Єдність у розмаїтті

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ: «Я ВІТАЮ НАРОД УКРАЇНИ З ВАЖЛИВИМ КРОКОМ У РОЗВИТКУ ВІЛЬНОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ»

Андрій Новак, український економіст, громадський діяч. «43 % виборців не прийшли взагалі. Це означає апа­тію. Я думаю, її основна причина це фінансова і матеріаль­на безвихідь. Тепер дивимось на ті 57 %, які проголосували. Результат: дві крайні сили – праві і ліві. Це аґресія. Вона так само спричинена економічною безвихіддю. Я вважаю, що політичним силам необхідно задуматись над цим, перед тим як починати свої політичні ігри в новому парламенті.»

Володимир В’ятрович, історик. «Щодо радикалізації суспільства, то передусім мені як історикові сумно, що та­кий високий відсоток отримали Комуністична партія, яка, як на мене, не мала би бути взагалі присутня на політич­ній мапі України. Щодо успіху «Свободи», я думаю, що це успіх значною мірою був ґарантований, можливо, не стіль­ки українським націоналізмом, як наступом російського націоналізму в Україні. Це реакція, це абсолютна реакція на те, що відбувалося протягом останніх двох років – казус Колесніченка-Ківалова. Взагалі за те, що впродовж остан­ніх двох років зроблено чимало дуже таких серйозних кро­ків з боку таки, власне, влади, які розцінюють українці як топтання по національній гідності.»

Єгор Соболєв, громадський активіст. «Мене, чесно кажучи, результат «Свободи» більше лякає, ніж тішить. Я думаю, що результат «Свободи», це не те, що їх підтрима­ли виборці. Це те, що виборці розуміють, що в нинішній по­літиці вибору немає, що це все така фальшива гра, яка в будь-якому разі обернеться для них поганим результатом. Люди, які дали такий величезний аванс «Свободі», проголо­сували не за «Свободу», вони сказали: «Ви всі нам набрид­ли». За «Свободу» в Києві голосували люди, які хочуть, щоб хтось набив морду Чечетову. Це не підлітки, які героїзують мордобиття. Там багато діячів культури, інтелектуалів, які розуміють, що влада і опозиція фальшиві.»

Іван Малкович, український поет і видавець, влас­ник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА- ГА»: «Я думаю, треба зробити все, щоб демократичні сили об’єднались і діяли так, щоб у наступному уряді не було таких антинаціональних негідників як Табачник. Від освіти залежить те, якою буде наша молодь. Чи вони будуть укра­їнськими громадянами, захочуть вони Україну покинути чи розвивати, щоб вона процвітала. Освіта – це одне з най­стратеґічніших питань. І треба зробити все, щоб такі люди як Табачник не пройшли.»

Василь Расевич, історик. «Прийнято вважати, що ви­бір народу треба шанувати, що народ не можна ображати і його волевиявлення треба сприймати з покірністю ягня­ти. А якщо народ забитий пропагандою і агітацією? А якщо народ «переконали», що нічого змінити не можна? А якщо народ малокультурний і малоосвічений і готовий за безко­штовний шашлик від партії влади роздерти пельку спосте­рігачеві? Запитання можна продовжити, але чи треба?

Одне можна сказати певно: результати останніх пар­ламентських виборів – це справжнє волевиявлення укра­їнського народу. Із врахуванням усіх зловживань, обманів і маніпуляцій: це все він – український народ. Це саме народ на виборах обирає собі таку, а не інакшу владу, сподіваю­чись кожного разу на чудо. Українці вірять в дива, але не вірять у власні сили, та й не готові докласти навіть міні­мум зусиль, щоб спробувати змінити ситуацію. Українці не покладаються на здоровий ґлузд, а поводяться емоційно. Тобто, думають не головою, а серцем. А якщо до всього ще додати нашу природну хитрість, то в результаті отримаємо точнісінько такий результат, як на цих виборах. Саме тому вже два з половиною роки Україною править відверто ма­родерська Партія реґіонів. Здавалося б, усі однаково по­терпають від цієї влади, і тільки сліпий не може побачити її грабіжницького характеру, але ні. Знову знайшлися трид­цять відсотків, які всупереч здоровому глузду проголосу­вали за цю політичну силу. А якщо додати ще обранців на мажоритарних округах, то мазохістські нахили українського народу стануть очевидними.»

Сергей Рахманин, обозреватель газеты «Зеркало недели». «Народ и политики являются участниками дико­винного эксперимента. Первый старательно изучает, до ка­ких пределов мастера невозможного способны расширить границы дозволенного. Вторые пытаются определить мак­симальную глубину терпения народа.

В этой игре вторые, казалось бы, рискуют больше. Но и многочисленные прорицатели скорых безжалостных бун­тов неоднократно оказывались посрамленными. Власть страны, вроде бы избравшей своей целью демократию и процветание, пока стреляет «в молоко». Но это вовсе не означает, что разочарованные граждане примутся отстре­ливать «прокисшие сливки» общества. Однако потребность в ношении бронежилета, похоже, возрастает.

Обращусь к исследованию разумковцев. На вопрос, как за период правления Виктора Януковича изменилось отношение власти к гражданам, 40,7% ответили, что ухуд­шилось; 42,6% – не изменилось. Как изменилось отноше­ние граждан к власти? 45,4% – ухудшилось, 39,5% – не изменилось. Уровень демократии? 42,4% убеждены, что понизился; 39,8% – остался без изменений. Ситуация с преступностью – 38,4% (хуже) и 44,4% (на том же уров­не). Экономическое состояние страны? 47,6% говорят об ухудшении, 29,1% не увидели перемен. Уверенность в за­втрашнем дне? У 49,2% она ослабла, еще у 34% не окреп­ла.

Обращаем внимание: социологи опрашивали жителей всех регионов страны. Якобы расколотой на две половинки. Нет, это не страна расколота пополам, это народ согнулся пополам в пароксизме тошноты. А потому риторический во­прос, когда же народ прорвет, сформулирован некоррек­тно, – его не прорвет, он попросту может вырвать. Со всеми извергающимися последствиями.»

Леонид Бершидский, Россия. «В 2004 году, возмутившись кривым подсчетом голосов, киевляне вышли на площадь – и никуда не ушли, пока не добились своего. В 2011-м и 2012-м москвичи тоже выходили – и разбредались по домам, пока уличный протест не утратил всякий смысл, пока не забыли, зачем выходим. Да, конечно, в тот раз у украинцев ничего не получилось. Голосовали за путь на Запад – получили разруху, некомпетентность и воровство, после которых даже Янукович многих впечатляет как менеджер. Но ведь вся история Укра­ины – про обманутые ожидания и упущенные возможности. И несмотря на эту историю здесь продолжают драться. Даже на неровном поле. Даже в предлагаемых почти цирковых обсто­ятельствах. Даже несмотря на то, что выбирать из предлага­емого политического меню разумному человеку трудно – нет в нем ничего хорошего, как и в российском. Вот я и думаю: может, не случайно чемпионы мира по боксу – два брата- украинца, а не наши соотечественники?

Ганне Северінсен, колишня співдоповідачка Моні­торинґового комітету ПАРЄ. «Сталін якось сказав, що важливе значення має не так голосування, як підрахунок голосів. Але, здається, також важливу роль відіграє їх реє­страція. Для чесних виборів дуже важливо мати можливість привселюдно побачити результати всіх виборчих дільниць. Якщо остаточні результати оголошуються за тиждень, ніхто не знає, що відбувалося за цей період.

Фальшиві партії, партії-клони були створені лише для того, щоб ПР здобула більшість голосів у ДВК, а виборців можна було збити з пантелику. Я цілком погоджуюсь із заявою ОБСЄ: «Враховуючи зловживання владою та надмірну роль грошей у цих виборах, демократичний процес, очевидно, загальмував­ся в Україні. В’язниця не повинна бути тим місцем, де можна почути думку провідних політичних діячів країни», а також із заявою ПАРЄ: «Українці заслуговували на кращі вибори. Олі­гархізація процесу означає, що громадяни втратили контроль над виборами, так само як і довіру до них».

Кепський закон про вибори разом із очевидними пору­шеннями виборчого процесу призвели до того, що президен­тові можна було б повідомити: добра новина – ви перемогли, погана новина – виборці вас не підтримали.

2002 року ми бачили, як демократична більшість зникла після виборів, коли «незалежні» кандидати перекочували до партії влади. Тоді йшлося про те, що потрібно змінити систе­му, аби уникнути цього на майбутніх виборах. Однак 10 років потому ситуація лише погіршилася.»

Девід Кремер, президент Freedom House. «Рівень порушень жахливий, як, до речі, й на минулих виборах до місцевих рад. Якщо говорити про загальнонаціональний рі­вень, то можна стверджувати, що це були найгірші вибори від 2004 року…

Стівен Пайфер, посол Сполучених Штатів Америки в Україні у 1998–2000 рр. «Не лишилося нікого, хто за­хищав би нинішній уряд. Є загальне бачення, що сьогодні Україна вже не демократична держава. Це очевидно.»

Андреас Ґросс, голова місії спостерігачів від ПАРЄ. «Ми стали свідками тенденції до нарощення авторитариз­му. Сьогодні олігархи й гроші мають ще більше влади, ніж 2007-го, вони контролюють державну сферу. Поправки до виборчого законодавства посилили їхній вплив та позиції на цьогорічних виборах. Гроші стали ще сильнішими і впли­вовішими, а громадяни почуваються витиснутими на мар­ґінес і ще дужче усунутими від процесу. Набагато більше людей, ніж 2007 року, не впізнають свого вибору в парла­менті, обраному в жовтні 2012-го.»

За публікаціями ЗМІ, інфораґенцій, інтернет-сайтів