МОВНА СИТУАЦІЯ ТА СТАТУС МОВ В УКРАЇНІ:
ДИНАМІКА, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ

Олександр ВИШНЯК,
доктор соціологічних наук,
керівник фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс»

Методологія аналізу і джерельна база.
Мовна ситуація та проблема статусу мов в Україні постійно перебувають у центрі уваги і протистояння різних політичних сил, однак досі системний соціологічний аналіз цих проблем в нашій країні відсутній. Зрозуміло чому. За радянських часів мовна ситуація в Україні й інших республіках не вивчалася, бо це не входило в інтереси одноосібно правлячої партії. Але й за роки незалежності України системний соціологічний моніторинґ мовної ситуації та ставлення громадян до мовних проблем і статусу мов в Україні не тільки не носить регулярного характеру, а й не започаткований. У чисельних теоретичних і прикладних моніторинґових дослідженнях та абсолютній більшості разових досліджень мовна ситуація вивчається й аналізується на дуже обмеженому колі показників.

Більше того, як у переписах населення УРСР та України (2001), так і в абсолютній більшості соціологічних досліджень використовується такий показник мовної ситуації як рідна мова, без визначення, що розуміється під «рідною мовою». Цей сталінський показник мовної ситуації (як і більшість соціально-економічних показників сталінської статистики, які перекочували до статистики української) створений для приховування реальної мовної ситуації, а не для її відображення. Чому? А тому, що різні громадяни України вкладають у це питання різний зміст, тобто відповідають зовсім на різні питання, а результати на них ми підсумовуємо.

2003 р. масштабне дослідження етнічних спільнот України фірми «Юкрейніан соціолоджі сервіс» спільно з соціологічним факультетом Київського національного університету ім. Тараса Шевченка засвідчило, що 42,1% під рідною мовою розуміють мову національності, до якої вони належать, 23,1% – мову, якою розмовляли їхні батьки, 27,4% – вважають, що це мова, якою вони думають і можуть вільно спілкуватися, 2,8% – мова, на якій розмовляють найчастіше, 4,4% – дали інші відповіді.

При цьому, серед етнічних українців переважає (57%) думка, що рідна мова – це мова національності, до якої вони належать, а серед етнічних росіян України переважає думка, що рідна мова – це мова, на якій вони думають та можуть спілкуватися (52,8%). За цих умов аналіз мовної ситуації на основі показника «рідної мови» є дуже спотвореним і має досить побіжне значення для характеристики реальних мовних практик та їхньої динаміки.

Єдиний інший показник, який застосовує в моніторинґу Інститут соціології НАНУ для характеристики мовної ситуації, є показник мови спілкування в сім'ї (з чотирма альтернативами: до 2002 р. – «переважно українською», «переважно російською», «і українською, і російською, залежно від обставин», «іншою», з 2002 р. по 2007 р. – «тільки українською», «тільки російською», «по-різному, залежно від обставин», «іншою мовою»
Відтак, ці шкали вимірювання мовних практик є не зовсім порівняльними (оскільки змінювалася шкала виміру) і не зовсім точними (і українською, і російською залежно від обставин – це дуже розмита характеристика – тут може бути спілкування «переважно українською, але іноді й російською», і «рівною мірою українською, і російською», і «переважно російською, але іноді й українською», і «змішаною мовою, де вживають і українські, і російські слова та звороти»).

Більш-менш точно мовну ситуацію та ставлення громадян до статусу мов в Україні характеризують тільки дослідження «Вибір України», проведене фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс», та ІС НАНУ в жовтні 2006 р. і дослідження мовних практик «Омнібус – 2007», проведене ІС НАНУ та службою «Соціс» у травні 2007 р. (обидва під керівництвом докторів соціологічних наук М. Шульги та О. Вишняка) за авторизованою методикою.

Динаміка мовної ситуації в Україні.

Ці дослідження дають можливість зробити висновок, що у приватних мовних практиках громадян України спостерігається в цілому баланс української і російської мови, при незначному переважанні російської мови спілкування в 2006-2007 рр., а в публічних громадських і виробничих мовних практиках й донині російська мова переважає українську.

Згідно з дослідженням 2006 р. (жовтень), лише українською мовою в сім'ях спілкуються 31,5% громадян, переважно українською, але іноді й російською – 12,2% (разом – 43,7%), з одними членами родини розмовляють українською, а з іншим російською – 7,8%, лише російською – 32,7%, переважно російською, а деколи й українською – 14,5% (разом 47,2%). За дослідженням 2007 р. (травень), при дещо зміненій шкалі й іншій фірмі, що проводила повний етап дослідження, лише українською в сім'ї розмовляли 28,8%, переважно українською, але іноді й російською – 8,7%, змішаною мовою, в якій вживаються як українські, так і російській слова (так званий суржик) – 19,7%, переважно російською, але іноді й українською – 14,3%, лише російською – 28,0%.

Тобто, навіть у сімейних мовних практиках дещо переважає російська мова, якщо не враховувати того факту, що суржик є переважно українською мовою з великою кількістю російських слів і кальок, а не навпаки.
Ще складнішою мовна ситуація виглядає в публічних мовних практиках, навіть не стільки виробничих, скільки громадських.

За результатами дослідження 2007 р. (травень), на вулиці, у магазинах і громадських місцях лише українською спілкуються 24,1% громадян, переважно українською – 11,7% (разом 35,8%), змішаною мовою – 17,8%, лише російською – 30,7%, переважно російською – 15,6% (разом – 46,3%), тобто, російськомовні практики переважають над україномовними.

Згідно з дослідженням 2006 р. (жовтень), на вулиці, у магазинах і громадських місцях лише українською спілкуються 26,3%, переважно українською – 13,1% (разом 39,4%), з одними людьми – українсь-кою, з іншими – російською – 11,3%, лише російською – 33,5%, переважно російською – 14,7% ( разом – 48,2%).
Таким чином, в цілому в Україні в громадських мовних практиках (при значній поширеності білінгвізму та змішаної мови) російська мова все ж переважає українську досить суттєво (на 9-11%). А винятково українською в громадських мовних практиках послуговується близько чверті громадян України (!)

При цьому, ситуація принципово різниться щодо мовних практик в окремих реґіонах країни.
Так, у сім'ях, згідно з дослідженням 2007 р. у Західній Україні (сім областей) лише українською розмовляє 80,8% громадян (а в цілому українською – 88,5%), в Центральній Україні та на Північному Сході – 36,0% (в цілому – 50,9%), на Південному Сході (6 областей без Донбасу і Криму) відповідно 5,3 та 12,6%, а в Донбасі та Криму – 1,1 та 3,2%. І навпаки, в Донбасі та Криму в сім'ях лише російською розмовляють 70,2% громадян (в цілому російською – 87,4%) на Південному Сході – 35,7% та 58,8%, в Центрі та Північному Сході – 9,5 і 22,0%, у Західній Україні – 1,7 та 3,1%.

За матеріалами дослідження 2006 р., у Західній Україні лише українською розмовляють 73,2% громадян (в цілому українською – 83,3%), в Центральній Україні та на Північному Сході – 31,3% (в цілому українською – 57,5%), на Півдні та Південному Сході – 6,7 і 15,7%, в Донбасі та Криму 0,0 і 0,3%. І, навпаки, лише російською в Західній Україні розмовляють 1,3% громадян (в цілому російською – 4,1%), в Центральній Україні – 12,2 і 25,9%, на Півдні та Південному Сході – 41,2 та 63,1%, в Донбасі та Криму – 89,2 та 98,7%.

Таким чином, попри деяку розбіжність між підходами і методиками двох досліджень (в першому дослідженні жовтня 2006 р. відсутньою була альтернатива «змішаною мовою, в якій вживаються як українські, так і російські слова»), можна зробити висновок, що українська мова домінує в Західній Україні й переважає в Центрі та Північному Сході, а російська мова домінує в Донбасі і Криму та значно переважає в інших областях Південного Сходу. І не тільки в сфері сімейного спілкування, а ще більше в сфері громадській та виробничій.

Така ситуація складається в мовних практиках в Україні сьогодні. А як вона змінювалася за роки незалежності України та в глибшій ретроспективі радянських часів? Як ми вже зауважували, в радянський період національні опитування з мовних проблем в Україні не приводились взагалі, а в роки незалежності лише ІС НАНУ за дуже обмеженими і не зовсім коректними показниками. І все ж ретроспективну динаміку мовної ситуації в Україні можна аналізувати на основі сучасних соціологічних досліджень із застосуванням методів когортного аналізу (вікових груп громадян) і біографічного аналізу, (зокрема, мови спілкування в батьківській родині) та шляхом поєднання цих методів. Це дозволяє розглядати динаміку мовної ситуації в Україні в ретроспективі останніх 60-70 рр., а не тільки за роки незалежності.

Що ж показують результати аналізу мовної ситуації в Україні за останні десятиліття (див. табл. 1).

Таблиця 1
Мова спілкування в сім'ях громадян України та їх батьків
у різних вікових групах (травень 2007 р.), у %


Аналіз динаміки мовних практик між батьківським і нинішнім поколінням громадян України дозволяє зробити висновок, що за зміни поколінь в Україні головною тенденцією останніх десятиліть було скорочення частки винятково україномовних сімей та зростання частки переважно російськомовних і тих, хто розмовляє змішаною мовою (так званим суржиком).

Але, можливо, такі зміни у мові спілкування між батьками та дітьми відбувалися тільки у тих поколіннях, які вступали в доросле життя за часів сталінської індустріалізації й тоталітаризму чи брежнєвського інтернаціоналізму? Зовсім ні! Поєднання біографічного міжпоколінного й когортного вікового аналізу динаміки мовної ситуації показує, що процес деукраїнізації мовних практик серед нинішньої української молоді (18-29 років) стосовно їхніх батьків, уповільнився порівняно з середнім поколінням (30-54 років) стосовно їхніх батьків та старшої вікової групи (старші 55 років) стосовно їхніх батьків. Але розширення відтворення російських мовних практик і деукраїнізація тривають і в молодшому поколінні, яке сформувалося вже за часів незалежної України.

Більше того, когортний аналіз громадських і виробничих мовних практик (а не тільки сімейних) показує, що деукраїнізація цих практик і зростання частки громадян, які розмовляють у громадських і виробничих сферах змішаною (суржик) чи переважно російською мовою, серед нинішньої української молоді не тільки не припинилося, а й триває досить активно. Згідно з дослідженням 2007 р., серед української молоді, порівняно з середньою віковою групою (30-54 роки), на 5,8% скоротилася частка тих, хто розмовляє лише українською, та на 7,5% зросла частка тих, хто розмовляє лише або переважно російською.

Все це свідчить про повну неефективність державної мовної політики незалежної української держави, яка не тільки не сприяла розширеному відтворенню українських мовних практик в українській державі, а й загострила міжреґіональні суперечності, викликала незадоволення російськомовних громадян цілих реґіонів України, спричинила політичний розкол реґіонів України. І це попри той факт, що державність української мови декларувалася ще в поправках до Конституції Української РСР 1989 р. та Конституцією України 1996 р. При цьому діють архаїчні норми «Закону про мову» (1989) (стаття 4), згідно з якими «мовами міжнародного спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші мови». А також: «Українська РСР забезпечує вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР». І хоч СРСР вже нема 17 років, ці норми не скасовано ані Верховною Радою, ані Конституційним Судом в Україні.

Ставлення громадян до статусу мов в Україні
і пошук компромісів у державній мовній політиці.


За роки незалежності кількість проектів Закону про мову в Україні перевищила кількість законопроектів у будь-якій іншій сфері законодавчого регулювання, але жоден з них прийнятий не був. І, можливо, це добре, адже більшість із них спрямовано на надання російській мові статусу другої державної. Проте за умов кількастолітньої спадщини зросійщення та переважання російської мови над українською, особливо в містах і освічених верствах суспільства, надання російській мові поряд з українською статусу другої державної неминуче прискорить існуючі процеси витіснення української мови з професійного та громадського життя в Україні.
Інші законопроекти спрямовано на розширення відтворення української мови в освітніх, офіційних і медійних сферах переважно адміністративними засобами.

Зауважимо також, що ці законопроекти ґрунтуються на етнічному, а не на лінгвістичному принципі права на освіту, одержання інформації тощо, а соціологічні дослідження показують, що незадоволення російськомовних прав громадян нинішнім статусом мов в Україні значною мірю обумовлене не статусом української мови як єдиної державної, а недостатнім забезпеченнями права громадян на освіту, інформацію й звернення у державні органи російською мовою.

Як правило, у політизованих соціологічних опитуваннях щодо статусу мов в Україні ставляться запитання про позицію громадян України щодо надання російській мові статусу другої державної чи офіційної в окремих реґіонах України. Ми включали в опитування 2006-2007 рр. обидва запитання, а також запитання про ставлення до статусу української мови як єдиної державної при забезпеченні права всіх громадян на вільне спілкування бажаною мовою.

Згідно з матеріалами дослідження 2007 р. статус української мови як єдиної державної при забезпеченні права всім громадянам на спілкування бажаною (читай – російською) мовою підтримали у травні 2007 р. 71,6% громадян (не підтримали – 20,3%, не визначилися – 7,1%), статус російської мови як другої державної в Україні підтримали 48,6% (не підтримали – 40,0%, не визначились – 11,4%), статус російської мови та мов національних меншин як офіційних в окремих реґіонах України підтримали 42,5% (не підтримали – 38,2%, не визначилися – 19,3%).

У дослідженні 2006 р. статус української мови як єдиної державної при забезпеченні прав усіх громадян на розвиток і спілкування рідною мовою підтримали 63,1% громадян, не підтримали – 31,2%, не визначилися – 5,8%, статус російської мови як другої державної підтримали 45,0% , не підтримали – 44,7%, не визначилися – 10,3%, статус російської мови як офіційної в окремих реґіонах підтримали 34,8%, не підтримали – 46,7%, не визначилися – 18,5%.

Як таке може бути, адже частка тих, хто підтримує всі три варіанти статусу мов перевищує 100%? Але масова свідомість не є ані логічною, ані альтернативною. Як засвідчують результати опитування 2006 р., серед тих, хто підтримує надання російській мові статусу другої державної в Україні, одночасно 34,3%(!) є й ті, що підтримують також тезу про те, що українська мова має бути єдиною державною, 60,1% – не підтримують, а 5,6% – не визначилися. Серед тих же, хто підтримує тезу про те, що українська мова має бути єдиною державною, але всі громадяни мають право на розвиток й вільне спілкування рідною мовою, 24,4% підтримують і надання російській мові статусу другої державної, 64,3% – не підтримують, а 11,2% – не визначилися з цього питання.

Цілком очевидно, що результати референдуму з мовних проблем нічого не вирішуватимуть, адже вони залежатимуть від того, яке питання буде винесене на референдум: якщо винести на референдум положення чинної Конституції щодо державності української мови та захисту мовних прав російськомовних громадян і представників національних меншин, то його підтримає переважна більшість, якщо поставити запитання про надання російській мові статусу другої державної – то результати передбачити поки важко, а якщо поставити запитання в редакції Партії реґіонів (про надання статусу державної і українській, і російській мові), то його також підтримає більшість громадян.

Слід не замовчувати мовні проблеми в Україні, а вести постійний фаховий діалог щодо їхнього вирішення. Діалог цей має бути спрямований на пошук компромісів між інтересами української держави, україномовної та російськомовної громади, а не нав'язування позицій однієї з трьох сторін – іншій. І цей діалог має бути спрямований на пошук вирішення трьох основних проблем одночасно:

1. Припинення тенденцій витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя, особливо громадських і виробничих, яке було характерно для останніх десятиліть в Україні та триває й нині, і розширення відтворення функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

2. Захист мовних прав російськомовних та іншомовних громадян України на отримання освіти, інформації, розвиток мовою, якою вони бажають, особливо в тих реґіонах країни, де російська мова домінує в приватному та публічному спілкуванні.

3. Зменшення мовної диференціації реґіонів України та політичного протистояння реґіональних і лінгвістичних груп громадян.

У масовій свідомості, як доводять соціологічні опитування, всі ці проблеми за значимістю не входять до першої десятки, а іноді і двадцятки проблем, які хвилюють громадян всіх реґіонів України. Але від того, що ці проблеми не усвідомлюються громадянами, зовсім не випливає, що цих проблем не існує – проблема звуженого відтворення української мови взагалі не може бути усвідомленою на рівні індивідуальної свідомості.
А чи можна взагалі вирішувати всі ці три досить різні проблеми одночасно? На наш погляд – так.

Розпочати цю роботу слід із коригування цілей державної мовної політики та її реґіональної диференціації.
Основною метою такої політики на найближчі 20 років у областях Південного Сходу України та Криму може бути не розширене відтворення власне україномовних практик у державному та суспільному житті (як в Західній та Центральній Україні), а поширення російсько-української двомовності замість повного домінування російської мови у всіх сферах суспільного і державного життя цих реґіонів.

Наголосимо – саме двомовності, про яку багато говорять політики, котрі, на жаль, під двомовністю розуміють поєднання української одномовності в одних реґіонах, з російською одномовністю – в інших, а не реальну двомовність в рамках певних реґіонів, навіть якщо й одна з мов (російська, кримськотатарська, мадярська) в цих реґіонах і буде вживанішою. Для досягнення цієї мети конче потрібно пройти тяжкий шлях пошуку політичного компромісу (а не відкладання вирішення цієї проблеми на далекі часи) і створення відповідного законодавчого забезпечення..

Основними напрямами досягнення такого компромісу, на наш погляд, можуть бути наступні:
1. Величезним завоюванням українського суспільства за 16 років незалежності є визнання переважною більшістю політиків і громадян державного статусу української мови.

Першою основою консенсусу у сфері державної мовної політики в Україні має бути визнання обов'язку всіх її громадян знати державну мову та державної підтримки заходів щодо її поширення в усіх сферах суспільного життя, проте не за рахунок обмеження мовних прав російськомовних громадян і національних меншин на освіту, культуру, інформацію їхньою мовою.

2. У новому Законі «Про мову в Україні» слід законодавчо забезпечити (з метою захисту прав російської мовної групи та мов національних меншин) права місцевих громад (чи то шляхом референдуму, чи, краще, рішенням органів місцевого самоврядування в окремих містах і селах) на проголошення російської мови на своїй території офіційної реґіональною мовою із чітким законодавчим визначення статусу таких реґіональних офіційних мов. Для цього слід вилучити з існуючого архаїчного Закону «Про мови в українській РСР» (прийнятому в жовтні 1989 року ще за часів СРСР) положення статті 4 про російську мову як мову «міжнаціонального спілкування народів СРСР» та обов'язку «службових осіб» «володіти українською і російською мовою на всій території України», бо воно суперечить чинній Конституції України. Це може стати другою основою консенсусу щодо державної мовної політики.

3. Третьою основою консенсусу в сфері мовної політики може бути положення про те, що запровадження офіційних реґіональних мов в Україні не відміняє державності української мови на всій території України.
Щоб не перетворити проблему реґіональних офіційних мов в Україні на предмет політичної спекуляції, і щоб право мовних груп (переважно російськомовної) на офіційний статус в окремих реґіонах не призвело до остаточного витіснення української мови в цих реґіонах із суспільного життя потрібно:

3.1. Запровадити в новому «Законі «Про мову в Україні» обов'язковий іспит на знання української мови як державної всіма державними службовцями, керівниками всіх державних установ і підприємств, працівниками державних підприємств із обслуговування населення (передусім медицини, освіти, культури). Передбачивши досить короткий (5–7 років) перехідний період для нового запровадження цієї норми в дію. Без таких жорстких вимог неможливо суттєво підняти престиж державної мови серед громадян України.
3.2. Запровадити в новому Законі «Про мову в Україні» обов'язковий іспит на знання реґіональних офіційних мов усіма державними службовцями, керівниками всіх державних установ і підприємств, працівниками державних підприємств із обслуговування населення.
Тобто, у містах і селах, де запроваджено додаткові офіційні мови, державні службовці й керівники мають вільно володіти і складати іспит не з однієї державної мови, а з двох (чи більше) мов. Передбачити досить короткий термін (5-7 років) для повного запровадження в дію цієї норми.
Основою консенсусу з питання запровадження в реґіонах офіційного статусу російської мови та інших мов меншин може стати розуміння політиками й державними службовцями того, що цей захід жодною мірою не звільняє їх від обов'язку знати українську мову як державну, а на вимогу територіальних громад – ще й інші офіційні мови на їхній території.

4. У новому Законі «Про мову в Україні» слід увідповіднити мережу загальноосвітніх шкіл, дошкільних навчальних закладів державної форми власності, вищих та інших спеціальних учбових закладів потребам батьків, учнів і студентів спеціальних учбових закладів, а не з етнічним складом населення (як передбачено чинним Законом). Право громадян отримувати освіту тією мовою, якою вони бажають, має бути захищеним законом.

При цьому слід пам'ятати, що право громадян різних мовних груп на освіту мовою, яку вони обирають, знову ж-таки, не відміняє необхідності вивчати та знати українську мову як державну.

Четвертою основою політичного консенсусу в державній мовній політиці може стати положення про те, що при забезпеченні прав російськомовних громадян і представників національних меншин на навчання рідною для них мовою обов'язково слід до програм таких дошкільних закладів, шкіл та вузів включати вивчення української мови в обсягах у 1,5-2 рази більших, ніж у відповідних україномовних учбових закладах, адже учні та студенти цих закладів, як правило, недостатньо володіють українською мовою як державною.

5. У новому Законі «Про мову в Україні» слід реалізувати аналоґічні заходи для розширення функціонування української мови як державної, розвиток офіційних реґіональних мов, ґарантування прав представників різних мовних груп України на вільний розвиток і в інших сферах суспільного життя – культурі, науці й інформації тощо.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.