НА ВАШУ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ РОЗНАРЯДКИ НЕМАЄ?
(ДО ПИТАННЯ ПРО «ПОЛІТИЧНЕ РУСИНСТВО»)

Віталій НАХМАНОВИЧ

На схадзки отриманей 07.03.2007 року депутати Закарпатскей обласней ради принєсли ришенє о припознаваню националносци РУСИН и єй уписованє до списку националносцох у реґиону. У обласней ради єст 90 депутатох од хторих 71 гласал ЗА, 2 були процив и 2 ше стримали.
Повідомлення з сайту
«РУСНАК – RUSYN – RUTHEN»
(http://www.rusnak.info)

Русинське питання – це наочна ілюстрація розуміння етнонаціональних проблем нашими чинниками і вченими. Єдиний підхід, який доводиться чути: «Все це – так зване «політичне русинство», тобто штучно створена проблема. А насправді ніяких русинів немає». Як головний арґумент наводиться той факт, що за переписом 2001 р. русинами себе визначили лише 10 183 мешканця Закарпаття. Проблема полягає в тому, що з цим підходом не погоджуються не тільки власне русини. Так, у серпні минулого року Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації розглянув чергові доклади України, які вона має надавати як учасник Міжнародної конвенції щодо ліквідації усіх форм расової дискримінації. У своїх прикінцевих зауваженнях Комітет, зокрема, оголосив (надаю в офіційному російському перекладі): «… 20. Комитет обеспокоен отсутствием официального признания меньшинства русинов, несмотря на его явные этнические особенности.

Комитет рекомендует государству-участнику рассмотреть вопрос о признании русинов в качестве национального меньшинства».

Таким чином, Закарпатська облрада просто виконала рекомендації ООН. Чого й побажала іншим державним установам!
Але нам, для того, щоб, зі свого боку, щось порадити тим установам, бажано було б все ж таки спокійно розібратись у цьому питанні.

Спробуємо подивитися на русинську проблему з іншого боку. Поставимо питання: чи є сьогодні на Закарпатті спільнота, яку не можна охарактеризувати за допомогою наявних етнонімів? Навіть інакше: чи є у складі визнаних державою і наукою закарпатських етносів якась частина, чия поведінка не вкладається у передбачені рамки? І насамперед маємо на увазі головне, що сьогодні турбує українське суспільство, – політичну поведінку.

Слід нагадати про те, на що ми неодноразово вказували: політичні пристрасті населення майже стовідсотково визначаються його етно-мовною самоідентифікацією. Дві політичні нації, що формуються сьогодні в Україні, мають основами: європейська – україномовних українців, радянська – російськомовне населення різного етнічного походження. Відповідно, результати основних сил на виборах прямо пропорційні частці у складі міського (політично лідируючого) населення двох зазначених спільнот. Позиція ж компактно проживаючих неасимільованих етнічних спільнот визначається їхнім протистоянням будь-яким потенційним спробам асиміляційного тиску. Так, на «українських» Закарпатті і Буковині угорська і румунська меншини голосують за проросійські сили, а у «російських» Криму і Одещині кримськотатарська і молдавська меншини голосують за сили проєвропейські.

А тепер розглянемо докладніше, як відбувається голосування на Закарпатті порівняно з трьома іншими порубіжними західними реґіонами: Буковиною (Чернівецька область), Волинню (Волинська область) і Галичиною (Львівська і Івано-Франківська області).

Почнемо з президентських виборів 2004 р. Ми бачимо, що у крайніх західних реґіонах (як і в цілому по Україні) відсоток голосів, отриманих Януковичем, приблизно дорівнює відсотку міського російськомовного населення. Виняток становить Буковина, але тут необхідних голосів додають румуни. На Закарпатті ж Янукович отримав близько 28% голосів, у той час як сукупна частка російськомовного населення, угорців і румунів у містах – 20%. З іншого боку, на Закарпатті дуже помітна частка україномовних українців, які не голосують за «помаранчевих»: за наявності 76% цієї спільноти у складі міського населення Ющенко отримав лише 67,5% голосів (див. табл 1).

Далі. Якщо ми подивимося на довгострокову динаміку виборчих процесів, підстав для занепокоєння буде ще більше. Основною тенденцію, як в Україні в цілому, так і в крайніх західних реґіонах, є зростання частки україномовних українців і, відповідно, зменшення частки російськомовних у складі міського населення. Але, якщо у масштабах всієї держави і більшості окремих реґіонів це супроводжується ростом відсотка голосів, що подають за проєвропейських політиків (або хоча б їх збереженням на попередньому рівні там, де він, практично, досяг максимуму), то на Закарпатті ситуація зворотна. Формальне зростання частки україномовних українців у складі населення супроводжується зниженням числа прихильників проєвропейських кандидатів.

Якщо ми спробуємо уточнити політичне обличчя закарпатців дещо з іншого боку, виявляться дуже цікаві речі. Як ми пам’ятаємо, на останніх парламентських виборах у масштабах України понад один відсоток (з певним наближенням) голосів набрали 12 політичних партій і блоків. На Закарпатті ми спостерігаємо такі особливості. Так, загальний відсоток голосів, отриманих тут основними правими партіями (48,5%), знаходиться на рівні загальноукраїнському і приблизно дорівнює результатам, показаним на Буковині і в Галичині. Але різниця між «помаранчевими» партіями середнього капіталу («Наша Україна» і «Пора-ПРП» – 28,5%) і оліґархічними «синьо-білими» партіями («Партія реґіонів» і «Не так!» – 20%) на Закарпатті набагато нижче, ніж в інших областях. Більше того, «Пора-ПРП» отримала тут четвертий результат по Україні, «Наша Україна» – п’ятий, «Не так!» – восьмий, і, навіть «Партія реґіонів» – тринадцятий, більше, ніж в усіх інших «помаранчевих» реґіонах, крім Кіровоградщини і Полтавщини, в яких її показники були на півтора-два відсотки вище.

А ось ліві політичні сили («БЮТ», СПУ, КПУ, блоки Вітренко і Костенко-Плюща) вочевидь не користуються на Закарпатті підтримкою. Разом вони набрали 27%, при середньому показнику по країні 36,5%, на Буковині і в Галичині – 39-40%, на Волині – взагалі 57%. Не користуються настільки, що Блок Костенко-Плюща отримав тут чотирнадцятий результат по Україні, БЮТ – сімнадцятий, СПУ – двадцятий – і це все у «помаранчевому» реґіоні, – Блок Вітренко – двадцять другий, а комуністи – взагалі двадцять четвертий з двадцяти семи реґіонів!

Відтак, як би ми не ставилися до національних прагнень закарпатців (і як би того не бажалося деяким політикам), ми аж ніяк не можемо назвати їх пасивною масою радянського кшталту, а їхній реґіон – заповідником комунізму.

Підемо далі. Порівняймо результати виборів президентських з результатами останніх парламентських. Почнемо із голосів, відданих за партії та блоки, які у виборця асоціювалися з двома основними таборами: «помаранчевими» (Блок Юлії Тимошенко, «Наша Україна», Соціалістична партія України, Блок Костенко-Плюща, ПОРА-ПРП) і «синьо-білими» (Партія реґіонів, Комуністична партія України, Блок Наталі Вітренко, «Не так!»).

Головне, що ми бачимо – якщо в усіх інших крайніх західних реґіонах відсоток голосів, поданих на президентських і парламентських виборах за проросійські сили, практично, не змінився, то на Закарпатті він істотно зменшився (з 28% до 22%). А 22% голосів, відданих «біло-синім», лише на 2% перевершують сукупну долю міського (і на 4% загального) російськомовного, угорського та румунського населення.
А тепер подивимося на проблему з іншого боку. Вище ми навмисно не зупинялися на тому факті, що три партії так званої «третьої сили», які набрали на виборах понад 1% голосів («Блок Литвина», «Віче» і «Відродження»), отримали на Закарпатті набагато більше, ніж у суміжних областях і в середньому по Україні. За цього, результат партії «Віче» на Закарпатті був дев’ятим серед усіх реґіонів, Блоку Литвина – шостий, а «Відродження» – взагалі перший!

Варто поцікавитись, який результат назагал здобула «третя сила». Ми бачимо, що якщо в середньому по Україні основні «помаранчеві» і «синьо-білі» партії набрали 85% голосів, у чотирьох західних областях – від 82% до 90%, то на Закарпатті – лише 75,5%. Таким чином, ЧВЕРТЬ мешканців Закарпаття віддали свої голоси іншим партіям (16,4%, по Україні – в середньому 11%), проголосували проти всіх (3,2%, по Україні – в середньому 1,8%) або зіпсували свої бюлетені (4,9%, по Україні – в середньому 2,2%). На нашу думку, останній показник теж може слугувати «мірою розгубленості» виборців.

Але й це ще не все. Закарпатці не просто голосують за інші політичні сили, вони голосують, практично, за ВСІ інші партії та блоки. Не можна не відчути симпатій до щирих закарпатців, які радо віддають свої голоси респектабельному Блоку Литвина і «профспілковому» «Відродженню», одіозній Українській консервативній партії Щокіна і кишеньковій Селянській партії Довганя, вкрай правій УНА Шухевича і уламку кучмізму – Трудовій партії Коновалюка. Якось, навіть, шкода доволі відомі «Свободу» Тягнибока і Блок Кармазіна, що отримали на Закарпатті лише 11-й і 19-й результати відповідно. А може, тому й отримали, що занадто відомі? І ще яскравіша на цьому тлі невдача лівих, що посіли у цих локальних перегонах «почесні» місця наприкінці «турнірної таблиці».

Якщо ми порівняємо ситуацію з голосуванням у Закарпатті та інших порубіжних реґіонах, то виявиться, що кількість представників «третьої сили», які отримали один з трьох найвищих результатів, у Закарпатті перевищує показники інших ЧОТИРЬОХ реґіонів, взятих разом (17 проти 13). Перші сім результатів на Закарпатті отримали 30 партій та блоків «третьої сили», а в областях, з якими йде співставлення, – лише 27. Нарешті, відповідний показник у Закарпатті для перших десяти результатів (33) лише на чверть нижчий сукупного показника чотирьох порубіжних реґіонів (45). Нагадаємо, що всього у виборах взяли участь 45 партій і блоків, з яких дев’ять – «помаранчеві» і «синьо-білі». Таким чином, результат, нижчий за десятий по Україні, на Закарпатті отримали лише 3 з 36 представників «третьої сили» (і шість із дев’яти представників основних сил!).

Все це не має нічого спільного з локальним щастям реґіональних партій, як-то Блоку Лазаренка на Дніпропетровщині, «Свободи» в Галичині, чи блоку «За Союз» в Криму. Це не прихильність до «своїх» політиків, це реальний пошук «третьої сили», унікальний для сьогоднішньої України пошук громадян, яких, насправді, не задовольняє запропонована їм жорстка альтернатива.

Ми бачимо, що аналіз виборчих процесів призводить нас до констатації існування на Закарпатті значного прошарку громадян, яких за переписом віднесено до україномовних українців, але, на відміну від представників цієї спільноти в сусідніх реґіонах, не голосують одностайно за проєвропейські сили. Але не є вони і несхибними прибічниками сил проросійських. Точніше буде сказати, що три чверті з них голосує за проросійські сили в ситуації жорсткого протистояння (президентські вибори). Але за наявності альтернативи (парламентські вибори) значна частина їх активно шукає «третьої сили», яка б задовольнила їхні специфічні потреби. І хоча третина з них все ж таки пов’язує свої сподівання з «біло-синіми», вони, як і їхні сусіди з «помаранчевого» табору, є прихильниками правих сил, тобто дивляться у майбутнє.

Загальну чисельність цієї спільноти на сьогодні можна оцінити приблизно як мінімум у 170 тис. осіб (з урахуванням неповнолітніх членів родин), у т.ч. близько 50 тис. міських жителів. У ситуації, коли весь політичний простір країни поділений між етно-мовними групами, доцільно припустити, що неврахований закарпатський Homo politicus теж належить до якоїсь етнічної спільноти. Формально він – україномовний українець. Але чи немає в нього якихось додаткових особливостей?

Спробуємо придивитися до конфесійної мапи тих самих п’яти західноукраїнських реґіонів. Зауважимо, що в цих областях, населення яких складає лише 15% від загальноукраїнського, знаходиться четверта частина усіх існуючих в Україні релігійних громад. Але їхня структура має у кожному реґіоні свої особливості, на тлі яких вирізняється саме Закарпаття. Так, тут ми бачимо повну монополію Московського патріархату серед православних церков (33,3% релігійних громад порівняно з 1,5% у УПЦ КП і УАПЦ). Хоча це менше, ніж на Волині (43,5% громад) і навіть на Буковині (35% громад), але в тих областях дуже помітним є вплив Київського патріархату (21% і 12,6% громад відповідно).

Що ж до Галичини, то тут канонічну церкву взагалі майже повністю вичавлено з православного простору (2% громад, проти, 19-24% у Київського патріархату і УАПЦ).
Взагалі треба нагадати, що на Закарпатті православ’я має свої історичні особливості. У середньовіччі (до взяття унії) Закарпаття входило до юрисдикції Сербського патріарха, до якої повернулося після Першої світової війни, коли 930 р. 200 тис. закарпатських русинів перейшли з унії до православ’я. Таким чином, якщо на Волині і в Галичині повернення до православ’я було пов’язано з насильницьким скасуванням унії, то на Закарпатті для значної частини населення перехід під омофор Москви був актом чисто юридичним. З іншого боку, на відміну від Буковини, де домінуючим, не тільки у загальнокультурному плані, а й у релігійному житті, було румунське населення (а сам реґіон у міжвоєнний період входив до юрисдикції Румунської православної церкви), то на Закарпатті місцеве східнослов’янське населення не відчувало тиску з боку угорців, які належали (і належать) до реформатської і католицької церков.

Далі, на Закарпатті досить потужна греко-католицька церква, до якої належить 22% релігійних громад. І хоча це значно менше, ніж на Галичині (53% громад), але виразно відрізняється від ситуації на Буковині і Волині, де ця церква практично не має жодного впливу (2,2% і 0,8% громад відповідно). І знову ж таки, на відміну від Галичини і Волині, православне населення Закарпаття перейшло до греко-католицизму за Ужгородської унії 1646 р. разом з іншими народами Австро-Угорщини, причому так звану Русинську католицьку церкву було підпорядковано безпосередньо Риму. І сьогодні Мукачівська єпархія УГКЦ, з адміністративного погляду, є окремою українською церквою. Разом з тим греко-католицизм на Закарпатті впродовж століть однозначно сприймався лише як паліатив православ’ю і не замінив останнє в якості «національного прапору».

Все це приводить нас до висновку, що для ідеї етнічної окремішності закарпатців існують підстави національно-культурного ґатунку, як то: свідома належність до канонічної православної церкви та греко-католицизму, який має свою особливу історичну традицію. Кількість вірних цих двох церков можна оцінити десь у 1 млн. осіб. Серед них греко-католиків – 400 тис., а православних Московського патріархату – понад 600 тис., у т.ч. україномовних українців – 510 тис. Зазначимо принагідно, що міжнародна Організація нерепрезентованих націй і народів (The Unrepresented Nations and Peoples Organization), нараховує на Закарпатті 720 тис. русинів, серед яких, за даними їхніх власних ідеологів, 60% (430 тис.) – православні, а 35% (250 тис.) – греко-католики.

А тепер повернемося власне до русинів. Порівняємо декілька загальних визначень, що містяться у загальновідомих довідниках. Так, Малий енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона (1899-1902) повідомляє, що «руські, найчисленніше зі слов’янських племен, пануючий народ Російської імперії, розпадається на три головних племені: великороси, малороси і білоруси». «Малороси» же, у свою чергу, «поділяються на три типи: українці, поліщуки та русини. Останні мешкають «у західній частині Волинської губ., Хотинському повіті Бессарабської губ., Холмському краї Люблінської губ., а також в австрійській Галичині, Буковині та Угорщині».

Перша Велика Радянська Енциклопедія (1941 р.) підтверджує, що «русини, в австрійській і польській етнографічній термінології – загальна назва українського населення Буковини, Галичини і Прикарпатської Русі». А далі пояснює, що «українці Галицької і Буковинської Русі поділяються на тих, хто живе на галицькій рівнині та у Карпатах». Гірські ж українці поділяються на гуцулів (галицьких, буковинських, угорських), бойків (або верховинців), лемків і угорських українців (або угрорусів).

А ось що повідомляє стаття з російськомовної Вікіпедії – сучасної відкритої інтернет-енциклопедії, – написана, вочевидь, русинським автором:
«Русини населяють Закарпатську область України, Східну Словакію (з містом Пряшів) і частину польських Бескідів; деяка їхня частина мешкає у країнах, до яких вони переселилися впродовж останніх декількох століть – Угорщині, Сербії (Воєводина), Хорватії, США, Канаді, Росії. Крім самоназви «русини» і «руснаки», іншими народами русини звуться як угрорусини, угроруси, карпатороси, рутени.
Русинське населення Закарпаття поділяється за етнографічними ознаками на декілька підгруп – це лемки, бойки, гуцули, верховинці і полонинці».

Що є ключовим у наведеній інформації? Ключовою є зовсім не полеміка з приводу того, чи є русини частиною руського племені малоросів нарівні з українцями і поліщуками, чи є вони назвою частки українського населення, чи взагалі «четвертим східнослов’янським народом». Це все та ж сама політика з етнографією.
А дійсно ключовими є дані про територію розселення русинів. На початку минулого сторіччя ареалом їхнього розселення вважалися усі крайні західні землі того, що сьогодні зветься етнографічною українською територію, включно із західною Волинню (тобто сучасною Волинською областю) і Холмщиною. На середину ХХ ст. цей ареал скоротився і обіймав лише Буковину, Галичину і Закарпаття. А на початку сторіччя нинішнього самі ідеологи русинства обмежують територію розселення свого народу, переважно, українським Закарпаттям і Пряшівщиною.

Усе це дає підстави запропонувати таку концепцію. Впродовж ХХ ст. націєгенез на західноукраїнських землях йшов у різних напрямах. У той час, коли волиняни, галичани і буковинці поступово інтеґрувалися до єдиного українського народу, на Закарпатті процес йшов у двох напрямках. Частина східнослов’янського населення реґіону прагнула єдності з українським народом, а частина, навпаки, намагалася зберегти свою окремішність, пов’язуючи її з русинською ідентичністю.

Звернемо увагу на те, що Закарпаття щонайдовше серед українських земель перебувало у складі найліберальніших (для свого часу), з точки зору асиміляційного тиску, східноєвропейських держав. Впродовж багатьох століть до Першої світової війни воно входило до складу Австро-Угорщини, у міжвоєнну добу – Чехословаччини, під час Другої світової війни – Угорщини. Опинившись лише наприкінці війни у складі СРСР, Закарпаття зазнало радянських репресій у масштабі, значно меншому не лише порівняно з великоукраїнськими, а й за іншими західними землями.

Завдяки цьому східнослов’янське (українське, русинське) населення Закарпаття уникло і культурного занепаду під тиском розвиненіших народів (як на Буковині), і гіпертрофованого націоналістичного підйому, як реакції на етноконфесійний тиск (як в Галичині і на Волині). Все це, по-перше, забезпечило його розвиток в атмосфері більш вільного самоідентифікаційного пошуку, а по-друге, сприяло збереженню ним ключової для Східної Європи основи самоідентифікації – релігійної.

Після набуття Україною незалежності процес консолідації українського народу стикнувся з набагато потужнішим процесом формування двох українських політичних націй: європейської і радянської, про який вже йшлося вище. Таким чином, закарпатці знову постали перед традиційним для українського порубіжжя вибором між українофільством, русофільством і русинством.

До речі, саме ця невизначеність напряму націєгенезу сприяла і збереженню саме на Закарпатті численних субетнічних спільнот – лемків, бойків, гуцулів тощо – що можливе лише в умовах зниженого асиміляційного тиску.

Безумовно, сьогодні ми не маємо документальних фактів, які б свідчили, що, наприклад, всі, хто голосує на Закарпатті за «третю силу» – свідомі русини. Так само ми не можемо підтвердити, що русинами вважають себе всі вірні Московського патріархату. Все це потребує додаткових соціологічних досліджень. Але ми можемо констатувати, що на Закарпатті наявні нестандартні політичні уподобання значної групи населення і своєрідна структура релігійних громад. З другого боку, у нас немає іншого кандидата, крім русинів, на роль тієї етнічної спільноти, якій притаманні зазначені політичні і конфесійні уподобання.

Можна й надалі удавати, що особливості історичного розвитку і релігійного стану на Закарпатті, нестандартна політична орієнтація місцевого населення не мають нічого спільного з русинським громадським рухом. А можна визнати, що спроби русинського відродження мають складний і різноманітний ґрунт, а відтак потребують уваги, а не нехтування.

Зрозуміло, насправді, що проблема не в русинах. Проблема в Україні, що розривається між Сходом і Заходом, і лінія розриву припадає, навіть, не на Дніпро, а на вікопомну п’яту графу, яка зникла з паспортів, але не з виборчих бюлетенів. І кожна нова етнічна, конфесійна, мовна спільнота є додатковим важком на геополітичних терезах, кожна з них може стати тією соломинкою, яка вкотре переломить хребет українській державності.

Але треба усвідомлювати, що наявність або відсутність тієї або іншої спільноти – це не питання державного рішення або політичної інспірації. Політичні лідери сучасних русинів можуть вважати, що чисельність їхнього народу сягає 1,6 млн. чоловік, 45% яких проживає на Закарпатті. Але де ж той мільйонний рух за національне самовизначення?

Так само українські можновладці і етнополітологи можуть апелювати до того, що за переписом 2001 р. лише 10 тис. мешканців Закарпаття визнали себе русинами. Але ж питання не в тому, ким людину записали під час перепису, а в тому, як вона поводить себе під час виборів. І якщо одне з іншим не збігається, то виходів два: або змінювати методологію перепису, або нищити бюлетені. Перший підхід вимагає розумної етнополітики, другий – «суверенної демократії».

Коли Расул Ґамзатов приїхав до Москви вступати до Літінституту, його запитали у приймальній комісії, якої він національності. «Аварець», – відповів Ґамзатов. «Аварець – це абхазець?», – спитав співробітник колиски радянської інтеліґенції. «Ні», – відповів Ґамзатов. – «Аварець – це аварець!» «На жаль, – почув він, – на вашу національність рознарядки немає».

Чи це єдина відповідь, яку може дати Україна на русинське питання?