СУМНІ ВРАЖЕННЯ

Віталій НАХМАНОВИЧ, відповідальний секретар громадського комітету «Бабин Яр»,
завідувач відділу Музею історії Києва

Цього року мені довелося взяти участь у двох заходах, що були присвячені тим або іншим аспектам національної політики в Україні: у круглому столі «Державна мовна політика: український і світовий досвід», що відбувся 28 лютого в Інституті національної пам'яті, і у засіданні Наукової ради з проблем міжетнічних відносин і етнонаціональної політики при Президії НАН України, яку було зібрано 8 квітня для обговорення проекту нової Конституції. Хоча за висновками і «резолюціями» обидва заходи носили прямо протилежний характер, за моїми особистими (сумними) враженнями, вони були на диво схожі.

По-перше, вони були, так би мовити, випадкові й повторення їх навряд чи очікується. І якщо взагалі незрозуміло, чому Інститут національної пам'яті почав опікуватися мовними питаннями (начебто українська мова ще не перетворилася лише на об'єкт пам'яті), то й Рада, що, як виявилося, існує багато років, вперше провела своє засідання і невідомо, чи збиратиметься надалі.

По-друге, склад учасників був, скажімо так, не виваженим, тобто на кожному вочевидь переважали прибічники одного бачення державної етнополітики. Тому в Інституті національної пам'яті розмови точилися навколо того, якими б рішучими заходами держава мала вже завтра впровадити українську мову в усіх усюдах, а в Інституті ім. І. Кураса, де зібралася згадана Рада, все було спрямовано на вилучення з проекту конституції всякої згадки про український характер української держави. І там, і тут будь-які спроби запропонувати альтернативне (досить помірковано альтернативне) бачення проблем стикалося з консолідованим спротивом.

Таким чином, можна зробити наступні висновки: навіть у фаховому колі ми не обговорюємо етнонаціональні проблеми, не готові визнавати наявність багатьох поглядів на них і не бажаємо дійсно відвертої дискусії з їхнього приводу. Якщо такою є ситуація в науковому середовищі, не дивно, що політики з цих питань спілкуються тільки через мегафон.

Я не знаю, як нам «вичавити з себе по краплі раба», тобто як перебороти радянську звичку до єдино вірної лінії, впевненість у тому, що «хто не з нами, той проти нас», та комсомольське бажання отримати «все і негайно». Але я знаю точно, що не можна ставити воза перед коні. І мовне питання і, навіть, Конституція (у відповідних розділах) – все це поодинокі випадки загального уявлення про етнонаціональну структуру нашої держави. Таку, якою вона є, і таку, якою ми її хочемо бачити. Варіантів існує декілька, і саме їх мусимо спочатку обговорити.

Варіант перший. Українську державу створено зусиллями етнічних українців, і саме вони мають залишатися у ній провідним народом. Від усіх інших етнічних спільнот держава потребує лояльності, але самих їх не дуже потребує. Тобто, залишаться – добре, повиїздять – теж не помремо. Зрозуміло, що у мовній політиці такий погляд вимагає повного панування української мови, мови меншин дозволяються як орнамент краєм великого національного герба (на малому замало місця). Єдиний виняток становить російська мова, прихильність до якої визнається зрадою національних інтересів.

Варіант другий. Україна є побічним наслідком розпаду Радянського Союзу, а всі її громадяни – спадкоємцями цього несподіваного багатства. Участь у його розподілі жодною мірою не залежить від етнічного походження, конфесійної приналежності, схильності пересуватися лише «мерседесом» чи любові до хвилястих папуг. Щодо мови, то кожному вільно вживати ту саму, якою йому зрозуміліше читати контракти, якщо це українська – то хай вже так воно і буде, якщо ж когось це не влаштовує, то не треба зчиняти галас, дайте людині жити так, як вона хоче. Державну мову можна взагалі впроваджувати на особистому рівні: у вас українська, у мене російська. Головне, щоб один одного розуміли, за радянську спадщину не сварилися та усвідомили, нарешті, що човен у нас один і розколювати його не можна, бо півчовна плисти не може (технічно).

Варіант третій. Україну створено спільними зусиллями дітей різних народів, і ці народи під проводом українського спільно йдуть до світлої мети (ну, там різні бувають спільні мети). Усі народи у нас рівні, просто один самий великий (за чисельністю) і несе головний (за вагою) тягар на шляху до світлої мети. І зрозуміло, щоб йти до тої мети якнайшвидше, треба все ж таки один одного розуміти: мету там описувати чи команди подавати. Все це логічно призводить нас до висновку, що той, кого більше, ну й хто тягар головний несе, того мова і має бути державною. Але ж і всіх інших «несунів» ми поважаємо, то ж і до мов їхніх ставимося з усією повагою, а до однієї, якою теж дуже багато хто за звичкою послуговується, – з повагою особливою. Тому державну мову – українську – ми всюди впроваджуємо, але й інші всі мови підтримуємо: у школах вивчаємо, пісень співаємо, на парканах пишемо.

Варіант четвертий. Україна виникла не вчора, і хоча, зрозуміло, як окрема держава потрібна насамперед все ж таки саме українцям (за походженням), але ж так історично сталося, що живе тут багато різних інших народів. І одні з них взагалі другої батьківщини не мають і тому дуже хочуть, щоб їх визнали корінними. А інші просто потрапили до української держави разом зі своїми споконвічними землями. Треті, хоча землі їх рідні лежать далеко, але теж сторіччями на цих теренах мешкають. Четверті, може б ніколи тої України в очі не побачили, але ж трапилась нам усім радянська влада, позмішувала народи, що твій Сарданапал, то ж опинилися й вони на берегах Дніпра. А ось п'яті, ті лише вчора про Україну взагалі дізналися і побігли світ за очі, оскільки дуже погано на їхніх батьківщинах жити простій людині й ладна вона тікати будь-куди, хоч, приміром, і в Україну, якщо не пощастить до більш облаштованих країв.

А так і ставлення до культур і мов різних малих народів має бути різне. Бо ті, що сторіччями тут мешкали, свій внесок до загальноукраїнської скарбнички внесли і шкода буде того внеску позбутися. Ті ж, що за радянської влади сюди потрапили, то всі ж ми знаємо, яка за тих часів була у всіх культура – радянська. Ну, до того надбання можна і спокійніше поставитися. А ось сьогоднішні зайди, вони, можливо, таку велику і давню культуру із собою несуть, що аж дух переймає. Але чим та культура обернеться саме тут і саме сьогодні, поки що незрозуміло. То ж, може зачекаємо допоки з усебічною державною її підтримкою. Нехай поживуть тут трохи, років так сто-двісті, ми до них, вони до нас придивляться, а там і будемо вирішувати…

Усе це я веду до того, що бажано було б спочатку з одним із цих варіантів визначитися, а потім концепції будь-які складати чи Конституцію змінювати.