«СТАЛІНСЬКА ІМПЕРІЯ ПAМ’ЯТІ» І ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРИЧНОЇ СПАДЩИНИ

Олександр РУБЛЬОВ,
доктор історичних наук, професор

Сергій Єкельчик. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві
/ Авторизований переклад з англійської. –
К.: Критика, 2008. – 303 с.

За слушною оцінкою І. Лисяка-Рудницького, «на українському Заході ми вже перед 1914 р. були політичною нацією». Натомість на підросійських українських теренах вітчизняний революційний рух лише «прямував до того, щоб вийти на свій власний шлях, щоб вирватися із магнетичного поля імперщини».

Але, попри усі намагання у даному напрямі, навіть доба Визвольних змагань 1917– 1921 рр. не принесла «остаточного оформлення громадянства України в окремий політичний підмет, чіткою гранню відмежований від російського світу». Вирішення цього стратеґічного завдання, на жаль, й донині – вже за умов відновлення державної незалежності України – є актуальною справою, розв’язання якої усіляко гальмується потужним москвоцентричним лобі, яке назагал спирається усередині держави на етнічну масу з розмитою/невизначеною національною ідентичністю – так званих «малоросів» або «креолів», хоча виразніше можна артикулювати цю суспільну категорію через широко вживаний термін доби «пєрєстройки» – «манкурти».

Чого варте, наприклад, прикметне нині для пересічного вітчизняного чиновництва й навіть (?!) високих посадовців ритуальне покликання на історію української державності, як щось таке підлітково-юнацьке й вочевидь (може, й насправді?!) незріле, на кшталт – «нам 18, 19… років», із відліком від моменту відновлення державної незалежності 1991 р. й забуваючи водночас (не знаючи?!) хоча б про 4-й Універсал Української Центральної Ради, датований січнем 1918 р., не кажучи вже про часи Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Козацької держави Б. Хмельницького…

За оцінкою знаного сучасного культуролога й політолога Миколи Рябчука, «фактично боротьба за національну емансипацію України, її визволення з-під російського мовно-культурного, політичного та економічного домінування триває, і химерні коливання української «багатовекторності» є всього лиш частковим виявом цієї глибинної, сутнісної боротьби». Відтак питання деколонізації вітчизняної минувшини, усунення з української історіографії силоміць накинутих їй російських імперських/квазіімперських міфів й сьогодні залишається актуальним як ніколи.

Книга «Імперія пам’яті» канадського історика (київського походження) з Університету Вікторії Сергія Єкельчика присвячена віддзеркаленню російсько-українських стосунків у колишній совєтській історичній уяві, складним перипетіям моделювання й трансформації цієї історичної уяви. До речі, в українському перекладі назва праці могла б бути адекватнішою англійському оригіналові – «Сталінська імперія пам’яті» («Stalin’s Empire of Memory»), оскільки, на наше переконання, совєтська історична уява навіть після 1953 р. так і залишалася якщо й не сталінською/сталіністською, то принаймні постсталіністською, й розмиватися ця уява почала лише за горбачовської «пєрєстройкі».

Вже у вступі дослідник слушно зауважує: «Питання про те, чи був СРСР за сталінських часів і пізніше імперією, викликало великі дебати. Більшість науковців сходилися на тому, що Радянський Союз складався з різних елементів, а центр домінував над багатьма окремими етнічними спільнотами, і що відносини контролю, нерівність та ієрархія між центром і периферією дозволяють називати СРСР імперією. Хоча Радянський Союз ніколи не був етнічною «російською імперією», він використовував схожі на імперські стратеґії управління і проявляв упізнавані імперські настанови».

Одна з ключових тез канадського автора, який не сприймає твердження окремих представників постсовєтської української історіографії (судячи з посилання – далеко не найавторитетніших), яке полягає у тому, що «сталінський варіант української культури не був результатом московського диктату та придушення «природних» національних почуттів місцевої інтелігенції. Республіканські бюрократи й інтелектуали, які інтерпретували туманні, зате потужні сигнали з Кремля, постають як провідні гравці у формуванні сталінської історичної уяви. Саме їхня взаємодія з Москвою, а не просто тоталітаристські задуми центру, творила офіційну лінію щодо неросійських ідентичностей та національних спадщин. Ба більше, місцеві ідеологи й інтеліґенція займали неоднозначну позицію посередників між Кремлем і його неросійськими підданцями, їхнє виживання й добробут залежали від творення соціялістичної «національної ідеології» для своєї республіки. Складні відносини цієї соціяльної групи з центром і власною авдиторією, а також кінцевий культурний продукт ставлять під сумнів пояснення, ґрунтовані лише на відомих моделях тоталітарного контролю чи зв’язку патрон – клієнт. Здобутки постколоніяльної теорії особливо допомагають зрозуміти обмеження й можливості розвитку неросійської історичної пам’яті за Сталіна».

Зусилля автора, спрямовані на деконструкцію окремих хибних положень постсовєтської української історіографії, варто усіляко вітати. Немає сумніву, що наші знання природи російського комуністичного тоталітаризму та його функціонування в Україні ще недостатні й вимагають поглиблення. Зрештою, С. Єкельчик демонструє це на власному прикладі, оприлюднивши у монографії безліч маловідомих фактів, які з’ясовують або ілюструють особливості/нюанси поведінки представників республіканської літературно-мистецької та наукової еліти у їхніх складних взаєминах з Центром. От тільки, чи доростають представники тогочасного літературно-мистецького й наукового «бомонду» УРСР до ролі, за автором, «провідних гравців» – це ще питання, яке потребує подальшого докладнішого з’ясування…

Виразним свідченням контроверсійності совєтської історичної пам’яті на її стратегічному відтинку російсько-українських стосунків можуть слугувати каркаломні життєві перипетії знаного вітчизняного історика, багатолітнього професора Київського університету Михайла Марченка (1902–1983), напередодні Другої світової війни – завідувача сектором феодальної доби Інституту історії України АН УРСР й першого совєтського ректора Львівського університету 1939–1940 рр. Заарештований серед інших «неблагонадійних» 23 червня 1941 р., він був етапований з Києва й восени – взимку 1941/42 рр. утримувався у томській в’язниці, де на прохання колег-ув’язнених прочитав цикл популярних лекцій з історії.
«Завдяки» доносу його сокамерника, доцента Ленінградського університету В. Гессена (родина Гессенів прислужилася російській імперській ідеології і культурі), можна не лише відтворити зміст лекцій київського історика, а й їхню рецепцію (специфічну інтерпретацію) представником не лише іншої етики, а й іншого – російського великодержавницького наративу. У доносі В. Гессена від 2 червня 1942 р., серед іншого, М. Марченку інкримінувалося таке: «Выбрав темами своих лекций – а) Киевское государство, б) Украина в ХVI в., в) Исторические памятники гор. Киева, г) «Слово о полку Игореве», – Марченко прежде всего заявил, что проводить свои лекции он будет только на украинском языке, ибо украинский язык является государственным языком Союза ССР и по той причине, что он, Марченко, может читать лекции только на украинском языке. А затем в своих лекциях Марченко проводил следующие украинские буржуазно-националистические взгляды: 1) Марченко заявил, что украинский и русский народ развивались исторически в одно и то же время, т. е. с VIII–IХ века, в то время, как на самом деле украинская нация складывается в ХIV–ХVI вв.; 2) Марченко заявил, что с самого начала русские стали угнетать и завоевывать Украину и украинский народ […]; 4) Марченко заявил, что «Слово о полку Игореве» является памятником творчества украинского народа. Это ложь, ибо это «Слово о полку Игореве» является памятником творчества русского народа в целом […]; 8) В завоевании новых территорий Московским государством Марченко видит только отрицательные стороны (угнетение, варварство, издевательство, азиатчину и пр.), умалчивая о прогрессивной стороне этих завоеваний, что все время подчеркивают Ленин и Сталин […]».

Вже після звільнення 1944 р. й повернення до Києва, М. Марченко на партзборах у Київському педінституті після ХХ з’їзду КПСС наголошував, що «між 1917–1956 роками ми пішли недалеко, бо ці роки були зв’язані з культом особи […], що українська культура за роки радянської влади розвивалася менше, ніж в дореволюційні роки, що зараз немає майже українських шкіл і ми маємо факти, коли в школах діти не можуть навчатися українською мовою […], наша цензура у видавництвах більш сувора, ніж це було при царській владі […]».

Очевидно, можна й далі доповнювати до теми, обраної С. Єкельчиком для аналізу, оприлюднений упродовж останніх 10–15 років матеріал, який пройшов повз увагу автора (або ж був ним відсепарований). Втім, і без того здійснена С. Єкельчиком колосальна дослідницька праця заслуговує на повагу. Варто відзначити, що ученим (незвично для західних авторів – зрештою, його першим «працедавцем» 1989–1995 рр. був таки Інститут історії України АН УРСР/НАН України – звідси й відповідний «архівофільський» вишкіл київського «канадійця») ретельно опрацьовані матеріали багатьох архівосховищ України і Росії.

На жаль, не уникнув автор цієї цінної праці й кількох фактографічних помилок – цілком зрозумілих з огляду на відстань його теперішнього місця праці від материкової України. До певної міри нав’язливо повторюється авторова теза щодо «тонкої боротьби за утвердження етнічної відмінности й історичної окремішности України від Росії», «тонких маневрів частини української інтеліґенції». Можливо, не варто переоцінювати цих «тонкощів», адже, на нашу думку, йдеться про звичайнісіньку колаборацію з російським комуністичним окупаційним режимом й банальні пошуки власного комфортнішого місця у цій колаборації з окупантом? Такий собі «бунт на колінах»?! Натомість той, хто шукав не «тонкощів», а прагнув наблизитися до історичної правди та її об’єктивного висвітлення (як той самий М. Марченко), завжди зазнавав голобельної критики компартійного ідеологічного апарату та підпорядкованих йому «бійців історіографічного фронту».

Очевидно, було б доречним нагадати, порівнюючи можливості історіографічного «маневру» для українського історика за імперії Романових й за російського більшовицького панування, що знакову працю М. Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», написану у вересні 1903 р. у Львові, цілком леґально було надруковано у першому випуску збірника «Статьи по славяноведению», виданому у Санкт-Петербурзі 1904 р. Цією розвідкою видатний учений задекларував право українського народу на поважний фраґмент історичного минулого, включно з часами Київської Русі, що його (фраґмент) російські імперські історики «звично» вважали органічною складовою «ісконно русскаго прошлаго».

Натомість виконана 1966 р. (майже) цілком у рамках підсовєтського історіографічного дискурсу стаття тогочасного співробітника Інституту історії України АН УРСР М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», що всупереч авторській волі (?!) була оприлюднена на Заході, зазнала брутальної критики ідеологічного апарату ЦК КПУ й з боку «слухняних» офіційних істориків. С. Єкельчик висловлює припущення (у межах його знань 2004–2008 рр.), що ця розвідка М. Брайчевського «написана, імовірно, 1966 року для публікації». З певністю можемо стверджувати, що 5 липня 1966 р. у редакції «Українського історичного журналу» під № 393 було зареєстровано сімдесятичотиристорінковий машинопис статті старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР М. Брайчевського – «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції». Рукопис був не самопливним, а замовленим заздалегідь – автор підготував його у травні того ж року за проханням/вказівкою тогочасної дирекції установи: керівника інституту професора К. Дубини та його заступника члена-кореспондента АН УРСР І. Гуржія. Текст був квінтесенцією притлумлених розмов, суперечок, невиразних здогадів, які нуртували у вітчизняному історіографічному середовищі принаймні з середини 1950-х рр. й не знаходили (із зрозумілих причин) реалізації в опублікованих дослідженнях.
Відповідаючи на виклики часу, стаття спрямовувалася проти деяких тез, інфільтрованих до історичної науки більшовицьким тоталітарним режимом й наявність яких виразно гальмувала розвиток вітчизняної історіографії. Як патріот установи, М. Брайчевський недвозначно засуджував й горезвісне рішення ЦК КП(б)У 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». «В історичній українській науці, – наголошував учений, – особливо прикрі перекручення мали місце після 1947 р., коли головний колектив істориків радянської України – Інституту історії АН УРСР – був безпідставно звинувачений у буржуазному націоналізмі, а в наукових закладах утворилася ненормальна обстановка диктату малокомпетентних осіб. Побоюючись дальших звинувачень, українські історики піддали ревізії ряд засадничих формул, у тому числі й таких, що були цілком правильними і адекватно відбивали реальний історичний процес».

Автентичний текст «Приєднання чи возз’єднання?» вочевидь не міг бути опублікованим в «Українському історичному журналі». Це розуміла редколегія. Від автора вимагали доопрацювання з огляду на цензуру… Спливав час, й машинописні копії статті почали поширюватися серед свідомої інтеліґенції України. Вже 4 листопада 1966 р. голова КґБ УССР В. Никитченко доповідав ЦК КПУ, що «серед частини творчої й наукової інтелігенції республіки поширюється стаття наукового співробітника Інституту історії АН УССР Брайчевського М. Ю. «Приєднання чи возз’єднання?». Копія статті одночасно надсилалася партійному керівництву до відома. Властиво відтоді шлях до леґального оприлюднення (навіть з кон’юнктурною правкою) цієї статті на шпальтах «Українського історичного журналу» був відрізаний. Й надалі полемічна розвідка ученого поширювалася у вітчизняному «самвидаві», ходила по руках у машинописних передруках, а після публікації за кордоном 1971 р. стала історіографічним бестселером.

Усе сказане є лише міркуваннями зацікавленого рецензента над монографією С. Єкельчика «Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві» – книгою, безперечно, вартою уваги ширшого читацького загалу, який не лише цікавиться вітчизняною минувшиною тоталітарної доби, а й (що найважливіше) прагне «без рожевих окулярів» уявити собі російсько-українські стосунки в їхній історичній ретроспективі й контроверсійній сучасності.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2010
Дизайн та підтримка- О. З.