«ДЖЕРЕЛА ТОЛЕРАНТНОСТІ»: РОЗМОВА ДРУГА

На сайті міжнародного дитячого табору «Джерела толерантності» виконавчий віце-президент Конґресу національних громад України Йосиф Зісельс отримав таку характеристику: «Автор ідеї, фандрейзер, «Батько» табору, прискіпливо відстежує процесс занурення у «Джерела…».

Тут правда все. Саме він сформулював ідею табору і його основну методику, ліпив його спочатку з того, що виявилося під руками, допомагав дітям – рости і дорослим – діяти, кожного року, навіть у кризу, знаходив кошти, принаймні на один табір, а нині працює над тим, аби набутий досвід виховання активно впровадити в Грузії та Вірменії. Не варто також забувати, що за роки існування через табір пройшло (напозір звучить жахливо, а насправді це надзвичайно захоплююче і максимально позитивне дійство) понад 3000 тисячі дітей віком від 7 до 17 років. Зусиллями Йосифа стало можливим формування тяглості традицій цього піонерного проекту. Народилися клуби толерантності, і не лише в Україні. Команда однодумців, об’єднаних Конґресом, докладає багато зусиль до організації громадянської освіти, приділяючи велику увагу формуванню неґативного ставлення до будь-яких проявів дискримінації, готовності протистояти порушенням прав людини, усвідомленню цінності гідності як основи між людської взаємодії.

Але батько-засновник, як і раніше, досить критично налаштований до практики втілення методики табору. Відтак наше перше запитання.

— У чому суть твого незадоволення?

— Перед початком будь-якого проекту (це загальна практика), ми намагаємося насамперед уявити його і природно, уявна картинка виходить дещо ідеалістичною. Не тому, що вона фантастична, чи нереальна, а тому, що попри визначену концепцію і розроблену методику слід враховувати, що все це втілюватимуть у життя живі люди, які здебільшого не є педагогами і психологами, натомість мають роботу і власні уподобання, особисте життя з усіма його проблемами, родини. Вони безумовно є ентузіастами цієї справі, але вона не є головною або єдиною в їхньому житті. Це скоріше хобі. Ми не можемо платити професіоналам, які впродовж року готуватимуть табір, у нас немає таких можливостей. Наразі такий, певною мірою дилетантський, аспект нашого табору дається взнаки, коли починається реалізація проекту, реальних установок, закладених у концепції. Вони втілюються з урахуванням можливостей конкретних людей, конкретних обставин, конкретного місця проведення табору.

Ідея занурення в життя кожного народу, що народилася (для нас) 2002 року, – надзвичайно багатогранна і унікальна за можливостями, але на початку ми слабо уявляли собі, якою складною буде її реалізація. Перші роки були найскладнішими, ми ніяк не могли створити адекватних методик. Спочатку вирішили, що кожен вихователь мусить знати історію і культуру всіх народів, чиї національні дні проходили у таборі. Коли стало очевидно, що це неможливо, ми відмовилися від того, що кожен вихователь ходив із папірцем у руках і власне читав лекцію, яку сприймали не досить уважно. Наступні роки почали використовувати інший метод – тепер на станціях про свій народ розповідають лише вихователі і діти тієї національності, у чиє життя ми занурюємося цього дня. Вони знають про це набагато краще, ніж інші, і їм не треба ходити із шпаргалкою.

Але насправді проблема в іншому. Чистота експерименту полягає у повному зануренні, тобто в цей день ніщо не мусить заважати повністю сприймати лише одну культуру, мову, історію, відволікати від занурення в цей культурний національний код. Я маю на увазі, що жодні аудіовізуальні ряди, жодні другорядні враження не повинні заважати головному – зануренню в культуру іншого для глибокого її сприйняття.

Зрозуміло, що реалізувати це надто складно з нашими досить обмеженими як фінансовими, так й іншими можливостями. Відтак через складність втілення методики, відсутність повної ізольованості дітей від оточуючого населення, що з цікавістю спостерігає за нашими національними днями, всі – і вихователі, і методисти, і діти не витримують заявленого стандарту. І ми спостерігаємо занурення, але не надто глибоке, не таке, щоб можна було перевірити у чистому вигляді, якими можуть бути дитячі враження, а також безпосередні та віддалені наслідки. Починає додаватися цікава, але лише дотична інформація, втручаються якісь дії, що відволікають від головного.

— Чому ти вважаєш, що вони відволікають? Може навпаки – урізноманітнюють цей доволі жорстко схематизований процес, дозволяють підтримувати дитячий інтерес і увагу?

— 20 років тому я вчив іврит саме за методикою занурення. Учителька наша російської мови не знала, вона знала англійську, але не використовувала жодного англійського слова.

— Ну, це, очевидно, інша ситуація… — Ні. Суть у тому, що тут непорушно дотримувалися методичних вимог. Викладач ставала на вуха, пролізала крізь шпарину, у будь-який спосіб давала зрозуміти, що вона має на увазі під цими івритськими дієсловами, іменниками тощо. Це був чистий експеримент. Ми не могли отримати жодної допомоги – жили окремо, спілкувалися лише на івриті – інша мова спілкування не допускалася, і ніщо не відволікало від головної мети. Занурення в тому й полягає, що мінімізуються елементи, що можуть відволікти увагу.

У таборі ми маємо лише один день на кожну національну культуру і досі не можемо створити умов для того, аби ніщо не відволікало у цей день від сприйняття іншої культури. А оскільки ми припускаємося послаблення режиму занурення, то й не можемо об’єктивно оцінити ефективність методики.

Наші дослідження демонструють результат, який важко інтерпретувати. Якщо припустимо, що індекс толерантності на початку був 93, а став 96, то ми не знаємо – багато це, чи мало, а може взагалі це статистична похибка. Немає з чим порівнювати.

Зауважу, що я радію тому факту, що омріяний табір було створено, а число бажаючих потрапити у табір не зменшується. Щоразу на заключному карнавалі я бачу, як багато чого навчилися діти, адже там немає глядачів – всі співають національні пісні, танцюють національні танці, спілкуються, використовуючи лексику різних мов, і цього вони навчились у таборі. Це предмет нашої гордості. Але я все ще не задоволений тим, як ми реалізуємо концепцію, на якій побудовано роботу в нашому таборі. (Інформація. На лекції, яку Йосиф Зісельс читав нещодавно в рамках проекту публічних лекцій сайту Polit.ua, він навів приклад, який переконує, що громадський діяч залишається фізиком за освітою і способом мислення, а відтак чистота експерименту для нього – найважливіше.

«Діти неодноразово умовляли мене включити в програму вечірньої дискотеки Брітні Спірс. Я не знаю, що таке Брітні Спірс, але очевидно, щось модне. Проте на умовляння не піддалися – нехай те, що грають буде попсою, але національною попсою»).

— І все ж – для чого необхідна аж така доконаність експерименту?

— Для того, аби ми могли, відпрацювавши методику занурення, запропонувати її для громадського використання. Існує багато методик і технологій, але ми мусимо пройти до кінця саме цей шлях і переконатися, що наша методика працює. Лише тоді зможемо запропонувати суспільству цю ідею для реалізації. Інша річ, що саме для реалізації вона дуже складна.

Я розумію, що не можна одразу зробити все, як хочеться. Але деякі тенденції мусять наближати табір до максимальних параметрів. Я не відчуваю, що ми робимо все, щоб до кінця відпрацювати методику занурення, і втілити її в життя. Моя справа вимагати і переконувати, що це потрібно. Адже слід зрештою об’єктивно оцінити, чи вона дійсно придатна для виховання толерантності, чи ні. Ми десять років проводимо табір, а я й дотепер не розумію, що ми робимо: дійсно підвищуємо рівень толерантності у дітей, чи відбираємо у громадах і суспільстві толерантних дітей і тусуємося з ними.

— Не можна вважати, що в табір потрапляють лише безпроблемні діти.

— Так, але наш попередній конкурс спрямований на відбір саме таких дітей – не проблемних, а вже толерантних. Відтак конкурс відсіює інших.

— І що ж слід робити?

— Переконувати. Ми ж не армія, а співтовариство однодумців. Щораз на семінарах я намагаюся у різний спосіб структурувати процес у цьому напрямі. Довести, що, обравши за основу саме цю методику, мусимо докласти всіх зусиль для того, аби досягти її максимального втілення …або вдатися до альтернативного проекту. Проте за десять років жодної альтернативи ніхто не запропонував. Проте навіть якщо табір не повністю відповідає моїм уявленням і вимогам – на та немає ради. Це як діти – чимось ми завжди незадоволені, але ми любимо їх.

— Це песимізм?

— Ні, це не песимізм, а певна прикрість від того, що реальне життя здебільшого не відповідає нашим ідеалістичним уявленням. Я люблю цей табір, але я бачу, що він не повністю відповідає моїм очікуванням. Але це претензії швидше до себе, ніж до інших. Він живе тепер своїм життям, має позитивні результати, просто мені здається, що міг би давати більше.

— Ну, а в чому тоді оптимізм?

— Оптимізм у мене в іншому. В тому, що табір, як і будь-який інший цікавий проект, починає жити своїм життям і від мене вже мало залежить.

Ми працюємо на майбутнє більше, ніж на сьогодення. Дорослу людину важко перевиховувати, якщо в неї вже склалися неґативні стереотипи щодо іншої релігії чи нації. З дітьми працювати не легше, але перспективніше. Тому що в них стереотипи не сформовані остаточно, і можна розмити неґативні установки, виховуючи замість них позитивні.

Так, табір збагачує дітей новим знанням, але основне – він вчить співпереживати, розуміти іншого. І це надзвичайно привабливий момент, адже недарма сьогодні серед вихователів вже чимало дітей, що пройшли школу «Джерел толерантності» і нині хочуть прислужитися своїй alma mater.

Розмовляла Тетяна Хорунжа