КНИГА: ПРО КНИГУ – І ДОВКОЛА КНИГ

Олег СИДОР-ҐІБЕЛІНДА

Одна старенька бібліотекарка, аж із Лєнінки, казала мені: на інтелектуалові варто поставити хрест, коли він перестає ставити собі запитання... багато запитань.За такою логікою, мені треба тішитися непорозуміннями, які спотикали мене на шляху пізнання – і виходом з яких (див. далі неповний список) мала б стати, і стала, книга, про яку йтиметься у нашому тексті.

Так, наприкінці 90-х мене вразили рисунки Марка Епштейна, показані на виставці графіки у Національному художньому. Написав про це нарис у «Art Line», навіть добився репродукування одного із творів, та про їхнього автора дізнався небагато, якісь біографічні крихти, недостатні, аби задовольнити свою цікавість, яка тоді проклюнулася.
2001-го, в одній з галерей Єрусалима (опинився там із нагоди конференції, на яку відрядили з доброї руки Леоніда Фінберґа) мені настирно пропонували «ориґінал» Марка Шагала, ввібганий у пістряву раму, з Шагалом несумісну.

Натомість придбав – у сусідній крамниці – чесне факсиміле класика, бо в серці шось тьохнуло, щось видалося знайомим, наче Шагала зв’язують якісь нитки із українською землею, не лише з Вітебськом, Парижем та Ізраїлем. Які? на це тоді я відповіді не відшукав.
Майже десятиріччя потому відкопав на Петрівці химерну «Нєточку Незванову» 1937 року з модерністськими ілюстраціями Сари Шор, про яку з Мережі дізнався майже стільки ж, скільки раніше – про Епштейна. (Куди більше – про його однофамільця-кінорежисера, представника французького аванґарду). Тим не знітився, але назграбав велику статтю до «Антиквара», де подав розвідки і про двох інших єврейських графіків, пов’язаних із Україною.

І таке інше, і таке інше, і таке інше. Непорозумінь могло би і не бути (хоча процес пізнання неминуче скоротився би, редукувавшись до швидкого заповнення ментальних лакун), якби до рук вчасно трапила книга, яка нещодавно вийшла у «Дусі і Літері» – «Книжкова графіка митців Культур-Ліґи». Це не перше звернення видавництва до теми: чотири роки тому з’явилася присвячена їй-таки монографія.

Нині спостерігаємо продовження наукового пошуку – і результат його у форматі ошатного альбому з понад 200 ілюстрацій, не рахуючи тих, що в тексті, та фотографічних портретів самих митців, спорядженого ґрунтовною передмовою Ґілеля Казовського.
Йосеф Чайков. Збірка «Заграва». Київ, 1919 Марк Шаґал. Хрестоматія мовою Їдиш. Київ, 1921

Виявляється 1924 року в Києві виходив часопис «Фрейд» (насправді – «радість», у перекладі з їдиш, але звучить дуже інтриґуюче), оформлюваний Марком Епштейном – і він же доклав руку до чудового оздоблення інших видань, в яких прозирає дух неспокійної та плідної відкриттями доби. Так, з його ілюстрацій до книги Еліяґу Співака «Юність» постає тогочасний стиляґа в циліндрі, з фертикуватим ціпком у руці. Ілюстрації до іншого автора (І. Кіпніса) шумують достоту шагалівськими фантазіями.
Виявляється, самого Марка Шаґала можемо вважати на якісь чверть відсотка киянином – хоча би й заочним. Ще б пак: оформив як мінімум три «тутешні» видання – «Скорботу» Д. Гофштейна, часопис «Потік» та літературну хрестоматію. Усі три – типово «по-шагалівськи», не поступаючись творчими засадами перед прагматичністю завдання, нехай і найшляхетнішого: научання дитячого загалу. До речі, так само чинив його сучасник-співвітчизник, Олександр Тишлер, талант якого вповні проявився навіть у оформленні… обкладинки «Підручника елементарної геометрії» (виданого, втім, у Москві, де той став чільним представником гурту ОСТ, але й тут не забував про українські реалії – наприклад, при створенні циклу «Махновщина»). Моторошні містерії буття прозирають вже тут.

Сара Шор. Ілюстрації до книги І. Кіпніса. «Ведмідь пролетів». Київ, 1924 Марк Епштейн.
Книга «Зіпсоване весілля». Київ, 1924

Виявляэться, Сара Шор ще в «київський період» виробила власну стилістику зображення, винайшла основні принципи «персонального експресіонізму», зберігши та вдосконаливши, ба, поглибивши його на кілька десятиріч вперед, що само по собі подиву гідно. Майже поруч, у сусідніх розділах, представлено двоє задерикуватих коґутів – її та Йосефа Чайкова (той намалював його для берлінського видання поезій Перетца Маркіша), і важко дійти остаточної думки: чий із коґутів безпосередніший? Особисто я віддав би перевагу шорівському – створеному для «Казок» І. Кіпніса. (Соромно, але й про цього автора дізнався лише у зв’язку з Культур-Ліґою.) До речі, а чому би «Духу і Літері» не робити репринтних версій кращих видань 20-х, ориґінали яких нам цілком не приступні?

Сьогодні дуже модно розбалакувати про мультикультуралізм. На практиці усе обмежується туманними деклараціями. (Та видання книги – це вже вчинок, вже арґумент). Багатонаціональність української культури, невід’ємною та почесною часткою якої є творчість українських євреїв, до кінця не усвідомлена, поготів – не вивчена. А є ж іще у ній частки (деякі – фраґментом, не тлом): татарська, вірменська, італійська, німецька… особливо польська.
З такої нагоди – ще один спогад: місцеві мудраґелі з волинського міста Любешів, на запитання: чому б їм не відремонтувати бароккову браму Радзивіллів у центрі їхнього міста? – легковажно пирхнули: а хай собі приїздять поляки та ремонтують, то їхня справа. Інший мудраґель пропонував, аби «луцького Айвазовського» обміняли на козацькі клейноди, що зберігаються в Ермітажі. І не картався думкою, що Айвазовський теж якимось боком належить Україні, і користатися ним, як розмінною картою, неприпустимо – навіть заради повернення клейнодів.

Споглядання альбому Культур-Ліґи полишає на душі, окрім непересічного постмистецького катарсису, і певне гнітюче враження, пов’язане з інформацією позамистецького штибу. (Неспроста ж мовить Екклезіаст: хто примножує знання, той примножує смуток… тільки як цей афоризм узгодити з моєю професійною діяльністю?).
Крихкі форми аванґардових гзимсів у більшості випадків – виняток із Сарою Шор лише підтверджує жорстке правило – не проіснували й десятиріччя. Жменька авторів еміґрувала і тим врятувала себе та свою творчість, яка не знайшла справедливої компенсації у сьогоденні, звівшись до білямузейної реконструкції – і то в кращому випадку.
З сумнівної висоти сьогоднішнього дня виразно бачиш приреченість «декоративно-національної оази», яку викохували, втілюючи в життя єврейські автори. Цілковиту аналоґію з тим убачаємо в школі Нарбута і українському авангарді 20-х, що теж щедро доклалися до книги.

Ісахар-Бер Рибак. Ілюстрація до казки «Чаклунка», 1922.

Державне видавництво, дислоковане у Харкові, друкує іномовних класиків, зазвичай і декорованих аванґардово, в дусі супрематизму: Шіллера і Сервантеса, Ґюґо та Шекспіра, Едґара По та Конан-Дойля, «Калевалу» і «Негрський роман» Асанги. Сьогодні більшість цих видань є бібліографічною рідкістю – хоча, гадаю, книги з ілюстраціями Шаґала їх у цьому сенсі перевершують. – Усе-таки одна з незаперечних зірок образотворчості ХХ століття, куди там Деміену Хірсту!

Обом відродженням не судилося довге життя. Що було далі, добре знаємо. Українці постраждали першими, євреї – трохи згодом. Першим натомість дозволили дрібку етнографії, у інших забрали й те. Пам’ять спробували перекреслити у обох, та тут вже зась. Найсумніше, що владі вдалося стикнути лобами, посварити-почубити два народи, які насправді не так і ворогували навіть у найгірші часи (хоч і не збивалися на солодкаву ідилію – якої, будемо відверті, не буває навіть між кровними співвітчизниками) – а у випадку з інтеліґенцією навіть співпрацювали.

Та якщо розгортаєш останній у часі номер «Всесвіту» – і там бачиш, поряд з перекладами з австрійської, естонської, канадської, македонської – переклади Дмитра Павличка із поезії єврейської, то мимохідь виникає дуже риторичне питання: чи змінилося щось на краще?
Альбом «Книжкова графіка митців Культур-Ліґи» ще красномовніше свідчить на користь цієї гіпотези. А, може, вже й тези?

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2012
Дизайн та підтримка- О. З.