КОНСТАТАЦІЯ ФАКТІВ
«Оптимізація системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їхніх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління». Саме такими арґументами було вмотивовано рішення, яким ліквідовувався останній з могікан виконавчої влади, призначений опікуватися проблемами нацменшин і здійснювати державну етнонаціональну політику щодо 10,9 млн. (22,2%) громадян України.
Зауважимо, що нині навіть спорт має окреме міністерство, але sapienti sat: тут дійсно державні інтереси – ФУТБОЛ, ЄВРО з нього ж, etc.
Центральний орган виконавчої влади, що мав, згідно зі ст. 5-ю закону «Про національні меншини», здійснювати «забезпечення формування та реалізацію державної політики у сфері міжнаціональних відносин та захисту прав національних меншин України», наказав довго жити, як і багато що інше, вже за нинішньої влади. Факт цей, з порушенням закону, було освячено указом №1085/2010, з якого розпочато цю статтю.
До речі, серед жертв цієї «оптимізації» опинилося лише чотири установи. Уникнув такої долі лише Республіканський комітет у справах міжнаціональних відносин і депортованих громадян при Раді Міністрів АРК. Але про Крим і те, що там діється, в цьому числі окрема розмова.
Упродовж останніх двох років роль державного етнополітичного менеджменту в Україні фактично зведено нанівець: одну з найважливіших функцій Держкомнацрелігій, зокрема питання регулювання міжнаціональних відносин і національних меншин, передано підрозділу Мінкультури, де було створено департамент з трьома відділами з питань релігій і одним відділом у складі п’яти співробітників, які мають забезпечувати реалізацію державної етнонаціональної політики, сприяти захисту прав національних меншин, розвитку їхньої культури, мови, традицій, а також дбати про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами держави. Зауважимо також, що з попереднього відомства на роботу було запрошено лише трьох працівників, а відтак практично втрачено тяглість традицій, започаткованих Міннацміґрації.
Чи спадало комусь на думку, як один структурний підрозділ Мінкультури забезпечуватиме реалізацію всіх перелічених вище завдань? Зрозуміло, що ні, адже у такий спосіб було загальмовано прийняття невідкладних законів та актів, що регулюють сферу міжнаціональних відносин, знищено практику громадських обговорень, науково-практичних конференцій, круглих столів, диспутів, вироблення рекомендацій, які сприяли б оптимізації етнонаціонального розвитку та міжетнічної взаємодії.
Крім того, Мінкультури України мав формувати державну мовну політику. Зрозуміло, що й у цьому напрямі мертва тиша. Не простежується заходів щодо утвердження державної мови, мов національних меншин, зокрема реалізації положень Європейської Хартії реґіональних або міноритарних мов. Особливо незрозумілою є ситуація, пов’язана з ліквідацією Мінкультури окремих бюджетних програм, які були започатковані Держкомнацміґрації, починаючи з 2003 р. і згідно з якими передбачалися бюджетні кошти на підтримку розвитку культур національних меншин, фінансування газет, що виходять мовами національних меншин, і проведення заходів щодо імплементації положень Європейської Хартії.
У Держбюджеті України на 2013 р. замість окремих бюджетних програм щодо конкретної підтримки розвитку національних меншин є лише одна бюджетна програма – «Заходи з відтворення культури національних меншин, заходи Української Всесвітньої Координаційної Ради, заходи з реалізації Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин, заходи щодо встановлення культурних зв’язків з українською діаспорою, заходи щодо зміцнення зв’язків закордонних українців з Україною та забезпечення міжнародної діяльності у сфері міжнаціональних відносин», що об’єднує напрями діяльності міністерства, переважно не дотичні до проблем нацменшин – обсяг коштів на їхню реалізацію складає лише 3 млн. 375,2 тис. грн.
Така ситуація робить непрозорим процес об’єктивного розподілу коштів на підтримку розвитку національних меншин. Врахуємо й те, що нинішній механізм проведення конкурсу дозволяє будь-якій громадській організації України, (що не є об’єднанням за національною ознакою) брати участь у конкурсі, який оголошує Мінкультури, стати переможцем і отримати бюджетні кошти.
Звернімося до затвердженого 24 грудня плану роботи міністерства на 2013 рік. Його сформовано за принципом: «Хто перший встав – того й капці, або Дорогу найспритнішим!». Першим, як завжди, виявився заживший вже анекдотичної слави Невмирущий чахлик під назвою «Всі ми діти твої, Україно!», під час якого відбудеться конкурс-фестиваль дитячої творчості, а в його межах Конкурс національних мов (як це коментувати!?). Ілля Михайлович, «картина маслом»!
Ціную послідовність пана Монастирського у збереженні загроженої мови ідиш. Минулого року словник (40 тис. із бюджету), цього – розмовник і семінар для викладачів (невідомо хто і де цих вчителів підготував?). Але чи не можна зробити це за допомогою відомства, що опікується проблемами освіти, а кошти Мінкульту цього року залишити іншим міноритарним мовам? Наступні культурологічні заходи імені Алли Потапової: видання «Новой литературной газеты», семінар «Сучасна російська культура», конференція «Російська література як складова культури національностей України – підростаючому поколінню» не дотичні до проблем захисту прав нацменшин. Товариство ж поетів і бардів, що багато років позиціонує себе як організація національних меншин, цих прав ніколи й не захищало. Безумовно ніхто не заперечує права людей об’єднуватися за професійними ознаками або уподобаннями, але ж не державним коштом пропагувати свою творчість.
Йдемо далі. Не є державною таємницею, що законодавча база етнополітичного розвитку, сформована у 90-ті рр. минулого сторіччя, не відповідає нинішнім реаліям розвитку українського суспільства. Громадськість стомилася нагадувати високопосадовцям про нагальність розроблення та прийняття законопроектів «Про Концепцію державної етнонаціональної політики України», «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії реґіональних та міноритарних мов», «Про осіб, депортованих за національною ознакою», «Про національно-культурну автономію».
Натомість всупереч усталеним нормам, без громадського обговорення Мінкультури наприкінці 2012 р. вніс на розгляд Кабміну проект Концепції державної етнонаціональної політики України, який був розроблений у попередні роки і категорично відхилений національними меншинами як такий, що суперечить не лише Конституції і міжнародно-правовим нормам, а й здоровому ґлузду.
Поданий вкотре законопроект не дає відповіді на питання, яка модель етнонаціонального розвитку має реалізовуватися в Україні. З його змісту не зрозуміло, які етнічні спільноти належать до об’єкту етнополітики, на які поширюється дія держави щодо захисту їхніх прав і задоволення національно-культурних потреб. У проекті відсутня належна термінологічна чіткість і коректність у визначенні основних термінів. Не отримали правового визначення основні етнологічні терміни, не визначено статусу спільнот, які сформувалися недавно на території України переважно з біженців або вимушених міґрантів. Особливо неприпустимим є визначення у проекті самого поняття «національна меншина», яке звужує зміст дефініції у законі «Про національні меншини в Україні», що є брутальним порушенням статті 22-ї Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи ґарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів.
У законопроекті не знайшли свого відображення такі важливі питання як:
– забезпечення державних ґарантій збереження життєвого середовища національних меншин у місцях їх компактного проживання;
– конкретизація повноважень, завдань і функцій місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування у реалізації державної етнонаціональної політики;
– інтеґрація в українське суспільство осіб, депортованих за національною ознакою.
Відсутня тут системність та узгодженість змісту вживаних у ньому термінів та порядку їхнього застосування. Це, у разі прийняття згаданого проекту, може спричинити суперечливість їхнього тлумачення та практичного застосування, що може трансформуватись у міжетнічні конфлікти між національними меншинами й державою, між органами державної влади і місцевого самоврядування тощо.
Відпрацьовані основоположні принципи та етнополітичні поняття, що мали б покласти в основу проекту Концепції, значно б поліпшили ситуацію, зокрема в частині захисту прав національних меншин при внесенні змін до Конституції України, які готуються членами Конституційної Асамблеї. Про них, до речі, ми говорили з членом Асамблеї професором Олександром Майбородою (див. № 7/8 2011«Форуму націй»). Маєте бажання – подивіться це інтерв’ю на нашому сайті. Розуміння проблем провідними вченими, на жаль, не сприяє розумінню їх виконавчою владою. А між тим творці неодноразово згаданого нами проекту Концепції, поданого до Ради народним депутатом Р. Чубаровим, чітко визначали: «Прийняття концепції державної національної політики має кардинально поліпшити етнополітичні відносини в Україні, закласти підвалини для вирішення наявних проблем, уникнення міжнаціональних конфліктів і створення в Україні сучасного європейського суспільства».
Відсутність постійного моніторинґу етнонаціональних процесів, пошуку шляхів уникнення конфліктних ситуацій на міжетнічному ґрунті (знов нагадуємо, що в тексті згаданої вище Концепції було принципове положення: «Визнання етнічних конфліктів суспільною небезпекою»), зволікання з прийняттям нових і внесення змін до чинних законів, що регулюють сферу міжнаціональних відносин, значно ускладнює ситуацію із забезпеченням прав національних меншин.
Відомо, що в Україні процеси екстериторіальної самоорганізації національних меншин випереджають їхнє законодавче врегулювання. Рівень громадських організацій, які на перший план висувають завдання захисту прав своїх членів, дедалі менше задовольняє ті національні меншини, що досягли значного рівня етнічної змобілізованості. Офіційне визнання цих органів громадського самоуправління на практиці означатиме, що на всіх рівнях державної влади і місцевого самоврядування інтереси цих меншин представлятимуть виборні (центральні і реґіональні) органи, а не національно-культурні товариства. Ці питання потребують серйозного опрацювання, і цілком зрозуміло, що приступати до цієї роботи необхідно вже сьогодні. Приступати, а не боротися з Меджлісом кримськотатарського народу, як це робиться в Криму.
3 липня 2012 року відбулося засідання Громадської гуманітарної ради при Президентові України, на якому розглядалися питання міжнаціональних відносин. За його результатами було підписано протокольне доручення, згідно з яким Кабміну доручалося вжити заходів щодо підготовки обґрунтованих потреб на видатки з Держбюджету України щодо проведення заходів національно-культурного розвитку національних меншин, підтримки ЗМІ, що виходять мовами національних меншин, відновлення Міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічної, расової нетерпимості. Однак практично жоден пункт цього доручення на сьогодні не виконано. Щоправда, у складі громадської гуманітарної ради створено робочу групу з міжнаціональних і державно-церковних відносин, до складу якої увійшли шановані вчені та експерти.., але жодного представника з числа національних меншин.
7 лютого 2013 р. Кабінет міністрів запропонував президентові затвердити Стратеґію захисту та інтеґрації ромів в українське суспільство до 2020 р., схвалену на засіданні 6 лютого.
Ставлення ромських громад до цього документа висловлено у лютневому числі «Ромського правознавчого вісника». Пропоную його увазі читачів. «Розроблення Мінкультом проекту «ромської» Стратеґії жодним чином не зумовлене «державною етнополітикою» (якої в державі не було, немає та й не буде за цієї влади)… «Ромська» Стратеґія є лише відповіддю на рекомендацію Єврокомісії, що її ця Комісія висловила у своїй Другій доповіді від 09.02.12 р. винятково через побоювання майбутнього масового безвізового виїзду ромів з України до країн Євросоюзу – приклад ромів із Румунії та Болгарії впродовж 2010–2011 рр. страшенно перелякав Євросоюз.
Оскільки ця Стратеґія зумовлена не інтересами нашого народу, має за справжню головну мету не вирішення наших проблем, але є «прохідним» інструментом для безвізності, то й не мусимо тепер дивуватися якості її проекту... Не мусимо дивуватися тепер і тому, що Мінкульт, знаючи про вкрай неґативне ставлення до свого проекту Стратеґії з боку наших і неромських фахівців, маючи численні пропозиції від фахівців та навіть альтернативні проекти, з липня 2012 р. не «спромігся на зворотній зв’язок», тобто поспілкуватися з нашими фахівцями, створити робочу групу та внаслідок – отримати реальний і продуманий документ. Причина одна та зрозуміла: ТАКИЙ документ державі не потрібний, бо його ж треба буде виконувати (нагадаю, що у первісному проекті Стратеґії, який і досі висить на сайті Мінкульту, п. 6 «Фінансове забезпечення реалізації Стратеґії» звучить так: «Стратеґія є рамковим документом, що не потребує залучення матеріальних витрат для її реалізації»)».Указу поки що немає, але ромські організації не можуть й досі отримати від Мінкульту (а також Кабміну й Адміністрації президента) завірену копію тексту, поданого до Секретаріату Кабміну та представленого Юрієм Богуцьким на засіданні Кабміну 6 лютого. Їхнє листування є яскравим прикладом ставлення орану виконавчої влади до «опікуваних» ним громадських організацій і свідчить про справжню мету прийняття цього документа.
Влітку минулого року я як експерт брала участь в обговоренні Стратеґії у Фонді «Відродження». І тут думка була одностайною – документ абсолютно не відповідає реаліям, потребам ромів і зобов’язанням держави.
Наступною серед загальних проблем національних меншин є мовна. Ситуація, що склалася у сфері регулювання мовних проблем, потребує окремої розмови, як і аналізу нового законопроекту авторства Сергія Головатого та Оксани Сироїд, поданого в парламент групою депутатів. Попри деякі спірні моменти, законопроект підготовлено не політизованими дилетантами, а професіоналами, які чітко розуміють зміст Європейської Хартії та механізми її застосування. Нарешті вперше за весь час від приєднання України до цього міжнародного документа тут недвозначно визначено дефініції, застосовані в Хартії. Детальніше див. за адресою доступу: http://w1.c1.rada. gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45410
Між тим у Пояснювальній записці до Типових навчальних планів загальноосвітніх навчальних закладів ІІ ступеня, затверджених наказом МОНмолодьспорту від 03.04.2012 № 409, зазначено, що: «З 5-го класу запроваджується обов’язкове вивчення другої іноземної мови. Нею може бути будь-яка іноземна мова або російська чи інша мова національних меншин».
Це означає що, наприклад, у загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням українською мовою 2012 р. учні перших класів розпочали вивчення першої іноземної мови (французької), тоді з п’ятого класу (додаток 1 Типового плану ) – за рахунок 2 год. навчального часу інваріантної частини Типових навчальних планів, відведених на вивчення «другої іноземної мови, можуть бути використані на вивчення іншої мови – англійської або російської, іспанської, німецької або кримськотатарської, чи грецької, польської, румунської, словацької тощо».
Виходить так, що через іґнорування норми законодавства відтепер усі мови національних меншин, тобто мови їхніх носіїв, які споконвіку проживають на території України, будуть вивчатись у загальноосвітніх навчальних закладах як іноземні. Тобто до 5 класу діти вивчатимуть рідні мови, а ось з 5-го, ці мови належатимуть до іноземних. Ніякого додаткового тлумачення чи роз’яснення від фахівців міністерства органам освіти і директорам шкіл не надходило. Зауважимо, що ця норма вступає в силу з 1 вересня 2013 року.
Які ж тоді освітні права національних меншин захищає Громадська рада з питань освіти при Міносвіті, яку очолює голова Єврейського фонду України А. Монастирський? Жодного разу матеріали про засідання цього громадського органу або пропозиції внесені членами не було розміщено на сайті Міністерства. Де відкритість для широкого загалу представників національних меншин, які не є членами Ради, але чиї освітні потреби мають бути враховані.
Міносвітою у державному бюджеті на 2013 р. передбачено на «Заходи з реалізації Європейської Хартії реґіональних мов або мов меншин, фінансову підтримку пропаганди української освіти за кордоном» 13 млн. грн. Однак у цій ситуації виникає запитання, який структурний підрозділ у міністерстві займається питанням реалізації освітніх потреб національних меншин у контексті виконання положень Європейської Хартії? Відповідь: такого підрозділу у структурі міністерства просто не існує.
Розвиток етнонаціональних процесів в Україні вимагає уваги до механізму їхньої реалізації з боку органів законодавчої та виконавчої влади.
Особливу роль має бути відведено інформаційному забезпеченню державної етнонаціональної політики, здійсненню постійного моніторинґу та аналізу стану міжнаціональних відносин у державі.
Проте впродовж останнього часу ні ТБ, ні ЗМІ не висвітлюють питання міжнаціональних відносин, різноаспектної діяльності національних громад ні на всеукраїнському, ні на реґіональному рівнях. Лише шість газет національних меншин отримують фінансову підтримку з боку держави, однак вони не можуть репрезентувати інформаційні потреби представників багатьох національностей, що проживають в Україні.