Єдність у розмаїтті

ПОЛЬЩА-УКРАЇНА. ДУЖЕ ВАЖКЕ ДОЗРІВАННЯ

Богуміла БЕРДИХОВСЬКА

Цей текст був виголошений під час конференції «Украї­на та Польща у сучасному світі», що відбулася 7 липня 2012 року в Українському католицькому університеті у Львові, а згодом опублікований у «Газеті Виборчій» із коментарем Адама Міхніка. Саме у такому вигляді він і був перекладе­ний і подається тут українською.

Політична ситуація, в якій опинилася сьогодні Україна, причинилася до того, що стало складно дискутувати щодо двосторонніх польсько-українських взаємин. Бо як можна говорити про виклики, які стоять перед поляками та україн­цями, коли якість демократії в Україні погіршується щодня, а прийняття закону, що надає додаткові переваги росій­ській мові, може мати такі наслідки для української націо­нальної ідентичності, які складно передбачити?!

Яцек Куронь казав у таких ситуаціях, що невідкладні справи заступають важливі проблеми. Оскільки вважаю, що взаємини між Польщею та Україною є важливими як для обох народів, так і нашої частини світу, попри все омину те, що є невідкладним за для того, що є важливим.

 

Мета щоразу далі

Польсько-український діалог навколо складних про­блем минулого триває практично від моменту набуття обома країнами повної суверенності і має досить великі досягнення, попри те що по обидва боки кордону існують середовища, які хотіли би поставити їх під сумнів.

Окрім зустрічей і конференцій істориків ми бачили багато символічних жестів, які стали можливими завдяки добрій волі політиків. Йдеться, зокрема, про відзначення річниці Волинської трагедії в Павлівці / Порицку (місці ма­сового вбивства польського населення, скоєного УПА 1943 року), відкриття Цвинтаря Орлят у Львові, чи пам’ятника українцям у Павлокомі (місці масового вбивства українців, здійсненого поляками 1945 року).

Особливе місце у цьому діалозі має оцінка антиполь­ської акції ОУН-УПА на Волині та Східній Галичині. Непо­вних десять років тому здавалося, що знаходимося як ніколи близько до спільної оцінки тих подій. Однак, це була ілюзія.

Діалог навколо оцінки антипольської акції ОУН–УПА останнім часом не тільки уповільнився, але навіть повер­нувся до стану самого початку 1990-х. Пропозиції таких іс­ториків як Ярослав Грицак відділяти визвольний зміст тих дій тієї формації від її чорних сторінок («Тези до дискусії про УПА» / «Критика», 2004, №7/8) більшість істориків зу­стріла мовчанням.

Тон публічній дискусії почали задавати такі історики, як Володимир В’ятрович, які представили як нові тези кількадесятирічної давнини, замінюючи – як писав Адам Міхнік – вчорашні дурниці дурницями позавчорашніми. Згідно з ними на Волині та на Східній Галичині під час Другої світової війни не відбувалося нічого винятково­го. На думку цих істориків, це був звичайний польсько- український конфлікт, під час якого гинули також невинні жертви. Такий підхід, що повністю іґнорує встановлені раніше спільні позиції істориків, є неприйнятною для польської сторони цієї дискусії. Цю ситуацію добре під­сумував Мирослав Чех: якщо далі йти цим шляхом, укра­їнські історики «і не помітять, коли з ними ніхто не буде дискутувати на жодні теми» («Діти Сталіна хоронять при­мирення», «Газета Виборча», 2012, 17–18 березня).

Оцінка антипольської акції ОУН–УПА з очевидних при­чин є важливою для поляків, але також має свій внутрішній український контекст. Українці мають сьогодні сформулю­вати своє ставлення до цієї акції, в першу чергу, щоб про­демонструвати, що з визвольної традиції приймають, а що прагнуть чітко відкинути.

2003 року Яцек Куронь писав: «ми і Ви визнаємо Хрис­тове вчення, в якому Ісус звертається, як вірю, до кожно­го з нас: не шукай скалки в оці ближнього, лише колоду у оці своєму. Тому ідея, що євангельські істини не мають стосунку до взаємин між національними спільнотами, є нехристиянською і суперечить духу Євангелія. Саме тому звертаюся до Вас – і я переконаний, що не тільки від свого імені: вибачте нам. На жаль, ані ми, ані Ви іще до цього не дозріли, хоча без сумнівів дозріватимемо день за днем, рік за роком».

Маю таке враження, що сьогодні ми знаходимося іще далі від мети, ніж 10 років тому.

 

Партнерство

До цього часу двигуном польсько-українських стосунків була польська сторона – річ до певної пори природна і зро­зуміла. Польща, попри всі свої проблеми, була у незрівнян­но кращій ситуації від свого українського партнера.

Польські політики загалом добре засвоїли вказівки Єжи Ґедройця, який вважав нормалізацію польсько-українських стосунків винятково важливим питанням.

Останні роки показали однозначно: потрібно, щоб українці взяли більшу, ніж дотепер відповідальність за формування польсько-українських взаємин. Мені йдеться передовсім про те, щоби бодай не применшувати чи не за­мовчувати польського внеску в українські справи.

Якщо ми вважаємо, що добрі взаємини між нашими державами та суспільствами є цінністю самою в собі, то мій постулат не має сприйматися як невиправдане сподівання: у той момент, коли політики «втрачають азимут», голос ма­ють взяти представники громадянського суспільства. Знаю, про що говорю, бо багато разів брала участь у таких дис­кусіях по польському боці кордону.

Прикладів безтурботного ставлення до польського за­анґажування в інтересах України є багато, згадаю лише кілька прикладів.

Хоча саме Польща першою на світі визнала незалеж­ність України, в українських медіях вперто повторюють, що вона була «однією із перших держав на світі». Скаже хтось – це ж дрібниця, яка не варта уваги. Мені вона видається важливою.

Після Помаранчевої революції одна з шановних орга­нізацій видала альбом, що був повністю присвячений між­народному сприйняттю подій в Україні. До нього увійшли статті зі світової преси, але не було жодної статті з поль­ської преси, хоча вся польська преса рясніла матеріала­ми про українські вибори 2004 року, а «Газета Виборча», і «Жечпосполита» не тільки у деталях оповідали про події в Україні, але навіть вирішили видати свої україномовні спецвипуски, які потім роздавали на київському Майдані, а також у Львові.

Можна тут навести зневажливу думку, що побутує се­ред поважних українських коментаторів, мовляв, «поляки не мають іншого виходу, аніж підтримувати Україну». За­бракло також голосів українських публіцистів, коли пані прем’єр Юлія Тимошенко місяцями не знаходила часу, щоб зустрітися з польським прем’єром і т.д. і т.д.

Повторюю: не ідеться мені про встановлення справед­ливості в сферах вдячності чи зобов’язань, ідеться лише про прийняття українським партнером більшої співвідпо­відальності за формування наших взаємин. Хоча би таку, яку продемонстрував публіцист Борис Бахтєєв, вказуючи на майже цілковите іґнорування в Україні польського кон­тексту спільно організованого обома країнами Евро («Евро 2012 і український глобус»).

 

Зміна дискурсу

Упродовж останніх років спостерігається виразне па­діння зацікавлення українською політикою з боку польської громадської думки. Можна це пояснити розчаруванням по­літикою помаранчевих; але не менше вказує і на те, що іс­нують і глибші, я би навіть сказала, цивілізаційні причини цього становища.

Поляки, які реалізували підставові завдання у закор­донній політиці – безпека (НАТО) та модернізація (ЄС) – сконцентрувалися на споживанні плодів тих надбань.

Акції України – держави, яка весь час не може впора­тися з інституційними патологіями, яка весь час має про­блеми з демократією – впали у ціні. Це знайшло віддзерка­лення і в публічному дискурсі – мові, якою послуговуються учасники публічних дебатів.

Частина кресових середовищ (на чолі з о. Ісаковічем-Залеським) говорить і пише про Україну лише погано. Об’єктом критики є, мовляв, лишень інтеґральний націона­лізм, але річ у тім, що для цього середовища чи не кожний українець є націоналістом... Навіть ті особи, які мають ве­ликі заслуги у справі добрих польсько-українських стосун­ків, наприклад, як Мирослав Маринович.

У політичній дискусії набуває поширення думка, яка ні­чим не завуальована: значення України у польській політи­ці було перебільшено.

Бартломей Сєнкєвіч, один з найвпливовіших політичних коментаторів, вжив щодо України термін, який, як видава­лося, безповоротно відійшов у минуле – «буферна країна». У мові польських селебріті з’явилися принижуючі ганебні спрощення на зразок «українок, як машин для прибирання». Обурює й те, що кожного разу знаходяться захисники цього роду одкровень.

Як можемо впоратися із викликами, які я назвала? Мені видається, що єдиним результативним способом є спільна діяльність людей, які усвідомлюють вагу польсько- української співпраці. Одним із найближчих випробувань результативності цих середовищ буде відзначення 70-річчя антипольської акції ОУН-УПА на Волині.

Я переконана, що ми здатні спільно гідно вшанувати пам’ять її жертв і не допустити до зростання антиукраїн­ських настроїв.

 

Між чумою і холерою: коментар Адама Міхніка:

Можна із впевненістю сказати, що Богуміла Бердихов­ска належить до найбільших друзів України в Польщі. Багато років вона виконує за власним вибором функції морального амбасадора України і важливого творця польсько-україн­ського примирення. Завжди захищала українську перспек­тиву розуміння світу та новітньої історії, а особливо – спосо­бу мислення українських дисидентів-демократів. Є авторкою багатьох важливих публікацій на цю тему. Пояснювала по­лякам складну історію України, героїзм українського патріо­тизму та трагічну долю цього народу.

Ніколи не захищала польської українофобії – не за­хищає її і тепер. Завжди нагадує про існування у Польщі середовищ, які «говорять і пишуть про Україну винятково погано».

Бердиховська має значну заслугу у тому, що після 1989 року політика чергових урядів і президентів Польщі є роз­судливою і приязною до України. Любов Бердиховської до України є у тому ступню ідеалістичною, в якому твердою. Проте ця любов не є сліпою. Бердиховська є правдивим другом, коли на чистоту говорить друзям те, що є правдою. Саме тому так гостро критикує позицію, яка проявилася серед частини українських істориків. Не захищає їх, як не захищає націоналістів польських.

Ситуація в Україні є насправді невеселою. Україн­ська демократія згасає на очах. Опозиційні політики – в ув’язненні, незалежні медіа знищують. Президент Януко­вич затягує Україну у статус спадкоємців посткомуністич­ного авторитаризму, здійснюючи символічну реабілітацію пострадянської ностальґії. У Західній Україні посилюється шовінізм, пов’язаний із партією «Свобода», який реабілітує найсумніші традиції Української Повстанської Армії. Вибір між ностальґією шовіністичною та ностальґією радянською нагадує вибір між чумою та холерою.

Часто маю враження певної асиметрії у польсько- українських стосунках. В Україні Польща має не надто багато таких друзів, як Бердиховська. Є там прекрасні письменники, історики, публіцисти – але нема української Бердиховської. Саме тому слова Богуміли Бердиховської – гіркі та щирі – є такими важливими та знаменними. І мають бути уважно про­читані у Києві, ві Львові, у Дніпропетровську.


istpravda.com.ua
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ