ГУКАЛЫ ВЯСНУ, А ПРЫЙШЛА… ЗІМА?

Тетяна ХОРУНЖА

Початок у № 4, 2008

Отож знов повертаємося до Білорусі. Власне наша поїздка обмежувалася Мінською областю, а точніше двома її містами - Жодіном та Борисовим. Мінськом ми гуляли з власної ініціативи, де встигали, а тому бачили кожен своє. Уїжджали до Мінської області через Пуховицький район з центром у Мір'їній Гірці. 40% її території вкрито лісами. Тут за Союзу один гектар землі обробляли (умовно) 330 працівників, тепер - 33, відтак у жнива механізатори отримують до $1000 на місяць. Проте, як і за р­дянських часів, посівна і жнива не проходять без залучення всіх економічних і людських ресурсів (я вже вдруге повторюю цю фразу, але вона належить людині, яка фахово знається на цій проблем).

1750 колишніх колгоспів, а нині сільськогосподарських виробничих коопе­ративів, рішенням президента країни передано під патронат великих виробничих підприємств. Відстаючі госпо­дарства просто навішувалися державним підприємствам, крім того підтримувати село змушували й бізнес.

Білоруське село, власне, як і скрізь на пострадянському просторі, знелюднюється - міґрація, зменшення народжуваності, очевидно й чорнобильські наслідки, хоч про них нічого не говорилося. Народу в селах мешкає дедалі менше, у 2,5 раза зменшилося поголів'я худоби. До речі, у Білорусі широко застосовується безприв'язе утриман­ня корів - кажуть, на волі у них набагато вищі показни­ки. Нагадаю, що й режимно-інтернатневиховання дітей не виправдало себе - до 2012 року країна повністю поз­будеться таких закладів і перейде до піклування у фостерних сім'ях і соціальних містечках.

Отож, концентрації населення і закріплення його на землі за допомогою соціальних стандартів є для держави важливим завданням. У країні існує 105 програм розвитку сільського господарства, і головна з них - відродження за допомогою агромістечок. Садиби з усіма вигодами, що зводяться державним коштом, вартістю $75 тис., пе­редаються господарству на 40 років, згодом їх можна буде викупити. Такі агромістечка є вже в Мар'їній Гірці і Боровлянах, за ними закріплено 7-8 тисяч га землі. При цьому присадибна ділянка може сягати 1 га. Сучасна інфраструктура містечка створюється за 44 соціальними стандартами, що реґламентують наявність магазинів, си­стеми побутового обслуговування, амбулаторії, ФАПу, освітленість і покриття доріг, регулярність автобусного сполучення (в агромістечко автобус має ходити двічі на день, у село - двічі на місяць), обов'язкову наявність 2 машин швидкої допомоги. Таких містечок у країні має стати 354, нині їх 62, цього року з'являться ще два.

Земля предків, очевидно, все ж приваблює міське насе­лення, тому в Мінській області вже зареєстровано 74 агро-садиби, що надають послуги агротуристам, які за $20 на день отримують можливість доторкнутися до природи.

Як бачите, всі грошові еквіваленти наводяться в умовних одиницях. У Білорусі так заведено, навіть статистичні установи подають офіційну інформацію в цих самих одиницях. Наведу тут відомості про зарплату у Білорусі, щоб потім не забути та й поінформувати читачів. Отже, зарплата в лютому (пізніших даних не має) становила: у промисловості $409,8, будівництві - 403,4, на транспорті - 403,7, на підприємствах зв'язку - 393,8, у сільському господарстві -$204,2. У бюджетній сфері: лікарі - $486,9, вчителі - 321,7, професорсько-викладацький склад - 676,6, наукові працівники - 475,7, артисти - 336,7. Зауважу, що зарплата керівника виробництва не може більш як у 4 рази перевищу­вати середню на підприємстві, а вчені отримують доплати за наукові звання.

Їдемо у Жодіно (Жодзіна - білоруською). Місто, чия назва йде від річки Жодінка, зановано 1643 року, 1963 року воно отримало статус міста обласного підпорядку­вання. 1866 року у Жодіно нараховувалося 470 меш­канців, нині - 62 тис. Найбільше підприємство «БєлАЗ» – республіканське унітарне виробниче підприємство. До речі, у назві багатьох білоруських підприємств зустрічається слово «унітарний». Це означає, що його міцною рукою тримає держава, а «БєлАЗ» - це її стра-теґічна гордість.

Розповісти про все це я не змогу, оскільки автомобільно освічена погано. Але, як зазначе­но у прес-релізі, за всю історію підприємства, а воно відзначає цього року 60-річний ювілей, тут розроблено понад 400 модифікацій кар'єрних самоскидів вантажопідйомністю від 27 до 320 тонн, випущено понад 120 тисяч одиниць кар'єрних самоскидів, що відправлені у більш як 50 країн світу. У мене є фото, на якому досить таки кремезні чоловіки з нашої групи стоять біля коліс цього гіганта, головою ледь сягаючи їхньої середини. А якщо чесно, то мене найбільше вразила розповідь про те, як перероблялися матеріали і дизайн кабіни для авст­ралійських жінок-водіїв. Не кажу вже про турботливих австралійців, про їхніх амазонок, що працюють водіями таких велетнів, але важливо, як підприємство, прагнучи зміцнити позиції на світових ринках, враховує найменші побажання і запити замовників. Утім у цехах, як і раніше, багато ідеологічної агітації, гасел, закликів, цитат із вис­тупів президента.

Тут таки у Жодіно на відкритому акціонерному підприємстві «Світанок» ми побачили нову прекрасну колекцію дитячого одягу. На жаль, оцінити її в Україні можна, за словами виробників, лише на ринку «7-й кіло­метр» під Одесою. Жодних інших зв'язків з Україною не­має, вся продукція йде переважно в одну країну нам да­лекого, а білорусам близького зарубіжжя - Росію. Тож користуючись нагодою, я накупила у місцевому магазині купу різних костюмчиків, шортиків, маєчок для новона­родженого племінникового синочка, дещо придбала для себе й подруги.

Взагалі те, як я все це купувала, - окрема варта уваги історія. Народ сидить на дружньому прийманні, я по снігу, морозу і нестандартизованій темряві біжу у цей магазинчик, типу сільпо, з жінкою, що зголосилася показати мені дорогу. Беру все, не дуже розглядаючи і приміряючи, часу обмаль, розплачуючись, виймаю з га­манця усі наявні гроші і прошу власноруч вибрати, скільки потрібно. І знову ніхто, ну зовсім ніхто не вияв­ляє до мене жодної цікавості, хоч я торохчу, не затуляючи рота і намагаюся розговорити продавців. Ну не знаю, може у них вишкіл такий, може звикли до нецікавості, але це, вибачте, навіть не в традиції слов'янській, про яку тут так полюбляють говорити. Так тужать за колишнім «братством», що навіть на мобілці одного з місцевих керівників я із жахом почула дзвоник з мелодією «Союза нерушимого». Все, більше не хочу, далі, в дорогу.

У Борисові нам теж не дуже пощастило із погодою, тому весь історичний центр розглядали через вікна автобуса. А шкода. Борисов - місто старовинне - йому вже дев'ять століть. Засноване воно 1102 року Борисом Все-славичем Полоцьким. Стоїть на Березині, навічно пов'язане із походом Напалеона і війною 1812 року. Тут з повагою ставляться до спадщини предків і зберігають її пам'ятки. І взагалі місто дуже миле, а влітку, очевидно, ще й затишно-зелене. Охороняє його князь-засновник і янгол за його спиною, такими їх зображено в скульптурі, що стоїть у центрі міста.

Головам Борисовського районного виконкому Василь Дилюк, хоч і не підтвердив українського коріння, проте дуже скидався на міцного західняка із живою симпатичною посмішкою. Борисов - значний промисловий центр, однак саме тут нас приймали у приміщенні бібліотеки. Як на мене, це знаковий момент: керівництво не завжди знає дорогу до бібліотек, а тим більше бібліотеки не завжди в стані, який не соромно показати гостям. Саме тут виявилося, що місто має українських побратимів - Білу Церкву й Кременчук. Тут проводиться міжетнічний фестиваль «Шматголоссє» (многоголосся), нині ж триває конкурс «Родная мова і культура - мац і веліч дзержавы», а 17 вересня у День білоруської писемності підбиватимуться підсумки конкурсів у номінаціях
«література», «мистецтво», «дослідницькі есеї та реферати». Тут же я побачила оголошення про міжнародну виставку «З вірою в радість даримо вам Вірменію».

Але найбільше враження справило на нас підприємство, що носить назву «Борисовський ДОК». Я зараз нагадуватиму лєсковського Лівшу, що з агліцької сторони вивіз в країну свою важливе, але нікому не потрібне спостереження: «У англичан ружья кирпичом не чистят.  Они стрелять не годятся».

До чого це? Деревину тут купують на біржі, кругляк не експортують, дотримуючись принципу - чим глибшою є обробка, тим меншим - вивізне мито. Не так у нас. Уже зробили лисими Карпати, а все грабуємо і вивозимо багатство у вигляді сировини, і немає на те ради і немає управи на хазяїв Закарпаття й Буковини, що знищують ліси не ними посаджені, перетворюючи землю на власну вотчину.

На ДОКу переробка деревини комплексна, а виробництво - безвідходне. Щепа використовується для виробництва деревоволоконних плит, а тирса - деревинних гранул. Всі відходи, що не можуть бути використаними у виробництві, йдуть у два парові котли, які повністю за­безпечують потреби підприємства в теплоенергії для тех­нологічних потреб і опалення. Як ви розумієте, це дозво­ляє суттєво заощаджувати імпортовану енергію. Що потрібно, аби ми дійшли до такого розуміння?

А ще на підприємстві виготовляють брусові і каркасно-панельні будинки. Останні можна будувати будь-якої пори року в короткий термін, вони надзвичайно зберіга­ють тепло: стіна завтовшки 200 мм відповідає цегляній стіні завтовшки понад 900 мм. Конструкція панелів іде­альна, відсутні будь-які шпарини, всі комунікації можна розташувати всередині панелів. Такі двоповерхові будинки складаються як конструктор «Лєго», коштують 70-80 тис. євро, надзвичайно комфортні і затишні всередині. Тож не випадково імпортуються вони в Німеччину, Францію, Нідерланди, країни Балтії. Туди, де комфорт і якість - найважливіші характеристики житла.

Уже не залишається місця для ще багатьох вражень. Але обов'язково маю сказати про меморіал на місті єврейського гетто, що носить назву «Яма». Вишукано-витончені фігури людей, які йдуть останні кроки, і ви по­руч з ними сходами спускаєтеся до місця страти. Трагічне і достойне увічнення пам'яті загиблих. Проте просто над меморіалом збудовано житловий будинок, мешканці якого починають день, дивлячись на пам'ятник і знаючи, що їхній будинок стоїть на місці кривавого зло­чину. Чи не нагадує нам це не реалізовані, на щастя, божевільні плани щодо Бабиного Яру. А хто захистить цю землю і цих людей?

У Білорусі 2233 офіційно зареєстрованих громадсь­ких об'єднання, найбільша кількість з них фізкультурно-спортивні, є також благодійні, освітянські, молодіжні ви-ховничі, інвалідів війни, науково-технічні, національних меншин, природничі, культурні, жіночі та інші. Немає в тому списку лише правозахисних організацій. Між тим керівництво Спілки Білоруського союзу журналістів за­являє про те, що воно намагатиметься «перемагчы тры-вожную тэндэнцыю адсутнасці у айчынных СМІ крытычных журналісцкіх выступленняу». Та чи може це бути справжня критика?

Скажуть, що легко давати поради з іншого берега. Але й на нашому березі сьогодні проблем більше ніж досить, і у нас на часі боротьба зі «стабілізаторами» й узур­паторами влади, які хочуть, щоб, як сказав Василь Биков, «народ боявся і вірив, переможцеві не можна не вірити», щоб люди жили, як споживачі, іґноруючи те, що «совер­шается дома». З'єднаймо наші зусилля, не даваймо жлдним морозам скувати наші сили і голоси.