Зауваження щодо проекту Конституції України

Ірина КРЕСІНА, доктор політичних наук, професор, завідувач відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України

Від редакції. Цією публікацією продовжуємо розпочате в попередньому номері обговорення проекту Основного закону у питаннях, що стосуються етнонаціональної проблематики.

Насамперед декілька загальних міркувань. Якщо виходити з аксіоматичного положення про те, що будь-яка зміна нормативно-правового акту спрямована на його поліпшення й приведення у відповідність до нових суспільних реалій, тим більше якщо йдеться про Основний Закон держави, то у будь-якому законопроекті слід шукати і, по можливості, знаходити норми, які вдосконалюють чинні, або містять нові, адекватні часу і суспільним потребам, вмотивовані розвитком, насамперед, конституційного процесу, визначення, терміни, поняття тощо. Виходячи з цих позицій, слід зазначити, що представлений проект Конституції України не відповідає такій меті.

Концептуально не зовсім зрозуміло, з якої ідеї випливають запропоновані зміни щодо, по-перше, загальних засад державно-правового розвитку в Україні, по-друге, питань національно-державного будівництва. У преамбулі замість визначення „Український народ” запропоноване „народ України”, при цьому мотивація такої пропозиції незрозуміла. Вважаю, що треба залишити „Український народ” або сформулювати так: „Верховна Рада України від імені української нації – політичної поліетнічної спільноти всіх громадян України, виражаючи свою суверенну волю...”.

Ця формула уможливить у наступних статтях застосування понять „національні меншини” та „етнічні спільноти” (останнє необов’язкове, аби не перевантажувати текст Основного Закону і не створювати підстав для різнотлумачення). Таким чином, слід запровадити два базових поняття „українська нація” (як політична спільнота на основі єдності інтересів усіх громадян незалежно від етнічного походження) і „національні меншини” (як громадяни України, які за етнічним походженням належать не до титульного етносу – українців і становлять у складі єдиної політичної нації кількісну меншість).
Далі. У деяких статтях запропонованого проекту автори припустилися помилок, які погіршують текст чинної Конституції й концептуально не можуть бути прийняті.

1) Формула „права і свободи людини” чомусь авторами урізана – „права людини”, що неприпустиме з огляду на основоположні принципи конституційного і міжнародного права.

2) Істотне значення має зміна тексту статті 5. У чинній Конституції йдеться про те, що „право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами”. У проекті з’являється істотна, проте неприпустима, на мій погляд, „новація”: після слів „належить виключно народові” додається „і реалізується шляхом делегування цього права Верховній Раді України”.

3) У статті 6 автори „підправили” поняття „поділ влади” на „розподіл” і додали „розподіл її функцій”. Це також концептуально хибна і неприпустима з точки зору конституційного права позиція. На мою думку, слід залишити текст статті 6 незмінним. Він є абсолютно правильним. Адже державна влада єдина, поділ здійснюється на гілки самої влади, а не її функцій. Тому далі в цій статті йдеться про здійснення органами законодавчої, виконавчої та судової влади своїх повноважень, а не „обсяг повноважень органів...” (як „підправили” політологи).

4) Стаття 7 також „погіршена” концептуально. Якщо в чинній редакції йдеться про те, що „в Україні визнається і ґарантується місцеве самоврядування”, тобто місцеве самоврядування як самостійний інститут громадянського суспільства визнано в країні, то у авторів цей інститут залежить від  держави „Держава визнає і ґарантує місцеве самоврядування”.

5) Із статті 8 з незрозумілих причин автори проекту вилучили важливу норму – частину першу „В Україні визнається і діє принцип верховенства права”.

6) У статті 9, побоюючись слова „національний” і вилучивши з тексту проекту взагалі це поняття, автори навіть із загальноприйнятого в конституційному і міжнародному праві поняття „національне законодавство” вилучили перше.

Тут позначилася „хвороба” вітчизняних етнополітологів, яку можна назвати „національнофобією”.  Як стверджують деякі з них, в Україні нема ні нації, ні національної ідеї, а тому не було голодомору і ґеноциду в 1932–33 рр. тощо. Якщо в чинній Конституції України в статті 11 йдеться про те, що „держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”, то у запропонованому проекті поняття „нація” взагалі відсутнє, а відтак і всі ґарантії щодо забезпечення її самобутності.
7) Найбільше зауважень викликають запропоновані зміни, а фактично нова стаття 13. Тут пропонується поняття „національна ідентичність” замінити на „громадянську ідентичність”, замість „українського народу” – «громадяни України», хоча з цим погодитися не можна.

Решта статей у запропонованому проекті також викликає потребу коригування, що, втім, не є предметом нашої уваги в контексті етнонаціональної проблематики даного видання.