Серед них численний прошарок людей, що не можуть ідентифікувати себе із жодною культурою, крім «культури» совкової, попсової і, звичайно ж, російсько- або радше суржикомовної.

Саме з погляду єднання і доведення до ладу нашого дому є великою роль держави. Вона має чітко визначитися із пріоритетами: добробут, поступ, європейський і жоден інший вектор розвитку, верховенство української мови й забезпечення розвитку насамперед упослідженої титульної нації. А українцям слід нарешті забути про свій індивідуалізм і бути активнішими будівничими власної держави і народу.

Авторський варіант тексту,
опублікованого на сайті dialogs.org.ua