СЕЛЕКТИВНЕ ПРАВО

Микола РЯБЧУК

В Україні, здається, не було іще жодного уряду, який би не обіцяв боротися з корупцією, наводити лад та утверджувати в країні верховенство права. Результатом цієї двадцятилітньої «боротьби», невпинного «наведення» та «утвердження» стало упевнене, з року в рік, сповзання в число найкорумпованіших країн світу (134 місце, за даними Transparency International, – між Гондурасом, Ніґерією та Зімбабве) і, відповідно, найменш привабливих для інвесторів (останнє місце в Європі). Закономірним наслідком цих «зусиль» стала тотальна недовіра населення до всіх державних інституцій, а насамперед тих, котрі начебто б мали забезпечувати право й законність. Українській міліції, прокуратурі й судам сьогодні довіряє менше людей, ніж навіть одіозному парламенту, уряду та президентові, менше навіть, ніж ворожкам та екстрасенсам.

На цьому тлі чергова кампанія «боротьби», «нaведення» та «утвердження» могла б нас неабияк потішити, коли б ми не бачили, хто все це робить, як і навіщо.

Хтo? Партія реґіонів та її президент, що за фатальним збігом обставин став президентом цілої, загалом чужої й незрозумілої йому країни, мають чимало гіпотетичних чеснот, проте навіть їхні завзяті прибічники навряд чи назвуть серед цих чеснот першорядними законослухняність, чесність, порядність і бездоганну репутацію. Скоріш навпаки – і сама партія, і реґіон, у якому вона базується, і її головні персонажі викликають стійкі асоціації із Сіцілією та колоритними героями Маріо П’юзо. Можна, звісно, сказати, що все це – чорний піар і наклепи супротивників, а можна й по-філософськи визнати, що люди міняються, і містечкові злодюжки, шахраї та рекетири стають зрештою добропорядними бізнесменами та політиками.

Я ладен погодитися з Адріяном Каратницьким, котрий закликає «дати їм шанс» (benefit of doubt) i дивитися більш у майбутнє, а не в минуле. Проте, крім цих двох часових категорій, є ще й сучасне. І те, що ми в ньому спостерігаємо, жодним чином не вказує на перетворення Савла на Павла, ґанґстерів на реформаторів, провінційних шахраїв – на державних діячів європейського масштабу.

Як звичайний громадянин, я бачу, що президент не відмовився від сумнівно приватизованої державної резиденції, а навпаки – перетворює її державним коштом на справжнісіньку латифундію з багатогектарними угіддями, шикарними дорогами та вертольотами за фантастичними цінами. Я бачу, що попри велетенські державні борги й лицемірні заклики до економії, президент дозволяє збільшувати бюджет для парламентських дармоїдів, половина з яких узагалі не ходить на засідання, бюджет для власної, непомірно роздутої адміністрації, бюджет для коханої ДУСі, яку в нормальній країні належало б ліквідувати ще 1991 року разом із КПСС. Президент жодним чином не реаґує на поєднання головою СБУ державної служби з приватним бізнесом, на загадкові мільйонні доходи в нового голови Нацбанку, на виділення державних коштів для добудови московських (а яких би іще?) церков, ані навіть на скандальну закупівлю харківським мером лавочок для метро за ціною президентського вертольота (президентова обіцянка «відкручувати голови» й «відривати ноги» стосувалася, слід розуміти, лише опозиційних мерів, а не вірнопідданих). Оце, власне, й усе про президентову «антикорупційність».

А далі – відомо: який пан, такі й підпанки. Віце-прем’єр, що будує державним коштом приватну дорогу для президента, не цурається добудувати кільканадцять кілометрів і собі, до власної дачі, за що тут же отримує втик від колеґи-віце-прем’єра, теж із донецьких, – не за корупцію, звісно, а за те, що пожлобився добудувати ще кілька кілометрів і до його маєтку. Цей же «антикорупціонер» виділяє 200 мільйонів гривень із держбюджету для власного бізнесу під виглядом «підтримки інвестиційних проектів». Його безпосередній бос, прем’єр Азаров, не соромиться підтримати власним підписом імпортні пільги на збіжжя для якоїсь російської фірми, письмово пролобійовані (богоугодне діло!) головним лаврським попом. Міністр внутрішніх справ роз’їжджає на каділаку, подарованому підставною особою, ледь не бомжем. Головна Януковичева адміністраторка красується у діамантових годинниках по п’ятдесят тисяч (доларів) і не бачить нічого поганого в отриманні таких подарунків від «друзів по партії». «Ці люди (віце-прем’єр Колесніков та губернатор Добкін) достатньо багаті, – простодушно каже вона, – тож можуть собі це дозволити». Авжеж, про те, що в цій партії не бракує багатих людей, ми знаємо. Як і про нутряне жлобство більшості з них, котре досить важко поєднується з харитативною безкорисливістю. Але те, що в нормальній країні державний службовець не може собі дозволити приймати таких подарунків хоч би від кого, – наша головна європеїзаторка, схоже, навіть не усвідомлює.

Власне, ледь не щодня в Інтернеті з’являються повідомлення про нові й нові подвиги Януковичевих «антикорупціонерів». На тлі їхньої непідкупності та законослухняності злодіяння помаранчевих попередників, котрих саджають тепер до кутузок і тягають по прокуратурах за «зловживання службовим становищем» та «нецільове використання бюджетних коштів», виглядають курйозно. Адже не було в Україні ще жодного уряду, зокрема й серед двох Януковичевих, котрий би не керував бюджетом у ручному режимі, не зловживав становищем і не порушував бюджетної дисципліни. Тож саме час згадати леґендарного Вовочку, котрий, заставши своїх батьків за груповим сексом, прорік актуальну й для нашого політикуму фразу: «І ці люди забороняють мені колупатися в носі?!..»

Як?
Головним виконавцем «антикорупційних» заходів української влади (а точніше – «влади в Україні») має стати сталінсько-совєтська прокуратура на чолі з іще одним цінним донецьким кадром Віктором Пшонкою. Цей добродій прославився десять років тому скандальною справою Ігоря Александрова (хоча не бракує йому, правду кажучи, й багатьох інших заслуг у творенні сьогоднішньої репутації донецького реґіону). Александрова, слідчого журналіста, вбили бейсбельними битами вправні професіонали. Пшонка натомість знайшов бомжа, який в усьому зізнався, і відправив його до суду. Справа в суді розвалилася, бомжа відпустили, після чого той невдовзі за загадкових обставин помер. Але найцікавіше, що перед загибеллю Александров, виявляється, готував передачу, в якій начебто простежував зв’язки прокурорського сина Артема з місцевими кримінальними босами.

Навіть якщо все це домисли й наклепи недоброзичливців, особисто для мене досить однієї фрази нового «прокурора в Україні», аби оцінити його професійність, його розуміння юстиції, правової держави та розподілу влад: «Як генпрокурор, – заявив він телеканалові «Інтер», – я член команди по виконанню всіх тих рішень, які приймає президент». Ось так, а ви думали, що судівництво у нас – незалежна гілка?!

Зі сказаного неважко збагнути, що пресувати членів своєї «команди», а тим більше стежити за законністю дій свого патрона новий генеральний прокурор, звісно, не буде. Рівність усіх громадян, включно із президентом, перед законом має для п. Пшонки суто «командне», себто партійне значення. Друзям («команді») – усе, ворогам («опозиціонерам») – закон. Саме цей принцип послідовно й здійснюється в Україні. І те, що серед злісних «корупціонерів» ми бачимо сьогодні винятково помаранчевих, а не блакитних, вказує аж ніяк не на злочинність одних і бездоганність других, а лише на банальний і загалом характерний для всіх країн третього світу факт: одні – при владі, другі – в опозиції. «Я – начальник, ты – дурак». І навпаки.

Вибіркове застосування права є ключовим елементом інституціалізованого шантажу, що його авторитарні режими успішно застосовують для позірно неполітичного репресування своїх політичних супротивників. Десять років тому цю систему блискуче проаналізував Кійт Дарден, ілюструючи свої висновки записами розмов Леоніда Кучми з підлеглими на плівках майора Мельниченка. За його спостереженнями, кучмівська «шантажистська держава» трималася насамперед на (1) поблажливому й навіть прихильному ставленні влади до повсюдної корупції; (2) ретельному стеженні за цією корупцією й накопичуванні компромату на всіх політично й економічно активних суб’єктів; і (3) вибірковому застосуванні зібраного компромату супроти нелояльних (чи недостатньо лояльних) підданих.

Помаранчева революція зруйнувала цю шантажистську систему, проте не замінила її ефективними демократичними інституціями, які функціонували б відповідно до верховенства права, – як це було зроблено в країнах Балтії та Центрально-Східної Європи. Таким чином виник інституційний вакуум: стара шантажистська система уже не діяла, бо ні Ющенко, ні Тимошенко не мали необхідного для цього монопольного контролю над усіма гілками влади. Натомість нова демократична система, заснована на прозорих правових механізмах та чіткій системі стримувань і противаг, так і не була запроваджена. Країна фактично виявилася некерованою.
Янукович до певної міри відновив керованість, монополізувавши владу, себто підпорядкувавши всі її гілки своїй адміністрації. В інституційному плані, однак, це є відступом, кроком назад до кучмівського феодалізму (з його системою позаекономічного, «шантажистського» примусу), а не проривом уперед, до ефективної демократії, сприятливої для конкуренції, інновативності та модернізації. Таким чином реальною перспективною України за сьогоднішнього режиму є подальша стаґнація, беззаконня, тотальна корупція, економічна та соціальна відсталість. Схоже, єдиний висновок, що його зробив Янукович із Кучминої поразки, стосується не засадничих вад самої кучмівської системи, а лише особистих вад самого Кучми та помилок його оточення. Янукович, здається, цілком щиро вірить, що Кучма програв лиш тому, що був недостатньо рішучим і репресивним. А тому треба брати приклад із Путіна. Тож попереду нас чекає подальший наступ Януковичевих опричників на опозицію та незалежні мас-медії, риторично закамуфльований під «боротьбу з корупцією», «наведення порядку» і, звісно ж, «проведення реформ».

Червону лінію, яка відокремлює український авторитаризм від його постсовєтських родичів у Білорусі, Росії та Середній Азії, Янукович ще не переступив. Влада у Києві, на відміну від інших столиць СНД, все ще може бути змінена мирним шляхом, унаслідок більш-менш вільних демократичних виборів. Янукович, можливо, не розуміє, але відчуває, що переступивши цю лінію, він відріже собі шлях до мирного відступу і спокійної президентської пенсії. Все його подальше життя перетвориться на відчайдушну боротьбу за збереження влади, за політичне і всяке інше виживання – будь-якою ціною і якими-завгодно засобами.

Тому він вагається. Тому його опонентів поки що переслідують всього лише за нецільове використання коштів (сміховинне як на українські умови), а не за серйозніші злочини. Янукович із «командою» мовби не наважуються порушити негласного пакту всіх українських «еліт» про війну не на знищення. За двадцять років української незалежності жоден високопосадовець не сів у тюрму за вироком українського суду саме тому, що всі вони – принаймні досі – не виключали можливості зміни режиму і цілком симетричної помсти з боку супротивників.

Порушення цього пакту означатиме або перетворення України на повноцінну демократію з твердим верховенством права і безсумнівною рівністю всіх перед законом, або ж перетворення її на диктатуру, яка вже ніколи не відійде добровільно від влади і не наважиться на чесні, конкуренційні вибори, які можуть її тої влади позбавити. Перший варіант виглядає за сьогоднішньої «команди» абсолютно нереальним. Другий варіант виглядає цілком імовірним. Вироки у гучних «антикорупційних» справах покажуть, чи донецьким ідеться лише про компрометацію опонентів і виключення їхніх лідерів із найближчих парламентських і президентських перегонів. А чи йдеться про всебічне знищення опозиції й встановлення диктатури за російсько-білоруським чи середньоазіатським взірцем.

Навіщо?
Відповідь на це питання великою мірою випливає з відповідей на два попередні. Влада, можна сказати з певністю, не має найменших намірів обмежувати свої грабіжницькі апетити й приборкувати корупцію у власних лавах. Прокуратура і вся судова система є лише частиною виконавчої влади, себто «команди», і тому ніякої боротьби з корупцією серед своїх вести не зможе й не буде.

Політична опозиція, незалежні мас-медії та громадянське суспільство залишаються єдиною перешкодою для «команди» в її нестримному прагненні до накопичення влади, власності і багатств. А тому знищення цих супротивників чи принаймні їхня максимальна дискредитація й марґіналізація є основною метою всіх гілок влади, підпорядкованих президентові. Представляючи цю політичну, по суті, війну як безневинно-аполітичну «боротьбу з корупцією», влада вбиває двох зайців: знищує опозицію, не вдаючись (начебто) до жодних політичних репресій, і водночас відволікає увагу від власних зловживань і навіть заробляє собі певні електоральні очки на цьому лицемірному «наведенні порядку». Короткотерміновий виграш від такої політики – безсумнівний. Про довготермінові стратеґії та завдання «пацани», схоже, думати не звикли.

zgroup.com.ua