Єдність у розмаїтті

КОНСТАТАЦІЯ ФАКТІВ

Тетяна ХОРУНЖА

«Оптимізація системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їхніх повноважень, забезпе­чення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності дер­жавного управління». Саме такими арґументами було вмо­тивовано рішення, яким ліквідовувався останній з могікан виконавчої влади, призначений опікуватися проблемами на­цменшин і здійснювати державну етнонаціональну політику щодо 10,9 млн. (22,2%) громадян України.

Зауважимо, що нині навіть спорт має окреме міністер­ство, але sapienti sat: тут дійсно державні інтереси – ФУТБОЛ, ЄВРО з нього ж, etc.

Центральний орган виконавчої влади, що мав, згідно зі ст. 5-ю закону «Про національні меншини», здійснювати «забез­печення формування та реалізацію державної політики у сфе­рі міжнаціональних відносин та захисту прав на­ціональних меншин України», наказав довго жити, як і багато що інше, вже за нинішньої влади. Факт цей, з порушенням закону, було освячено указом №1085/2010, з якого розпочато цю статтю.

До речі, серед жертв цієї «оптимізації» опи­нилося лише чотири установи. Уникнув такої долі лише Республіканський комітет у справах міжна­ціональних відносин і депортованих громадян при Раді Міністрів АРК. Але про Крим і те, що там ді­ється, в цьому числі окрема розмова.

Упродовж останніх двох років роль державно­го етнополітичного менеджменту в Україні фак­тично зведено нанівець: одну з найважливіших функцій Держкомнацрелігій, зокрема питання ре­гулювання міжнаціональних відносин і національ­них меншин, передано підрозділу Мінкультури, де було створено департамент з трьома відділами з питань релігій і одним відділом у складі п’яти спів­робітників, які мають забезпечувати реалізацію державної етнонаціональної політики, сприяти захисту прав національних меншин, розвитку їхньої культури, мови, тради­цій, а також дбати про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами держави. Заува­жимо також, що з попереднього відомства на роботу було за­прошено лише трьох працівників, а відтак практично втрачено тяглість традицій, започаткованих Міннацміґрації.

Чи спадало комусь на думку, як один структурний під­розділ Мінкультури забезпечуватиме реалізацію всіх пере­лічених вище завдань? Зрозуміло, що ні, адже у такий спосіб було загальмовано прийняття невідкладних законів та актів, що регулюють сферу міжнаціональних відносин, знищено практику громадських обговорень, науково-практичних кон­ференцій, круглих столів, диспутів, вироблення рекоменда­цій, які сприяли б оптимізації етнонаціонального розвитку та міжетнічної взаємодії.

Крім того, Мінкультури України мав формувати державну мовну політику. Зрозуміло, що й у цьому напрямі мертва тиша. Не простежується заходів щодо утвердження державної мови, мов національних меншин, зокрема реалізації положень Європейської Хартії реґіональних або міноритарних мов.      Особливо незрозумілою є ситуація, пов’язана з ліквідацією Мінкультури окремих бюджетних програм, які були започатковані Держкомнацміґрації, починаючи з 2003 р. і згідно з якими передбачалися бюджетні кошти на підтримку розвитку культур національних меншин, фінансування газет, що виходять мовами національних меншин, і проведення заходів щодо імплементації положень Європейської Хартії.

 У Держбюджеті України на 2013 р. замість окремих бю­джетних програм щодо конкретної підтримки розвитку націо­нальних меншин є лише одна бюджетна програма – «Заходи з відтворення культури національних меншин, заходи Укра­їнської Всесвітньої Координаційної Ради, заходи з реалізації Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин, заходи щодо встановлення культурних зв’язків з українською діаспо­рою, заходи щодо зміцнення зв’язків закордонних українців з Україною та забезпечення міжнародної діяльності у сфері між­національних відносин», що об’єднує напрями діяльності мініс­терства, переважно не дотичні до проблем нацменшин – обсяг коштів на їхню реалізацію складає лише 3 млн. 375,2 тис. грн.

Така ситуація робить непрозорим процес об’єктивного розподілу коштів на підтримку розвитку національних мен­шин. Врахуємо й те, що нинішній механізм проведення конкур­су дозволяє будь-якій громадській організації України, (що не є об’єднанням за національною ознакою) брати участь у кон­курсі, який оголошує Мінкультури, стати переможцем і отри­мати бюджетні кошти.

Звернімося до затвердженого 24 грудня плану роботи мі­ністерства на 2013 рік. Його сформовано за принципом: «Хто перший встав – того й капці, або Дорогу найспритнішим!». Пер­шим, як завжди, виявився заживший вже анекдотичної слави Невмирущий чахлик під назвою «Всі ми діти твої, Україно!», під час якого відбудеться конкурс-фестиваль дитячої творчості, а в його межах Конкурс національних мов (як це коментувати!?). Ілля Михайлович, «картина маслом»!

Ціную послідовність пана Монастирського у збереженні загроженої мови ідиш. Минулого року словник (40 тис. із бю­джету), цього – розмовник і семінар для викладачів (невідомо хто і де цих вчителів підготував?). Але чи не можна зробити це за допомогою відомства, що опікується проблемами освіти, а кошти Мінкульту цього року залишити іншим міноритарним мовам? Наступні культурологічні заходи імені Алли Потапової: видання «Новой литературной газеты», семінар «Сучасна російська культура», конференція «Російська література як складова культури національностей України – підростаючому поколінню» не дотичні до проблем захисту прав нацменшин. Товариство ж поетів і бардів, що багато років позиціонує себе як організація національних меншин, цих прав ніколи й не захищало. Безумовно ніхто не заперечує права людей об’єднуватися за професійними ознаками або уподобаннями, але ж не державним коштом пропагувати свою творчість. 

Йдемо далі. Не є державною таємницею, що законодавча база етнополітичного розвитку, сформована у 90-ті рр. мину­лого сторіччя, не відповідає нинішнім реаліям розвитку укра­їнського суспільства. Громадськість стомилася нагадувати високопосадовцям про нагальність розроблення та прийняття законопроектів «Про Концепцію державної етнонаціональної політики України», «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії реґіональних та міноритар­них мов», «Про осіб, депортованих за національною ознакою», «Про національно-культурну автономію».

Натомість всупереч усталеним нормам, без громадського обговорення Мінкультури наприкінці 2012 р. вніс на розгляд Кабміну проект Концепції державної етнонаціональної полі­тики України, який був розроблений у попередні роки і кате­горично відхилений національними меншинами як такий, що суперечить не лише Конституції і міжнародно-правовим нор­мам, а й здоровому ґлузду.

Поданий вкотре законопроект не дає від­повіді на питання, яка модель етнонаціональ­ного розвитку має реалізовуватися в Україні. З його змісту не зрозуміло, які етнічні спільноти належать до об’єкту етнополітики, на які поши­рюється дія держави щодо захисту їхніх прав і задоволення національно-культурних потреб. У проекті відсутня належна термінологічна чіт­кість і коректність у визначенні основних термі­нів. Не отримали правового визначення основні етнологічні терміни, не визначено статусу спіль­нот, які сформувалися недавно на території України переважно з біженців або вимушених міґрантів. Особливо неприпустимим є визначен­ня у проекті самого поняття «національна мен­шина», яке звужує зміст дефініції у законі «Про національні меншини в Україні», що є бруталь­ним порушенням статті 22-ї Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи ґа­рантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів.

У законопроекті не знайшли свого відображення такі важ­ливі питання як:

– забезпечення державних ґарантій збереження життє­вого середовища національних меншин у місцях їх компак­тного проживання;

– конкретизація повноважень, завдань і функцій місце­вих органів державної влади та органів місцевого самовря­дування у реалізації державної етнонаціональної політики;

– інтеґрація в українське суспільство осіб, депортованих за національною ознакою.

Відсутня тут системність та узгодженість змісту вжива­них у ньому термінів та порядку їхнього застосування. Це, у разі прийняття згаданого проекту, може спричинити супереч­ливість їхнього тлумачення та практичного застосування, що може трансформуватись у міжетнічні конфлікти між націо­нальними меншинами й державою, між органами державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Відпрацьовані основоположні принципи та етнополітичні поняття, що мали б покласти в основу проекту Концепції, зна­чно б поліпшили ситуацію, зокрема в частині захисту прав на­ціональних меншин при внесенні змін до Конституції України, які готуються членами Конституційної Асамблеї. Про них, до речі, ми говорили з членом Асамблеї професором Олексан­дром Майбородою (див. № 7/8 2011«Форуму націй»). Маєте бажання – подивіться це інтерв’ю на нашому сайті. Розуміння проблем провідними вченими, на жаль, не сприяє розумін­ню їх виконавчою владою. А між тим творці неодноразово згаданого нами проекту Концепції, поданого до Ради народ­ним депутатом Р. Чубаровим, чітко визначали: «Прийняття концепції державної національної політики має кардинально поліпшити етнополітичні відносини в Україні, закласти під­валини для вирішення наявних проблем, уникнення міжнаціо­нальних конфліктів і створення в Україні сучасного європей­ського суспільства».

Відсутність постійного моніторинґу етнонаціональних про­цесів, пошуку шляхів уникнення конфліктних ситуацій на між­етнічному ґрунті (знов нагадуємо, що в тексті згаданої вище Концепції було принципове положення: «Визнання етнічних конфліктів суспільною небезпекою»), зволікання з прийняттям нових і внесення змін до чинних законів, що регулюють сферу міжнаціональних відносин, значно ускладнює ситуацію із за­безпеченням прав національних меншин.

Відомо, що в Україні процеси екстериторіальної самоорга­нізації національних меншин випереджають їхнє законодавче врегулювання. Рівень громадських організацій, які на перший план висувають завдання захисту прав своїх членів, дедалі менше задовольняє ті національні меншини, що досягли зна­чного рівня етнічної змобілізованості. Офіційне визнання цих органів громадського самоуправління на практиці означатиме, що на всіх рівнях державної влади і місцевого самоврядування інтереси цих меншин представлятимуть виборні (центральні і реґіональні) органи, а не національно-культурні товариства. Ці питання потребують серйозного опрацювання, і цілком зро­зуміло, що приступати до цієї роботи необхідно вже сьогодні. Приступати, а не боротися з Меджлісом кримськотатарського народу, як це робиться в Криму.

3 липня 2012 року відбулося засідання Громадської гу­манітарної ради при Президентові України, на якому роз­глядалися питання міжнаціональних відносин. За його ре­зультатами було підписано протокольне доручення, згідно з яким Кабміну доручалося вжити заходів щодо підготовки обґрунтованих потреб на видатки з Держбюджету України щодо проведення заходів національно-культурного розви­тку національних меншин, підтримки ЗМІ, що виходять мова­ми національних меншин, відновлення Міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічної, расової не­терпимості. Однак практично жоден пункт цього доручення на сьогодні не виконано. Щоправда, у складі громадської гуманітарної ради створено робочу групу з міжнаціональних і державно-церковних відносин, до складу якої увійшли ша­новані вчені та експерти.., але жодного представника з числа національних меншин.

7 лютого 2013 р. Кабінет міністрів запропонував президен­тові затвердити Стратеґію захисту та інтеґрації ромів в укра­їнське суспільство до 2020 р., схвалену на засіданні 6 лютого.

Ставлення ромських громад до цього документа вислов­лено у лютневому числі «Ромського правознавчого вісника». Пропоную його увазі читачів. «Розроблення Мінкультом про­екту «ромської» Стратеґії жодним чином не зумовлене «дер­жавною етнополітикою» (якої в державі не було, немає та й не буде за цієї влади)… «Ромська» Стратеґія є лише відповіддю на рекомендацію Єврокомісії, що її ця Комісія висловила у своїй Другій доповіді від 09.02.12 р. винятково через побоювання май­бутнього масового безвізового виїзду ромів з України до кра­їн Євросоюзу – приклад ромів із Румунії та Болгарії впродовж 2010–2011 рр. страшенно перелякав Євросоюз.

Оскільки ця Стратеґія зумовлена не інтересами нашого народу, має за справжню головну мету не вирішення наших проблем, але є «прохідним» інструментом для безвізності, то й не мусимо тепер дивуватися якості її проекту... Не мусимо дивуватися тепер і тому, що Мінкульт, знаючи про вкрай не­ґативне ставлення до свого проекту Стратеґії з боку наших і неромських фахівців, маючи численні пропозиції від фахівців та навіть альтернативні проекти, з липня 2012 р. не «спро­мігся на зворотній зв’язок», тобто поспілкуватися з нашими фахівцями, створити робочу групу та внаслідок – отримати реальний і продуманий документ. Причина одна та зрозуміла: ТАКИЙ документ державі не потрібний, бо його ж треба буде виконувати (нагадаю, що у первісному проекті Стратеґії, який і досі висить на сайті Мінкульту, п. 6 «Фінансове за­безпечення реалізації Стратеґії» звучить так: «Стратеґія є рамковим документом, що не потребує залучення матеріаль­них витрат для її реалізації»)».Указу поки що немає, але ромські організації не можуть й досі отримати від Мінкульту (а також Кабміну й Адміні­страції президента) завірену копію тексту, поданого до Се­кретаріату Кабміну та представленого Юрієм Богуцьким на засіданні Кабміну 6 лютого. Їхнє листування є яскравим при­кладом ставлення орану виконавчої влади до «опікуваних» ним громадських організацій і свідчить про справжню мету прийняття цього документа.

Влітку минулого року я як експерт брала участь в обгово­ренні Стратеґії у Фонді «Відродження». І тут думка була одно­стайною – документ абсолютно не відповідає реаліям, потре­бам ромів і зобов’язанням держави.

Наступною серед загальних проблем національних меншин є мовна. Ситуація, що склалася у сфері регулювання мовних проблем, потребує окремої розмови, як і аналізу нового за­конопроекту авторства Сергія Головатого та Оксани Сироїд, поданого в парламент групою депутатів. Попри деякі спірні моменти, законопроект підготовлено не політизованими ди­летантами, а професіоналами, які чітко розуміють зміст Євро­пейської Хартії та механізми її застосування. Нарешті вперше за весь час від приєднання України до цього міжнародного документа тут недвозначно визначено дефініції, застосовані в Хартії. Детальніше див. за адресою доступу: http://w1.c1.rada. gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45410

Між тим у Пояснювальній записці до Типових навчальних планів загальноосвітніх навчальних закладів ІІ ступеня, затвер­джених наказом МОНмолодьспорту від 03.04.2012 № 409, зазначено, що: «З 5-го класу запроваджується обов’язкове вивчення другої іноземної мови. Нею може бути будь-яка іно­земна мова або російська чи інша мова національних меншин».

Це означає що, наприклад, у загальноосвітньому навчаль­ному закладі з навчанням українською мовою 2012 р. учні пер­ших класів розпочали вивчення першої іноземної мови (фран­цузької), тоді з п’ятого класу (додаток 1 Типового плану ) – за рахунок 2 год. навчального часу інваріантної частини Типових навчальних планів, відведених на вивчення «другої іноземної мови, можуть бути використані на вивчення іншої мови – англійської або російської, іспанської, німецької або кримськота­тарської, чи грецької, польської, румунської, словацької тощо».

Виходить так, що через іґнорування норми законодавства відтепер усі мови національних меншин, тобто мови їхніх носіїв, які споконвіку проживають на території України, будуть вивча­тись у загальноосвітніх навчальних закладах як іноземні. Тоб­то до 5 класу діти вивчатимуть рідні мови, а ось з 5-го, ці мови належатимуть до іноземних. Ніякого додаткового тлумачення чи роз’яснення від фахівців міністерства органам освіти і ди­ректорам шкіл не надходило. Зауважимо, що ця норма вступає в силу з 1 вересня 2013 року.

Які ж тоді освітні права національних меншин захищає Громадська рада з питань освіти при Міносвіті, яку очо­лює голова Єврейського фонду України А. Монастирський? Жодного разу матеріали про засідання цього громадського органу або пропозиції внесені членами не було розміщено на сайті Міністерства. Де відкритість для широкого загалу представників національних меншин, які не є членами Ради, але чиї освітні потреби мають бути враховані.

Міносвітою у державному бюджеті на 2013 р. передба­чено на «Заходи з реалізації Європейської Хартії реґіональ­них мов або мов меншин, фінансову підтримку пропаганди української освіти за кордоном» 13 млн. грн. Однак у цій ситуації виникає запитання, який структурний підрозділ у міністерстві займається питанням реалізації освітніх потреб національних меншин у контексті виконання положень Єв­ропейської Хартії? Відповідь: такого підрозділу у структурі міністерства просто не існує.

Розвиток етнонаціональних процесів в Україні вимагає уваги до механізму їхньої реалізації з боку органів законо­давчої та виконавчої влади.

Особливу роль має бути відведено інформаційному за­безпеченню державної етнонаціональної політики, здійснен­ню постійного моніторинґу та аналізу стану міжнаціональних відносин у державі.

Проте впродовж останнього часу ні ТБ, ні ЗМІ не висвіт­люють питання міжнаціональних відносин, різноаспектної діяльності національних громад ні на всеукраїнському, ні на реґіональному рівнях. Лише шість газет національних меншин отримують фінансову підтримку з боку держави, однак вони не можуть репрезентувати інформаційні потреби представни­ків багатьох національностей, що проживають в Україні.