Єдність у розмаїтті

ФЕСТИВАЛЬ ПІСНІ ІМЕНІ ПЛЯСКИ

Тетяна ХОРУНЖА

11 січня у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання на тему «Етнонаціональна політика України: досягнення і перспективи», ініційовані Комітетом з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Спочатку вони мали відбутися 4 січня, але, очевидно, зрозумівши, що з важкої післясвяткової голови цього краще не робити, перенесли на 11 січня – останній день сесії. Інтересу до заходу це також не додало – попри пряму трансляцію не було жодної камери, жодного журналіста, що представляв би не національну пресу. І як результат – жодної публікації про начебто неординарну подію. Депутатів у залі практично не було, чиновництва – також, натомість, аби не шокувати пусткою зали запустили студентів-міжнародників. Очевидно для практики з питань інтеґрації, імплементації тощо.

Кожен із тих, хто отримав слово для виступу, по-своєму формулював мету як нинішнього зібрання, так і етнонаціональної політики на загал. Можливо це й були ті принципи плюралізму, на яких наголосив президент у посланні до Верховної Ради України, що на нього ритуально, як колись на основоположників марксизму-ленінізму, посилалися практично всі орієнтовані на владу оратори, але склалося враження, що політикум і «широка громадськість» не лише не розуміють суті етнонаціональної політики, а й геть погано орієнтуються навіть у понятійному апараті.

Міністр культури Михайло Кулиняк у кращих радянських традиціях докладно розповів про те, як його структура фінансує, за влучним зауваженням присутнього тут В. Ліхачова, «фестивалі пісні імені пляски». А це, здається міністру,  надзвичайно важливо в країні, де проживають вже не 130 (як колись), а понад 139 національностей. Відтак і «сучасний етнонаціональний процес в Україні є дещо відмінним від того, що існує сьогодні в більшості країн Центральної та Східної Європи. Це значною мірою зумовлено історичним поділом нашої держави між країнами з відмінними політичними, духовними і культурними традиціями, до складу яких ще століття тому входила  Україна. Саме у різному трактуванні національно-історичної спадщини криються, зокрема, різновекторні оцінки щодо минулого національних взаємовідносин на українських теренах». Якщо хтось із читачів зрозумів, що це було, то прохання – поясніть.

Довго плутався міністр і у справах державно-конфесійних, називаючи їх державно-церковними, розповідав то про необхідність прийняття закону щодо реституції релігійної власності громад, то про повернення будь-якого майна. А наостанок із задоволенням констатував, що «церква взяла на себе відповідальність за морально-етичний стан суспільства», перед тим наголосивши на фактові відділення церкви від держави.

Олег Зарубинський (нардеп від Народної партії і голова Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин) із відчутним пафосом заявив, що віднині на наших теренах не вживатиметься термін «терпимість», натомість запанує «толерантність». Ну, слава Богу, від 16 листопада 1995 року час таки сплив, і ми дечого навчилися. Знаємо не лише про «толерантність», а й про «мультикультуралізм», «виклики ґлобалізації», але все ще погано розуміємо проблеми міґрації. Ну не можна ж серйозно сприймати слова пана голови про те, що «Україна входить до п’ятірки країн за обсягами міґрантів, займаючи четверте місце». Проте варто констатувати, що в Комітеті є розуміння необхідності прийняття Концепції етнонаціональної політики, а головне, усвідомлення підходів до неї, оскільки запропонований пані І. Кресіною со товариші і внесений до ВР як кабмінівський проект, комітет відхилив як такий, що «не відповідає вимогам часу». За це йому наша персональна подяка. Відхилено було також проект закону про відновлення прав депортованих, але тут свою роль відіграли протести самих депортованих, передовсім кримських татар. До речі, пані Кресіна, що виступала згодом, артикулювала апокаліптичні прогнози щодо міґрантів і росту ксенофобії. На щастя, Мрідула Гош, голова правління Східноєвропейського інституту розвитку, кандидат історичних наук, правозахисниця, що вже понад 20 років живе в Україні і професійно займається цими проблемами, делікатно, але твердо розставила правильні акценти. Вона зауважила також, що етнополітика – це не лише культура, традиції тощо, а ще й економіка, демографія й інші серйозні речі.

Далі представники національних громад подавали звіти про свою роботу, говорили про власні проблеми, іноді – про спільні. Зрозуміло, що черга дійшла не до всіх. Пан В. Колесніченко (незрозуміло, як він не використав нагоди бути присутнім) на своєму сайті розцінив волю ведучого М. Томенка як прояв ксенофобії. І дарма. Групу Колесніченко со товарищі повною мірою представили Михайло Товт і Йон Попеску, які вкотре виклали своє бачення своїх же проблем. Вони зауважили, що після перемоги Януковича на виборах, відбувся поворот в політиці, зменшився асиміляційний тиск, а прийняття Закону про засади державної мовної політики, поданого на розгляд Верховної Ради народними депутатами Ківаловим і Колесніченком матиме концептуальне значення, адже цей документ відповідає вимогам Конституції та міжнародно-правовим зобов’язанням України. Пан Попеску зауважив, що під час наступного перепису обов’язково слід зазначати не лише рідну мову, а й мовну групу, до якої вона належить. Ну зрозуміло, із збільшенням румуномовного (за рахунок молдаван) населення можливості і вимоги керівників громади зростатимуть. От тільки молдавани на таке не погоджуються, наголосив керівник їхньої організації Анатолій Фетеску. Подібні амбіції, як і румунське громадянство, що надається жителям Буковини, й інші проекти історичної батьківщини призводять до конфліктів у роботі українсько-румунської змішаної комісії, що не може налагодити роботи вже впродовж кількох років.

Грудневе, після трирічної перерви, засідання українсько-угорської комісії також виявило камені спотикання – вимоги створення на Закарпатті Притисянського адміністративного району з компактним проживанням угорців, забезпечення Україною умов для проходження до Верховної Ради представника угорської меншини. Це є прямим віддзеркаленням політики угорського прем’єра В. Орбана, а Україна й досі не виробила свого ставлення до проблем в україно-угорських відносинах.

Цілком очевидно, що національна забарвленість сьогодні може виступати і виступає як аспект політичної боротьби. Тому зрозумілим стає заклик голови Федерації грецьких товариств Олександри Проценко-Пічаджі – не втягувати національні меншини в політичні ігри, забезпечити кожному їх представникові право обстоювати власну позицію, голосовати згідно з власними поглядами і сумлінням. Але такий голос був поодиноким. Очевидно політика таки до смаку національни м лідерам.

Одразу ж після слухань на сайті «Української правди» з’явилася стаття народного депутата О. Фельдмана «Этнонациональная политика: кризис управления или понимания?», який, серед багато чого іншого, зазначає: «В этнонациональную политику совершенно необоснованно оказались имплантированы вопросы государственного языка, толерантности и ксенофобии, общественных ценностей, миграционной политики и тому подобное. Ненависть и ксенофобия – явления «из другой оперы». Общественные ценности, направленные на консолидацию, рост доверия и солидарности – не подвластны этнонациональной политике в принципе».

Отже, представницьке зібрання продемонструвало відсутність спільного розуміння того, чим є етнонаціональна політика держави.

Під час  обговорення було озвучено ще одну важливу проблему. Заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, доктор Олександр Майборода зауважив, що державна етнополітика має бути спрямована на реалізацію прав як представників національної більшості, так і меншин, однак на практиці у нас представники титульного етносу згадуються лише в контексті підтримки етнічних українців закордоном. Це є наслідком сліпого копіювання європейського досвіду, сформованого в ситуації, коли титульний етнос не потребував захисту. Але у нас внаслідок відкритої і прихованої дискримінаційної політики український етнос і його мова потребують такого захисту. На жаль, цю вкрай важливу тезу було розвинуто депутатами В. Яворівським і особливо І. Зайцем гаслами на кшталт «нинішня етнополітика – політика сеґрегації та апартеїду», «мультикультуралізм – війна проти всього українського». Продуктивності розмові це не додало.

На жаль, доводиться констатувати повну безпорадність, невисокий інтелектуальний рівень і безплідність подібних дискусій. Відсутність фахового розуміння проблеми, брак достойних експертів у середовищі, що приймає рішення, є очевидними. І цьому сьогодні не зарадить ні створення дорадчих рад при міністерствах, громадської ради при президентові, ні відновлення Державного комітету у справах меншин. Марні надії.

Можливо це не кінець, але точно початок кінця. А що залишиться? Фестивалі! Найвипробуваніша форма національного життя. Але сьогодні, щоправда, з різних причин, це влаштовує не всіх.

Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ