«ДЖЕРЕЛА ТОЛЕРАНТНОСТІ»: РОЗМОВА ПЕРША

18–20 лютого під Києвом за підтримки Євразійського єврейського конґресу відбувся семінар для вихователів дитячого міжнаціонального табору «Джерела толерантності». 50 представників від 12 національних громад України, а також група вихователів із Молдови підбили підсумки табору, проведеного у серпні 2010 в Ясінях, і сформували цілі і завдання цьогорічного. Вони також працювали над вдосконаленням методик проведення національних днів, обговорювали досвід попередніх таборів, дискутували, оволодівали новими методиками протистояння дискримінації та ксенофобії. Окрему увагу було приділено навчанню основам проектного менеджменту та роботі зі ЗМІ. Про проблеми і перспективи «Джерел толерантності» ми розмовляємо з виконавчим директором Конґресу національних громад України, дитячим психологом, одним із розробників концепції табору Анною Ленчовською.

— Чи можна вважати, що табір минулого року завершився саме нині, адже пройшов час, притлумилися емоції і відбулася продуктивна розмова про події минулого року і плани на рік нинішній? Якими є твої враження?

— Дійсно, для мене табір завершився саме зараз, і можна говорити про нього, осмисливши наслідки в часі. Минулого року в таборі було 200 дітей, 44 вихователі і стажери від національних громад України, Білорусі, Молдови, Вірменії та Грузії. Досвід показав, що попри складнощі, ми можемо працювати з такою кількістю дітей, проте така робота триває вже на межі людських ресурсів. Отож, одним із отриманих корисних уроків є те, що максимально табір може об’єднувати 160 дітей. З іншого боку, для нас важливою стала присутність (на практиці, досить спонтанна) дітей з Грузії та Вірменії, оскільки прованалізовані анкети засвідчили, що діти в новому середовищі змогли повніше розкритися і виявити свій потенціал. Важливо також, що в День пам’яті саме вони вперше дізналися про жахливі трагедії інших народів. Знаючи до цього лише про ґеноцид вірмен, тдіти з Вірменії зрозуміли, що трагедій зазнали й інші народи. Ми доклали багато зусиль до розробки Дня пам’яті і можемо вважати, що він був достойним. Музей пам’яті було створено із застосуванням диференційованого підходу. Молодші діти (8–10 років) вчили пісні про мир, малювали мир, таким, яким вони його бачать.

І саме їхні враження стали найбільш хвилюючими для старших. Другий загін готував історії про праведників, що рятували людей, вони також могли розповісти про людей, які допомогли в житті особисто їм, або їхнім родинам. Так було створено спільну картину подяки за добро і мужність. Більш старші діти готували конкретні розповіді про трагедії. А найскладнішим виявилося завдання 8-го загону, що працював із сучасними конфліктами. Тут для нас було важливо, що серед дітей були свідки грузино-осетинського конфлікту, які поділилися своїми враженнями і переживаннями, тим, що відчуває людина, коли до рідного міста підходять танки, а поруч лунають вибухи.

Для нас надзвичайно важливо, що з року в рік збільшується кількість дітей, які пройшли школу табору, стали вихователями або помічниками вихователів, чи хочуть стати ними. У роботі семінару взяли участь 48 вихователів і стажерів, 16 із них (тобто третина) – це ті, хто прийшов у табір дитиною. Я вважаю це дуже хорошим показником системності, стійкості і довготермінового результату проекту. Діти, які раніше були учасниками табору, краще відчувають, що відбувається, і дають можливість нам, тим, хто розробляє концептуальні засади, внести певні корективи саме із практики дитячого сприйняття.

Нарешті найбільший здобуток табору – це створення позитивної атмосфери. Це саме те, для чого діти приходять у табір і залишаються в проекті. Атмосфера, в якій можна проявити свої національні особливості, розповісти про свій народ і знайти розуміння, а не бути приниженим та ображеним. Діти це дуже цінують. Є також можливість задуматися над власним корінням, ідентичністю, є можливість говорити рідною мовою і навчати їй. Восьмирічні діти серйозно розповідають на станціях про свою культуру, що дозволяє виховувати насамперед комунікативні властивості, впевненість у собі, навички мислення. Велику частку часу в таборі ми приділяємо інформації. Можливо її забагато, враховуючи щоденні нові національні презентації.

І я не впевнена, що через деякий час вони зможуть відтворити в пам’яті ці знання, але тут вступають у дію чинники позитивного спілкування і можливості проявити себе.

— Відтак – концепція «занурення» певною мірою трансформується?

— Назагал ми намагаємося використовувати концепцію «занурення» як основну, оскільки саме занурення дає можливість краще відчути культуру в національний день, але лише його недостатньо, і важливо робити кроки вперед. Наприклад, таким кроком є День пам’яті, методика проведення якого значно покращилася. Також ми додали День прав людини і фестиваль мов. Акцентую увагу на тому, що основна мета табору – виховання міжнаціональної та міжрелігійної толерантності, а саме розуміння того, що є толерантність і недискримінація нерозривно пов’язане з розумінням прав людини, тобто інструменту, створеного людством у XX сторіччі для того, аби довести, що всі люди рівні і мають однакові права. Саме День прав людини є надзвичайно важливим для того, аби діти розуміли, які інструменти вони можуть використовувати для захисту своїх прав як людини, і колективних прав як етнічної групи, національної меншини, біженців чи міґрантів.

— Як впливає на практику і атмосферу табору перебування там дітей-біженців? Принаймні наша держава допоки не має ані розуміння цього питання, ані механізмів розв’язання проблем цієї катеґорії населення, яка щороку збільшується. Як ти вважаєш, чи важливо, хоч і боляче, говорити про це зі старшими дітьми, адже сльози того, хто поруч, часто виховують краще, ніж слова.

— Ми пройшли непростий шлях до того, що в таборі з’явилися діти біженців. З одного боку, кому, як не нам, займатися ними, з іншого – існували перестороги щодо проблем здоров’я, знання мови, навичок комунікації. Діти цієї катеґорії у нашому таборі – це члени сімей біженців, які проживають в Україні, або діти від змішаних шлюбів – біженців і громадян нашої країни. Найперше, дітей нашого табору не дивують незвичні імена однолітків, до цього звикають наприкінці першого дня. Але вони не виявляли й особливого інтересу до природи біженства. Це нормально для процесу інтеґрації дітей-біженців у наше суспільство, однак спонукає нас говорити про трагічний досвід. Безумовно краще, коли про конфлікти, що призвели до втечі з країни, можуть розповісти самі діти, з іншого боку – ми розуміємо, що до цього їх необхідно готувати.

Позаминулого року до нас приїхав представник партнерської організації, і в день громадянства, коли підлітки-афганці розповідали про свій досвід, почав ставити їм запитання, що стосувалися проявів ксенофобії та дискримінації щодо них. Не витримавши, одна дівчинка розплакалася, а діти пізніше нарікали на жорстокість дорослої людини, їхню точку зору підтримували і деякі вихователі. Цього року ми працювали із розробленими нами освітніми матеріалами і обговорювали всі проблеми, пов’язані з розумінням понять «пошукач притулку», «біженець», «вимушений міґрант» тощо, і діти, якщо вони хотіли, могли поділитися своїми почуттями. Моя позиція така. Нині існує певна кількість посібників, які дозволяють опанувати зміст цих понять, зрозуміти різницю між ними, ознайомитися з Женевською конвенцією, яку підписала наша країна, зрозуміти, як можна допомогти цим людям інтеґруватися у суспільство.

Так, на одному із занять Фахім, біженець з Афганістану, з гордістю показав свою довідку про статус біженця ірозповів, що завжди носить її з собою. Тобто, з дітьми варто попередньо поговорити, чи хочуть вони розповісти про свій драматичний досвід, оскільки таке може статися з кожним, і, за бажання, надавати таку змогу. Тоді інші діти матимуть можливість дізнатися про біженців і поставити їм свої запитання, проте такі, що не шокували б дітей-біженців.

— Табір існує з 2002 року і практично весь цей час він є справою Конґресу національних громад, Євразійського єврейського конґресу, спонсорських організацій, а національні громади далекі від розуміння реального внеску.

— Не можна сказати, що всі не беруть участі. Грецька і німецька громади кожного разу дають велику кількість призів, книжок, дисків, плакатів. Коли вам слід підготуватися до національного дня і обклеїти плакатами і постерами багато приміщень, то це суттєва допомога. Адже часто наші вихователі мають купувати на власні кошти всі необхідні матеріали.

Ми вдячні грецькій і болгарській громадам за те, що вони виконують всі наші вимоги до формування груп дітей – співвідношення новачків і тих, хто уже був у таборі, хлопчиків і дівчат, різних вікових категорій, знання національної мови і традицій. Інші громади спокійно можуть знехтувати такими вимогами і надіслати десять дітей, серед яких десять дівчат, або десять однолітків, а ми маємо формувати загони, де рівномірно будуть представлені всі етноси, всі вікові категорії тощо.

— І попри все табір існує вже дев’ять років. З огляду на те, що тяглість традиції не є чеснотою нашого часу, що багато починань, як казав класик, «теряють имя действия», це суттєвий здобуток. Як ти бачиш перспективи табору, чи можливий його розвиток в реґіонах та інших країнах?

— Думаю, що табір за нашою методикою уже можливий у Молдові – є п’ятирічний досвід роботи, команда вихователів і потенціал громад. Там існує проблема мови проведення табору, але думаю, вони зможуть її вирішити. На сьогодні вже реалізується ідея клубів толерантності і міні-проектів, їм Конґрес надає консультаційну і певну матеріальну допомогу.

Не знаю, чи буде працювати табір з такою самою концепцією в інших країнах, це дуже складно, але якісь його форми безумовно використовуватимуться. Уже зараз, коли ми знайомимося з молодими лідерами національних громад, то бачимо, що це зовсім не нові для нас люди, це випускники нашого табору, і вони вже по-іншому дивляться на міжнаціональне співробітництво, вони більше мотивовані до спілкування з іншими громадами, і саме за ними майбутнє.

Розмовляла Тетяна Хорунжа
Фото Дани Верстак