ЯЦЕК БЛАВУТ: «СУСПІЛЬСТВО ЗНЕВАЖАЄ ГУМАНІЗМ»
Україна захлинається від насильства – над жінками, над неповносправними, над літніми людьми... В Україні підпалюють однокласників, після чого ідуть пити чай; відпускають на поруки «мажорів» або представників влади після загибелі під колесами їхніх крутих тачок пересічних українців. В Україні плюндрують або ж винищують пам’ятки історії та культури, руйнують стародавні могили на цвинтарях.
Лікарі лякають весняним загостренням психічних розладів і депресіями; політологи пояснюють збільшення насильства різних форм загальною апатією суспільства і серйозними соціальними проблемами, що спіткали сім‘ї «маленьких українців». Не менш важлива причина – нівеляція судочинства і перемога «закону сили» над «силою закону». Але, як зауважує відомий польський майстер документального кіно, член і лектор Європейської академії кіномистецтва Яцек Блавут, – проблема «здичавіння суспільства» стосується не лише України. Професор Блавут має право говорити про це: упродовж 20 років понтифікату Івана Павла ІІ він знімав усі паломництва Папи. З цього ми й починаємо наше розмову:
— В Україні, незалежно від релігійної чи національної приналежності, багато хто називав Івана Павла ІІ «нашим папою» і щиро сумували після його відходу. Ви пліч-о-пліч з Папою провели двадцять років, це великий відрізок вашого життя – і особистого, і творчого. Якою людиною був Іван Павло ІІ?
— Папа був гуманістом, це по-перше. І дуже розумною, інтеліґентною, освіченою та вихованою людиною, по-друге. По-третє, він умів знаходити спільну мову з особистостями, далекими від християнства, від високих принципів моралі. Коли Іван Павло ІІ пішов з життя, я відчув: по ньому, світ зміниться, і дай Боже, аби ці зміни були на краще. На жаль, світ змінюється, але на гірше. Те, що ви назвали сплеском насильства і жорстокості у суспільстві в Україні, мені видається діагнозом не лише для українців. Люди збайдужіли, люди перестали прислухатися до Слова Божого, люди перестали вірити в існування Віри, Надії та Любові. Папа Іван Павло ІІ переймався цими проблемами, про це говорив у своїх зверненнях до пастви, обговорював проблеми суспільної моралі та християнських етичних і моральних засад із лідерами церков, держав, інтелектуалами. Шкода, що багато чого він не встиг зробити.
— Не питатиму про рецепти подолання цих явищ, але прошу поміркувати над такою проблемою: вплив телебачення, кіномистецтва на суспільну та особисту свідомість...
— Власне, я міркую над цим кожного разу, як берусь до роботи над новим фільмом! Мої стрічки не впливають на психіку та свідомість дітей і підлітків (дуже на це сподіваюсь), мої фільми про життя поляків жодним чином не зазіхають на гідність того чи іншого народу. Але ж по телебаченню крутять бойовики, сповнені сцен насильства; випуски новин здебільшого нагадують оперативні зведення з місць якихось бойових дій чи репортажі з «гарячих точок», а масова культура підміняє високу, класичну культуру і традиційно гуманне народне мистецтво. Якщо говорити коротко, ми програли ідеологічну та психологічну «битву» прихильникам гарячих новин та «жовтої» культури. І не запитуйте мене, що робити, – насправді, я людина справи, я волію зняти хороший, світлий, позитивний фільм, нехай і зі складною проблемою у сюжеті, аніж критикувати колег.
— Ще одна ознака хворого суспільства – прояви расової або релігійної нетерпимості, ксенофобія. Чи здатне кіномистецтво сприяти примиренню?
— Складне питання. Якщо кинути оком на країни Європи, то можна виокремити різні коріння, різні базиси ксенофобії. По-перше, розділення людей за національними чи релігійними ознаками притаманні радикальним політикам, які на цьому вибудовують свою кар’єру, користуючись соціальними проблемами насамперед. Далі: Європа за останні кілька десятиліть стала другою вітчизною (доброю чи поганою – окрема проблематика) для біженців, трудових міґрантів, шукачів притулку з різних куточків світу. Але не кожен міґрант чи біженець здатен сприйняти європейський стиль життя, традиції народу, який живе на території тієї чи іншої держави. Та це і непотрібно, за великим рахунком, тут я дотримуюсь американської стилістики: вдома ти можеш бути італійцем, нігерійцем, мексиканцем – але вийшовши з дому, маєш дотримуватися правил життя та вимог законодавства США. Тобто, залишаючись представником того чи іншого народу або відчуваючи себе представником того чи іншого етносу – ти є громадянином Сполучених Штатів.
— Повернімось до України, пане Блавут. Ви час від часу відвідуєте своїх родичів у Києві, спостерігаєте за ситуацією в українському документальному кіно як професіонал. Яка вона для Вас – Україна?
— Знаєте, я все ж таки знову говоритиму про США. Оскільки у США сформована політична нація, яку створили громадяни Сполучених Штатів – вихідці з різних куточків світу. Подібно до США, Україна – багатонаціональна країна, я знаю, що, наприклад, поляки, росіяни, євреї здавна живуть на цих теренах – як і угорці, греки, кримські татари чи болгари. Але! Не всі в Україні є її громадянами, не всі відчувають себе частиною української політичної нації. Добре, що в Україні мирно співіснують різні релігійні конфесії, я маю знайомих у Києві, один відвідує католицький храм, а другий – синагогу. Але вони досі у побуті і на роботі спілкуються російською мовою, хоч їхні діти та онуки розмовляють українською й асоціюють себе з Україною. З іншого боку. я не без жаху спостерігаю за тим, як представники окремих християнських конфесій проклинають колег з інших християнських конфесій, що неприпустимо. А отже, головна проблема і головне завдання України – формування політичної нації із рівноправ‘ям усіх громадян, незалежно від національної, релігійної чи соціальної приналежності.