Єдність у розмаїтті

ЯЦЕК БЛАВУТ: «СУСПІЛЬСТВО ЗНЕВАЖАЄ ГУМАНІЗМ»

Богдана КОСТЮК

Україна захлинається від насильства – над жінками, над неповносправними, над літніми людьми... В Україні підпалюють однокласників, після чого ідуть пити чай; відпускають на поруки «мажорів» або представників влади після загибелі під колесами їхніх крутих тачок пересічних українців. В Україні плюндрують або ж винищують пам’ятки історії та культури, руйнують стародавні могили на цвинтарях.

Лікарі лякають весняним загостренням психічних розладів і депресіями; політологи пояснюють збільшення насильства різних форм загальною апатією суспільства і серйозними соціальними проблемами, що спіткали сім‘ї «маленьких українців». Не менш важлива причина – нівеляція судочинства і перемога «закону сили» над «силою закону». Але, як зауважує відомий польський майстер документального кіно, член і лектор Європейської академії кіномистецтва Яцек Блавут, – проблема «здичавіння суспільства» стосується не лише України. Професор Блавут має право говорити про це: упродовж 20 років понтифікату Івана Павла ІІ він знімав усі паломництва Папи. З цього ми й починаємо наше розмову:

— В Україні, незалежно від релігійної чи національної приналежності, багато хто називав Івана Павла ІІ «нашим папою» і щиро сумували після його відходу. Ви пліч-о-пліч з Папою провели двадцять років, це великий відрізок вашого життя – і особистого, і творчого. Якою людиною був Іван Павло ІІ?

— Папа був гуманістом, це по-перше. І дуже розумною, інтеліґентною, освіченою та вихованою людиною, по-друге. По-третє, він умів знаходити спільну мову з особистостями, далекими від християнства, від високих принципів моралі. Коли Іван Павло ІІ пішов з життя, я відчув: по ньому, світ зміниться, і дай Боже, аби ці зміни були на краще. На жаль, світ змінюється, але на гірше. Те, що ви назвали сплеском насильства і жорстокості у суспільстві в Україні, мені видається діагнозом не лише для українців. Люди збайдужіли, люди перестали прислухатися до Слова Божого, люди перестали вірити в існування Віри, Надії та Любові. Папа Іван Павло ІІ переймався цими проблемами, про це говорив у своїх зверненнях до пастви, обговорював проблеми суспільної моралі та християнських етичних і моральних засад із лідерами церков, держав, інтелектуалами. Шкода, що багато чого він не встиг зробити.

— Не питатиму про рецепти подолання цих явищ, але прошу поміркувати над такою проблемою: вплив телебачення, кіномистецтва на суспільну та особисту свідомість...

— Власне, я міркую над цим кожного разу, як берусь до роботи над новим фільмом! Мої стрічки не впливають на психіку та свідомість дітей і підлітків (дуже на це сподіваюсь), мої фільми про життя поляків жодним чином не зазіхають на гідність того чи іншого народу. Але ж по телебаченню крутять бойовики, сповнені сцен насильства; випуски новин здебільшого нагадують оперативні зведення з місць якихось бойових дій чи репортажі з «гарячих точок», а масова культура підміняє високу, класичну культуру і традиційно гуманне народне мистецтво. Якщо говорити коротко, ми програли ідеологічну та психологічну «битву» прихильникам гарячих новин та «жовтої» культури. І не запитуйте мене, що робити, – насправді, я людина справи, я волію зняти хороший, світлий, позитивний фільм, нехай і зі складною проблемою у сюжеті, аніж критикувати колег.

— Ще одна ознака хворого суспільства – прояви расової або релігійної нетерпимості, ксенофобія. Чи здатне кіномистецтво сприяти примиренню?

— Складне питання. Якщо кинути оком на країни Європи, то можна виокремити різні коріння, різні базиси ксенофобії. По-перше, розділення людей за національними чи релігійними ознаками притаманні радикальним політикам, які на цьому вибудовують свою кар’єру, користуючись соціальними проблемами насамперед. Далі: Європа за останні кілька десятиліть стала другою вітчизною (доброю чи поганою – окрема проблематика) для біженців, трудових міґрантів, шукачів притулку з різних куточків світу. Але не кожен міґрант чи біженець здатен сприйняти європейський стиль життя, традиції народу, який живе на території тієї чи іншої держави. Та це і непотрібно, за великим рахунком, тут я дотримуюсь американської стилістики: вдома ти можеш бути італійцем, нігерійцем, мексиканцем – але вийшовши з дому, маєш дотримуватися правил життя та вимог законодавства США. Тобто, залишаючись представником того чи іншого народу або відчуваючи себе представником того чи іншого етносу – ти є громадянином Сполучених Штатів.

— Повернімось до України, пане Блавут. Ви час від часу відвідуєте своїх родичів у Києві, спостерігаєте за ситуацією в українському документальному кіно як професіонал. Яка вона для Вас – Україна?

— Знаєте, я все ж таки знову говоритиму про США. Оскільки у США сформована політична нація, яку створили громадяни Сполучених Штатів – вихідці з різних куточків світу. Подібно до США, Україна – багатонаціональна країна, я знаю, що, наприклад, поляки, росіяни, євреї здавна живуть на цих теренах – як і угорці, греки, кримські татари чи болгари. Але! Не всі в Україні є її громадянами, не всі відчувають себе частиною української політичної нації. Добре, що в Україні мирно співіснують різні релігійні конфесії, я маю знайомих у Києві, один відвідує католицький храм, а другий – синагогу. Але вони досі у побуті і на роботі спілкуються російською мовою, хоч їхні діти та онуки розмовляють українською й асоціюють себе з Україною. З іншого боку. я не без жаху спостерігаю за тим, як представники окремих християнських конфесій проклинають колег з інших християнських конфесій, що неприпустимо. А отже, головна проблема і головне завдання України – формування політичної нації із рівноправ‘ям усіх громадян, незалежно від національної, релігійної чи соціальної приналежності.

Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ