САМВИДАВ – ТЕРИТОРІЯ СВОБОДИ

Ми вже повідомляли про відкриття виставки українського самвидаву з колекції відомого журналіста Вахтанґа Кіпіані. Нині пропонуємо читачам бесіду з ним.

— Насамперед вітаємо з такою очікуваною і цікавою виставкою, вражаючою презентацією, що зібрала журналістів, правозахисників і просто достойних людей різних поколінь, що представляли інтеліґенцію України. Спочатку хотілося б дізнатися – як прийшла сама ідея збирати самвидав, з чого все починалося?

— Періодичний самвидав і неформальну пресу я збираю вже близько 20 років. Об'єктом ж цієї виставки є неофіційна преса – від 60-х рр. до проголошення незалежності. 1964-го, коли вийшов друком у підпіллі журнал «Воля і Батьківщина», мене ще не було, а от самвидав був, та його ніхто не збирав, крім слідчих Комітету державної безпеки.

Про роль і масштаб літературного, мистецького самвидаву, окремих публіцистичних текстів Сверстюка, Мороза, Чорновола, Дзюби написано і сказано вже чимало, а от самвидавна преса є попелюшкою. На сьогоднішній день немає навіть вичерпного переліку підпільних і неофіційних видань, які виходили в Україні у повоєнний час.

Об'єктом масової уваги суспільства самвидав став лише у часи перебудови. Першим виданням періодичного самвидаву цього часу, про який всі знають, був «Український вісник» В'ячеслава Чорновола. У серпні 1987 р. після 15-річної перерви було поновлено видання цього часопису із 7 числа, і ця подія вважається початком періодичного самвидаву новітнього часу.
Пригадую, що свого часу чи в «Радянській Україні», чи в «Правді України» прочитав погромну статтю, де було сказано, що «ставленники антисоветских кругов Чорновил, Горынь и примкнувшие к ним» випускають журнал «Український вісник». Тобто, саме з комуністичної преси ми дізнавалися про це видання. Але можливості в руках потримати ми не мали, бо наклад часописів був дуже малий – буквально десятки примірників.

Але хотів би сказати, що ще перед «Українським вісником» у республіці виходило кілька видань, про які чомусь майже не згадують. Приміром, у Луганську був часопис із кумедною назвою «Чешский освободительный журнал имени 50-летия первой советской облигации 3-процентного займа», а в Харкові – «Бит-Эхо» і «Рок-курьер», у Львові – «Скриня» тощо.

1988-го починається журналістське пожвавлення, а вже у 1989-му – просто розквіт вільного журналізму. За моїми підрахунками, за три роки перед незалежністю вийшло більш як 1200 непідцензурних періодичних видань – газет, журналів, листків, бюлетенів, альманахів.

З щемом згадую радість від тримання в руках видань, які вряди-годи опинялися в Миколаєві, де я тоді жив, – київських «Голосу відродження» і «Вільного слова», львівських «Поступу», «Поклику сумління», «Думки» з Кіровограда, «Донецкого вестника» тощо. Часом примірники потрапляли подерті, бо їх вже прочитали багато людей. Мушу визнати, що на мені поширення часом зупинялося, бо я вважав за доцільне збирати зразки цих вільних голосів.

Тоді я вже активно збирав газети. Все почалось у грудні 1984 р. із випадкової знахідки вдома чи то «Советской Латвии», чи то «Советской Литвы». За перші п'ять років колекціонування мав уже більше півтисячі видань.
Історії багатьох з них варті пам'яті. Наприкінці 1988 р. до мене потрапила газета під назвою «Хашахар». Мама пішла на один із перших концертів єврейської музики в Києві (виступав ансамбль з Естонії), де й роздавали газету естонських євреїв. Як потім з'ясувалося, це була перша леґальна єврейська газета після далекосхідної «Біробіджанер штерн». Безумовно, це була подія, бо з'явився новий сеґмент преси. До того я мав лише радянську пресу: газети партійних органів, заводські та вузівські багатотиражки. Національні меншини своїх видань практично не мали. Якщо не помиляюсь, лише для кримських татар випускали комуністичну газету «Ленин байрагъы», яку я дивом купив в одному з кіосків. Я жив у Новоросійську, де було доволі багато кримських татар. Їм не дозволяли жити в Криму, тому вони селилися неподалік – в Мелітополі, Херсонській області, Краснодарському краї.

Мушу сказати, що одним лише купуванням у кіоску не обійтись. Адже колекціонери, які збирають марки, монети, поштівки тощо, мають певне коло спілкування, а от пресофіли, як інколи кажуть, свого середовища не створили, нас дуже мало. Є, звісно, одинаки – хтось збирає єврейську пресу, хтось одеську, хтось періодику по темі «Шевченко» або видання, у назві яких є слово «правда»...

Історично склалося, що я збирав лише періодику Радянського Союзу і діаспор народів СРСР. В моєму архіві преси зараз налічується близько 18 тис. назв, з яких самвидавних часописів понад 700 назв.

— Тих, хто видавав самвидав, тих, хто його розповсюджував, було, зрештою, не так вже й багато, дехто вже пішов з життя, як наш колеґа і друг Вадим-Сава Галиновський. Хто допомагав вам у підготовці виставки, чиї архіви мав змогу використати?


— Якусь частину видань я купив ще наприкінці 80-х – на мітингах, демонстраціях, під час громадських подій, у яких брав участь. Моя перша публікація вийшла 1990 р. у миколаївській самвидавній газеті «Чорноморія».
Як дослідник і збирач я використовую складний, але ефективний спосіб – шукаю не в бібліотеках і архівах, а йду від людини до людини. Склав список людей, які перебували у вирі громадсько-політичного життя, входили до Руху, «Меморіалу», УГС, «Зеленого світу», інших організацій – від анархістів до ультранаціоналістів. Це десь із півтисячі імен. За 15 років я відвідав десятки міст, нагромадив масу цікавої інформації, записав понад сто інтерв'ю. Звичайно, це не завжди легко: люди переїжджають, втрачають архіви, викидають їх.

Але чимало людей відкрили мені свої двері, серед них як активні учасники руху самвидаву, так і ті, хто був просто гарними читачами. Останні як усі купували газети, але не викидали, а збирали у течку чи в шухляду. Відтак ці видання потрапляли до мене. Іноді доводиться робити копії, але найчастіше, розуміючи, що це серйозне захоплення, мені їх дарують. Серед тих, хто зробив найбільші датки, назву правозахисників Василя Овсієнка, Богдана Гориня, Левка Горохівського, Євгена Захарова, видавця Сергія Данилова, журналістів Ігоря Ткаленка, Петра Кагуя, перекладача Олексу Негребецького, історика Сергія Білоконя, релігіознавця Андрія Юраша, професора «Києво-Могилянської академії» Олексу Гараня.

Останній передав доволі багато матеріалів, взявши обіцянку, що я використаю їх на громадські справи. І власне цією виставкою в найкращому українському університеті я й намагаюся віддячити за це. Ярослав Тинченко, молодий історик, який в ті роки був ще школярем, але збирав пресу, віддав мені свою підбірку. Так само зробив Леонід Фінберґ – керівник Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА. Дмитро Корчинський подарував машинописний 400-сторінковий «Український вісник» – я йому за це страшенно вдячний. В'ячеслав Піховшек дозволив полізти під стріху будинку, де стояли коробки з архівом, – «Все, що знайдеш, – твоє». Насправді цих добродіїв надзвичайно багато, всіх і не назвеш.

Взагалі багато різних людей, часом зовсім невідомих, почувши про мою зацікавленість, телефонують, через блог, через пресу знаходять мене і передають те, що мають. Був навіть такий випадок, коли я ще працював у «Киевских ведомостях», – прийшов на роботу, а на столі лежить течка з газетами. Хтось прийшов і приніс, хто ця людина, я й досі не знаю. Коло людей, які допомогли, надзвичайно широке. Хтось мені давав сканувати фотографії, тож маю хороший архів світлин людей, які творили громадське життя в Україні, фотографії мітингів, подій, навіть нині важко відтворити.

Можна сказати, що ця виставка наша спільна. До речі, Сава Галиновський, якого ви згадали, обіцяв подарувати мені газети, яких я на той час не мав, він телефоном продиктував перелік, що у нього є. За тиждень до його смерті я записав з ним інтерв'ю… (Від редакції. Ми вже маємо це інтерв'ю, і опублікуємо його в найближчих номерах).

— Скажіть, чи не зверталися ви до СБУ? Їхня колекція має бути не гіршою.

— Я думаю, що в архівах КГБ–СБУ мало б щось бути. Але в них немає бібліотеки, де можна подивитися підшивки газет, а є тисячі справ, описів яких, наскільки я розумію, немає… Це надзавдання – вицарапати з тих справ «вещдоки». Влада в СБУ поступово переходить у руки енергійних, патріотичних людей і, припускаю, таке звернення може мати певний результат. Знаю, що екс-дисидент Олесь Шевченко звертався до архіву СБУ, і звідти передали частину матеріалів, які було використано при відзначенні 20-річчя УГС цього літа. Сподіваюсь, що політичні катаклізми не змінить нинішній вектор СБУ на відкритість для дослідників.

— Якою була географія самвидаву в Україні?

— Словом «український», який є у назві виставки і каталогу, я визначаю Україну не тільки як етнічну територію, а й місце проживання людей різних національностей. Українство продовжується й поза межами кордонів, як на територіях навколо України, так і в Канаді, Сполучених Штатах, Швеції, Вірменії – всюди, де є українці.
За моїми підрахунками, в Україні було близько 200 міст, селищ і сіл, де друкувався самвидав. Плюс близько сорока міст поза межами України, де також друкувалися цікаві для нас видання. В Росії – Москва, Петербург, Южно-Сахалінськ, Ухта, Мурманськ, у Білорусі – Мінськ, Брест, Антополь, є таке містечко в Брестській області, в Польщі – Краків, Варшава, Люблін, Ольштин, Більськ, в Словаччині – Кошице і Пряшів.

У вільному світі, де була можливість випускати і високої поліграфічної якості видання, тим не менше знаходилися ентузіасти, які випускали машинописом бюлетені, які є діаспорним самвидавом. Українець зі Швеції Богдан Залуга випускав, приміром, «Скандинавські вісті» і «Самостійник». Відомий нині політолог Тарас Кузьо у 80-х робив машинописний журнальчик «Вітраж» у Великобританії. В Італії виходили «Вісті з Риму», це видання забороненої тоді в СРСР греко-католицької церкви.

Кримські татари, наприклад, в Узбекистані та Росії випускали т.зв. «Информации», фактично інформаційні листки, які фіксували весь спектр кримськотатарської проблематики. Гадаю, їхні проблеми – це наші, українські, проблеми і в історичному, і в соціально-політичному вимірі.

Не було в Україні такої області, де б не було періодичного самвидаву і неформальної преси. На Черкащині практично в кожному райцентрі були свої газети – дослідник з Городища Володимир Чос, наприклад, зібрав відомості про майже сорок газет з однієї лише області.

Маю три видання, які виходили у селах. Газетка «Отчий поріг», представлена на виставці, «родом» із села Куровичі на Львівщині. Також відзначилися Дубове на Закарпатті («За перебудову»), Покровка на Дніпропетровщині («Неформал»).

Якщо говорити про загальну кількість, то це більше 1200 назв впродовж 1989–1991 рр. Це означає, що кожного дня виникало нове видання. На жаль, десь третину я ще «живцем» не бачив, знаю лише з описів, мемуарів і каталогів. Приміром, шукаю кілька унікальних видань, які в селі Слобода-Болехівська на Прикарпатті випускав на друкарській машинці колишній політв'язень Дмитро Квецько, і єдину в ті роки україномовну самвидавну газету Севастополя «Промінь», яку робив нині відомий журналіст Володимир Притула.

— Нашим читачам, безумовно, цікаво докладніше дізнатися про самвидав національних меншин.

— У мене є кілька десятків видань національних меншин, корені яких сягають тих часів. Це вже у 90-х рр. «етнічний ренесанс» був певною мірою стимульований державою, але справжня громадська активність нацменшин виникла раніше, під час перебудови. Звичайно першими прокидалися представники тих етносів, які вважали себе найбільш уярмленими в Радянському Союзі, і перші газети, звичайно, – це єврейські, кримськотатарські, вірменські.

Першим неофіційним виданням національних меншин в Україні є «Информационный бюллетень» Чернівецького єврейського громадсько-культурного фонду (перше число за 4 серпня 1988 р. експонується на виставці). Його випустив колишній політзек, член УГС Йосиф Зісельс з друзями. Через деякий час бюлетень отримав назву «Шофар» (так само називалася газета львівських євреїв). Водночас у Миколаєві вийшло російськомовне видання «Бокер» («Ранок»), яке в першому числі містило надруковане українською привітання від Народного Руху. Взагалі це дуже характерно для часу: в НРУ існувала Рада національностей, до складу якої входили євреї, росіяни, вірмени, ассирійці, кримські татари, литовці, корейці.

Влітку 90-го в Криму починає виходити перша кримськотатарська газета на рідній землі, яка отримала назву «Авдет» («Повернення»). Головним редактором тоді була журналістка Лілія Буджурова, а видавцем – Ільмі Умеров, який нині є заступником голови Меджлісу, головою Бахчисарайської райдержадміністрації. Відновлюється журнал «Къасевет», який видавав, і робить це дотепер, Шевкет Кайбулла.

У цей час в Україні було створено дві вірменські газети – «Гамайнк» і «Азатамарт», що в перекладі з вірменської означає «Боротьба за свободу». Причому вони були більше українськими, ніж вірменськими і представляли комітети друзів Вірменії, що створювалися після початку війни в Карабасі, подій у Сумгаїті. Майже одночасно в Києві та Криму почали виходити азербайджанські газети «Эхо» і «Millet». Трохи пізніше з'явилися польські газети – у столиці та Львові.

Є в мене й унікальні газети західно-поліською мовою, вона ж – «поліщуцька», «ятвязька». Називаються «Збудіння», «Балесы Полісься». Ці газети виходили на території Білорусі, але вони мали на меті пробудити національну гідність поліщуків, які проживають і в Україні, а тому активно поширювалися тут. Звичайно, це була така собі інтеліґентська витівка, що не мала продовження, і поліський сепаратизм не став проблемою.
Цікаво, що у Львові виходили дві російськомовні газети – «Совесть» и «Русское слово». Одна носила в підзаголовку ім'я Андрія Сахарова і була цілком проукраїнською, друга – ім'я Олександра Пушкіна і, відповідно, більш зорієнтована на Москву. Самвидавна газета «Русское Вече» (1990) видавалася Російською общиною Києва – чесно кажучи, тоді про цю громаду й чути не було.

Якщо вірити вихідним даним, газета «Славяне» видавалася Народно-трудовим союзом російских солідаристів в Україні. НТС – це відома антикомуністична організація російської політичної еміґрації, яка під час війни співпрацювала з нацистською Німеччиною подібно до ОУН. Нещодавно редактор видання Сергій Кілєєв, колишній активіст соціал-демократичного руху в Києві і активіст НТС, написав книгу, в якій розповів про те, що був аґентом КГБ, а робота по лінії НТС контролювалася «органами». Цікаво, що НТС використовує тризуб св. Володимира як один із організаційних символів.

Якщо вже згадав про провокаційний, кадебістський «самвидав», не можу не згадати газетку «Славута» – ніби «незалежне молодіжне видання», про яку почув ще під час знаменитого студентського голодування на Майдані Незалежності у жовтні 1990 р. А відшукав тільки нещодавно, розбираючи багатий паперовими раритетами домашній архів Сергія Одарича, одного з організаторів Руху, нині – мера Черкас.

— Колекція вже велика, місця займає багато – як бути з нею далі? На презентації було висловлено сподівання, що вона може зберігатися в Києво-Могилянській академії і стати доступною для дослідників, студентів, широкого загалу громадськості.

— Я не раз говорив про те, що зацікавлений у тому, щоб колекція мала «вихід в люди». Йдеться не лише про виставку, бо виставкою можна тільки засвідчити, що така колекція є, проте, ці матеріали неможливо досліджувати Але я збираю газети впродовж майже 25 років не для того, щоб передати їх у коробках на склад.
Взагалі цей важливий період націєтворення, журналістикотворення, пресотворення в Україні мало досліджений, в тому числі й через брак джерел. Що досліджують сучасні факультети журналістики? Газети «Хлібороб», «Правду» тощо, тобто видання, що насправді ніякої ролі в сучасній українській журналістиці не грають. Безумовно ми маємо знати і пам'ятати видання Драгоманова, Франка та ін., але наше життя, наша преса, корені сучасної журналістики саме в «Голосі відродження», «Поступі», навіть в «Правді України», навіть у часописах часів перебудови, які не є серйозними, наприклад «Спідінфо», «Пан+пані». Корені сучасної журналістики в цьому. Тому якщо Могилянка візьме на себе зобов'язання, що буде системий підхід – сканування, відцифрування, поява інформації в Інтернеті спочатку на рівні хоча б кожної назви, можливості прочитати вибрані статті – це буде величезний прорив в українському сеґменті Інтернету. Зробити самвидав доступним – дуже важливо, існує суспільна потреба – важливо показати, що незалежність нам не подарували.

Якщо у Львові у 1988–1996 рр. виходило понад 100 видань, незалежних від компартії, не тільки політичних, а й культурологічних та інших, то до чого тут Горбачов і Єльцин, які начебто подарували нам незалежність. Ми боролися за неї. Кожен як міг – хтось за вільне слово, хтось – за вільну Україну, а хтось і за те, і за друге. Тому такий процес виходу моєї колекції в люди має супроводжуватись не формальним актом дарування, а формальним заснуванням віртуального музею української преси (умовно я це так називаю), в якому буде все це надруковано.

Нині видається Енциклопедія сучасної України під редакцією Івана Дзюби, вже дійшли до кінця літери «г», але там немає жодного з видань самвидавної доби – ні літературного журналу «Авжеж», ні газети «Голос» депутатського клубу, яку очолювали Юрій Щербак, Володимир Яворівський, Це була перша газета, наклад якої становив 10 і більше тисяч примірників.
Їх там немає, зате є всі радянські комуністичні газети, всі районки, рептильки. По суті фальсифікується історія, хоч, я розумію, що це робиться не через злий умисел, а швидше через незнання. Але ж це енциклопедія сучасної України, а отже, маємо справу з методологічною помилкою упорядників. Тому виданим до відкриття виставки каталогом ми намагаємось відновити історичну справедливість. Якщо «Могилянка» згодна на подальшу серйозну роботу, залучення сучасних ресурсів, то я погоджуся передати колекцію спочатку на збереження, а потім, можливо, й у власність Могиляки. Я поважаю цей університет, хоча не вчився в ньому, але вважаю, що тут є певний дух.

Які акції відбуватимуться впродовж роботи виставки?

— Взагалі це була ідея Леоніда Фінберґа – пропустити якомога більшу кількість людей через заходи, пов'язані як з самвидавом періодичним, так і просто з самвидавом. Бо люди, які його творили, мало пошановані, на жаль, в сучасній Україні. Тому запланували провести кілька круглих столів, вечорів, заходів, пов'язаних з самвидавом і самвидавниками. Так, відбулася презентація книжок дисидента Зиновія Антонюка, які свого часу ходили в самвидаві, зініційовані Володимиром Павлівим «Кривенківські читання», присвячені редакторові газети «Поступ» і «Post-Поступ» Олександрові Кривенку. Шукаю журнал «Коло», який випускав Український Культурологічний Клуб, щоб зробити вечір «Коло Набоки», зібрати людей, які гуртувалися навколо Сергія Набоки, який створив першу незалежну інформаґенцію в Україні – УНІАР. До речі, за диктофон тих часів, який став одним із експонатів, Вам, пані Наталю, – окреме спасибі!

Розмовляла Наталія Непийвода
Фото з сайту http://life.pravda.com.ua/
private/48fc43a7877a1/

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2008
Дизайн та підтримка- О. З.