МІЦНА, ЯК СМЕРТЬ, ЛЮБОВ

Олена РИБІЙ

Існують такі біографічні книги, які тяжко прожити. Їх неможливо просто читати задля отримання нової інформації – на заклик автора пережити разом із ним ті події, учасником яких він був, не відповісти серцем не лишається шансів. Низка споминів Курта Левіна, зібраних під єдиним заголовком «Мандрівка крізь ілюзії» якоюсь мірою може бути названа небезпечною, і її читача слід застерегти – йому доведеться пройти непростий шлях, ставши свідком непростого життя.

Багато про що говорить вже сама назва, яку дає Левін своєму біографічному звітові – ті населені пункти, люди, епохи, котрі мали звичку зникати, поступаючись місцем іншим, абсолютно несхожим, інакше як ілюзіями під час довгої мандрівки не назвеш. Але сумної іронії в цьому слові значно більше буквального значення.

За цим словом кожного разу проглядає інше, доречніше – втрата. Не було ідеально-безхмарним у 30-х роках ХХ століття життя Курта, сина львівського рабина Єзекиїла Левіна, але був родинний затишок та дитячі ігри. З цією першою «ілюзією» Куртові довелося починати прощатися із приходом до Львова працівників НКВС, котрі методично «зачищали» місцевих мешканців і регулярно запрошували батька Курта на «промивання мізків». Але спільна небезпека, котру випромінювала радянська номенклатура і котру відчували на собі представники кожної релігійної громади Галичини, стала у повному сенсі цього слова доленосною для автора книги. Ця загроза ще більше зміцнила дружбу двох провідників своїх одновірців – рабина Єзекиїла Левіна та митрополита греко-католицької церкви графа Андрея Шептицького.

Нацисти, котрі увірвалися до міста і винищили майже всіх рідних Курта, продовжують справу НКВС і вже жорстоко та остаточно нищать ілюзії Куртового дитинства, приносячи натомісь надзвичайно реальну дійсність. На його очах посеред групи євреїв, конвойованих німцями, батько, незважаючи на удари прикладами автоматів, заспівав гімн «Шма Ісраель», котрий підхопили інші. І лише автоматна черга зупинила цей спів.
Та сама доля спіткала б, напевно, і самого Курта, коли б не допомога, що її надавала євреям греко-католицька громада, керована митрополитом Андреєм Шептицьким. І хоча загроза бути розстріляним нацистами за подібні дії була надзвичайно близькою, християнське служіння митрополита кожному ближньому під час лихої години не припинялося.

Співчуття та допомога цього святителя, великого приятеля батька, врятували Куртові не лише життя, а й стали дороговказом, що дозволяв продовжувати мандрувати крізь наступні ілюзії. Юнак став свідком того, як море ненависті розливалося по Львову з прибуттям сюди німців, і як видимість миру та злагоди, що панувала колись серед мешканців міста раптово розсіялася посеред картин розправи українців над єврейським населенням, яке було звинувачене у злочинах НКВД.

Курт Левін спостерігав за тим, як нищаться не лише його власні ілюзії. Той жахливий період в історії міста Львів приніс розчарування кожному його мешканцю. Автор книги пригадує, як українське населення вітало прихід «визволителів»-нацистів, сподіваючись на краще життя у незалежній країні, і як швидко німці дали зрозуміти, що не для цього вони сюди прийшли. Задля того, аби українці легше перенесли втрату своєї ілюзії, одразу після розпуску українського уряду та арештів провідників ОУН німцями були санкціоновані єврейські погроми – так звані «дні Петлюри».

У вирі цих подій митрополит Андрей, по допомогу до якого звернувся Курт, пригорнув його до своїх грудей і доручив його життя громаді ченців-студитів. Саме в середовищі християнських подвижників, видаючи із себе послушника монастиря, зумів єврейський юнак пережити лихоліття нацистської окупації. Саме тоді Курт побачив, якою ризикованою була діяльність цих людей, направлена на допомогу кожному, хто її потребує. Під час однієї з облав, котру німці влаштували на монастир, Курта не знайшли, проте кількох ченців арештували.
Це були часи, коли автор книги відчував людське тепло та самопожертву, що демонструвалися людьми, які виправдовували своє ім'я служителів Божих. Та все ж повернути йому його родину й дім вони були безсилі.

Не знайшов Левін своєї домівки й у польській армії, офіцером якої наближав закінчення війни – занадто ілюзорно виглядала незалежність Польщі після того, як цю країну звільнили радянські війська, услід за якими прийшли сталінські кадри. Але ця втрата не була вже такою важкою, як попередні. Далі була складна дорога Європою та морем до Ерец Ісраель (Палестини) і кілька років служби в армії Ізраїлю. У Левіна були всі шанси мати добру кар'єру при Генеральному штабі, але політика повною мірою стала домішуватися до військової справи, і це змушує його шукати нових горизонтів. Крім того надзвичайне враження справила на Левіна майже цілковита відсутність зацікавленості й байдужість до постраждалих від Голокосту у тих євреїв, котрих не торкнулося це лихо.

Роздуми над цим поступово переростають у переконання, що ілюзорним, на жаль, було й відчуття нового дому. Тільки на цей раз його ніхто не руйнував. Просто одного дня виявилося, що дім цей був чужим і зовсім не таким гостинним, як здавалося до цього.

У буквальному сенсі з чистого аркуша Левін розпочинає свій новий етап мандрів – спершу навчання, а згодом і робота у галузі фінансів на Волстріт у Нью-Йорку. Це був стрімкий злет людини, що ледь знала кілька слів англійською мовою, до вершин у цьому різновиді бізнесу. Перебування у самому вирі економічного (а часто це означало також і політичного) життя Сполучених Штатів і багатьох країн світу дало змогу Курту Левіну позбутися ще низки ілюзій та побачити справжній стан речей.

Однак нова справа відкрила для нього більше можливостей долучитися до діяльності групи людей, очолюваної найближчими послідовниками митрополита Андрея, метою якої була беатифікація свого видатного наставника. Почуття вдячності, що керувало цими людьми, так само не давало спокою і Левіну. Активно намагаючись допомогти втілити цю ініціативу й віднайти розуміння серед тих, хто в першу чергу мав би бути зацікавленим у прославленні особи християнського Пастиря, Левін бачить дивні речі. Ілюзорними були сподівання на те, що українська громада у світі радо відповість на подібний заклик. Замість ентузіазму Левін нерідко опинявся в атмосфері байдужості. Чомусь більше співчуття віднаходив він серед людей неукраїнського походження, для яких ім'я та спадщина митрополита Андрея були великим скарбом. Втім на життєвому шляху Левін зустрів і чимало тих, хто був готовий докласти усіх зусиль задля того, аби справи великого Пастиря не були забуті.

Словосполучення винесене у заголовок книги, вочевидь, наводить на думку про велику долю розчарування автора побаченим під час мандрівки. Однак те, що подорож ні на мить не припинялася, а мандрівник кожного разу віднаходив у собі сили йти далі, викликає щире захоплення. На питання, в чому секрет і де джерело цих сил, читач не отримає прямої відповіді.

Але вся книга є констатацією того факту, що вміння розрізняти ілюзії від реальності Курт Левін отримав у окупованому німцями Львові. Гранична небезпека втратити все, включно й власне життя, була найліпшою перевіркою справжності кожної людини, що стикалася з такими обставинами. Реальність смерті демонструє ілюзорність будь-якого життя, нездатного кинути їй виклик. Лише любов, котра «така ж сильна, як і смерть», що зустрів у своєму житті Левін в особі власного батька, митрополита Андрея Шептицького та інших відданих заповідям Бога й власного серця людей, варта бути названою справжньою.

Видавництво «Дух і Літера», що надрукувало книгу Левіна, наголошуює у передмові до неї на тому, що «Мандрівка...» є наскрізь особистими спогадами автора. Тому претендувати на повноту історичного аналізу того чи іншого періоду, якого торкається Левін, ця праця, вочевидь, не може. Приміром, навряд чи юнак міг серед страхіть окупованого Львова об'єктивно аналізувати роль кожного з дійових осіб тієї трагедії. Це справедливо. Але в тому і цінність для історії подібних свідчень, оскільки з них відкривається нехай і особиста, проте реальна картина подій та образи людей, що брали в них участь.

Тим більше, що Левін аж ніяк не ставив собі за мету писати історичний довідник. Ця книга – досвід непростого життя, навіть більше – виживання. Її автор наголошує на тому, що боротися за життя варто не тільки в ту хвилину, коли для нього є пряма загроза. Страшніше не побачити той момент, коли це життя перетворюється на фарс, стає ілюзорним, і тоді воно нічого не варте. На відміну від того, котре було віддане без вагань, коли іншого вибору не було.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.