ПОЛЬЩА, УКРАЇНА, ЄВРОПА – МІЖ УЯВОЮ ТА РЕАЛЬНІСТЮ
Доповідь, виголошена 10 жовтня в Королівському Замку (Варшава) на відкритті річного лекційного циклу «Польща – Україна – Європа: спадщина і прийдешність».
Коли б я був завзятим постмодерністом, міг би відразу сказати, що немає насправді жодної «реальності», а є лише різні види уяви. І те, що вважаємо за «реальність», є лиш непевним наслідком їхньої взаємодії, чимось, що постає на перехресті різних дискурсів, – як продукт їхнього безконечного діалогу та хвилевого компромісу.
Я не постмодерніст, але маю в підзаголовку постмодерністичне виправдання. Бо навіть якщо не зумію представити вам реальної Польщі, Європи чи навіть України, то певна реальність усе одно постане із взаємодії моєї уяви про ці предмети із вашою, прецизійнішою.
Дві уяви: Одна з тих уявлених Україн дуже схожа на Польщу. Це означає, що уявлена вона як національна держава, тобто держава, створена насамперед українцями і для українців, з ліберальним, у дусі нового часу, забезпеченням прав для всіх меншин, а проте без надмірностей, тобто без визнання, наприклад, російської мови або німецької другою державною, з перспективою перетворення на першу, або й узагалі – єдину.
Цю Україну уявлено не лише як національну державу, а й, подібно до Польщі, як державу європейську. Тобто таку, що начебто завше до тієї омріяної Європи належала й залишалась духовно їй вірною, попри століття російської, а згодом совєтської окупації та брутальної деформації колись начебто європейського трибу життя. «Повернення до Європи», у рамках цієї уяви і відповідного дискурсу, було натуральним шляхом розвитку для новопосталої 1991 року держави, подібно як, зрештою, і сама держава була натуральним наслідком багатосотлітньої боротьби героїчних українців за незалежність.
Ця уява, однак, зіткнулася з іншою, теж архаїчною, але закоріненою в цілком інших міфах – історичних, культурних і геополітичних. У цій уяві Україна є частиною «Русского міра», тобто такої собі середньовічної православно-східнослов’янської «умми», засадничо антиокцидентальної, одержимої власним цивілізаційним шляхом, ба навіть месіанізмом, із досить відчутним імперським присмаком. Українці і росіяни у цій уяві – це «майже один народ». Прислівник «майже» тут настільки гнучкий, що дозволяє будувати незалежну від Росії державу (креольського типу), духовно не виокремлюючись при тому з «Русского міра» – з ментального світу колишньої метрополії. Незалежність, у цьому наративі, не була виборена, а просто впала українцям на голову, цілком випадково – чи то внаслідок змови підступнуго Заходу, чи внаслідок фахової нездарності пізньорадянських еліт на чолі з Ґорбачовом.
Відмовлятися від «випадкової» незалежності постсовєтські еліти, однак, не хочуть, оскільки саме вони виявилися її головними бенефіцієнтами...
Це правда, що один тип уяви, умовно названий «проєвропейським», переважає на Заході краю, тимчасом як другий, умовно названий «проросійським», переважає на Півдні та Сході. Перший і справді уявляє собі Україну як Польщу (але не сьогоднішню, а радше ту, з 1920–30-х). Другий тим часом уявляє собі Україну як продовження СРСР, тобто насамперед «Української Радянської Соціалістичної Республіки» – але вже без соціалізму, без КПСС і, головне, без обтяжливого підпорядкування місцевих владних еліт – московським.
На цій чорно-білій чи, радше, помаранчево-блакитній мапі найцікавішим і, як мені видається, недооціненим є Центр краю на чолі з Києвом – реґіон, котрий істотно відрізняється і від Заходу, і від Сходу, або, сформулюймо це конструктивніше, – схожий, під певними оглядами, на Схід, а під певними – на Захід...
Aні Захід, ані Схід: Захід, як відомо, був інкорпорований до СССР допіру після Другої світової війни, завдяки чому зазнав істотно меншої совєтизації та русифікації, ніж решта краю. Проте ще важливішим для реґіону був його досвід перебування у складі Першої й Другої Речі Посполитої та, особливо, Габсбурзької імперії. За всієї «недоєвропейськості» цих утворень, їхній державний устрій, політична і правова культура, повсякденний габітус засадничо відрізнялися від тих, що були у Московському царстві, Російській імперії і, врешті, Совєтському Союзі.
Принципова відмінність українського Півдня і Сходу від решти краю полягає в тому, що він ніколи не мав іншого політичного і культурного досвіду, крім російсько- совєтського. Центр України у цьому сенсі є проміжним реґіоном – він не був ані у складі міжвоєнної Польщі, ані у складі Австро-Угорщини, а проте історично належав до польсько-литовської Речі Посполитої, інституційний і культурний вплив якої (у широкому значенні слова) зберігався ще принаймні сто років після її зникнення...
І різниця між сьогоднішнім Півднем і Сходом України та її Центром виводиться не так із того, що було після їхньої інкорпорації до імперії, як із того, що було до, – з відсутності будь-якого іншого досвіду (і лояльності), крім імперського, в одному випадку, і з його наявності в другому.
Щоб побачити цю різницю, досить глянути на електоральну мапу України, де на Заході й Центрі ось уже кільканадцять років стабільно перемагають проукраїнські / проєвропейські партії й кандидати (так звані «помаранчеві»), а на Півдні та Сході – совєтофільські / проєвразійські (Партія реґіонів та її сателіти – комуністи). Кожен, хоч трохи обізнаний з історичною географією, легко побачить, що «помаранчева» Україна закінчується там, де закінчувалася Річ Посполита й Гетьманщина і де починалося «Дике Поле»...
Усвідомлювання контекстів: Для України це насамперед проблема навздогінної модернізації – політичної, правової, соціально-економічної. Без її вирішення українці volens-nolens сприйматимуться в Першому світі як такі собі недолугі П’ятниці, непотрібні сьогодні жодному Робінзонові, крім хіба що російського; а втім, і в нього, як показують соціологи, цей інтерес поступово слабшає, – схоже, що білоруський хитрун Лукашенко сформував уже в багатьох росіян алергію до об’єднавчих проектів чи, принаймні, до об’єднавчої риторики.
Друга українська проблема, тісно взаємопов’язана з першою, – це завершення холодної громадянської війни у своїй країні, зокрема війни пам’ятей, символів та ідентичностей. Без її вирішення українська реакція на різноманітні виклики буде неадекватною, гіпертрофованою в той чи той бік, залежно від перебування по той чи той бік ідеологічної барикади. Це стосується зокрема і реакції українців на польські претензії щодо «неправильної» політики пам’яті, пошанування «не тих» героїв чи невідповідної інтерпретації контроверсійних подій. Для українців з антисовєтського табору ці претензії виглядають як зрада, перехід на совєтофільський бік і недоречне повторення традиційних «антинаціоналістичних» (а фактично антиукраїнських) арґументів і формул совєтської пропаґанди. Натомість для українців із проросійсько-совєтофільського табору польські претензії є лиш зайвим підтвердженням, що саме вони, совєтофіли, мають рацію і що їхніх противників- «націоналістів» не хочуть підтримувати через їхній гаданий «екстремізм» навіть традиційні польські союзники.
Українська неадекватність проявилася і в істеричному (після програних виборів) жесті Віктора Ющенка щодо присвоєння героїчного титулу Степанові Бандері, і в недоречному спорудженні цьому персонажеві пам’ятників по всій Західній Україні, і в інфантильному голосуванні жителів цього реґіону за ксенофобську партію «Свобода». Але так само, на жаль, неадекватною була й польська реакція на всі ці події. Польські еліти, а тим більше суспільство, схоже, не розуміють ані неоколоніального контексту, в якому перебуває нинішня Україна, – контексту незавершеної національно-визвольної боротьби; ані загальної недоречності висловлювання подібних претензій будь-якому народові стосовно його героїв, пам’ятників і нагород. Тим більше, що ніхто в Україні, навіть завзяті націоналісти, не виправдовують і не прославляють ані етнічних чисток, здійснених УПА на Волині, ані терористичної діяльності ОУН у 30-ті роки.
Всякий тероризм вартий осуду, але якщо вже ми засуджуємо, скажімо, терор палестинців, то так само мусимо засудити і політику щодо них ізраїльського уряду – політику дискримінації, систематичних принижень, окупації і колонізації їхніх земель. Українсько-польські взаємини міжвоєнних часів були досить подібними до теперішніх палестинсько-ізраїльських – і це теж бажано усвідомлювати. І якщо антипольський аспект української національно-визвольної боротьби цілком утратив сьогодні будь-яку актуальність, то антисовєтський залишається й далі важливим, а тому й заперечення саме цього аспекту діяльності УПА та відповідного етосу резистансу залишається для антисовєтськи наставлених українців здебільшого неприйнятним.
Бандера, який цілу війну провів у нацистському концтаборі і загинув на еміґрації від рук совєтського аґента, є для них символом саме антисовєтського, а не антипольського опору. Безперечно, існує істотна різниця між символічним Бандерою і реальним, про яку відверто слід говорити, як і про його тоталітарну ідеологію та терористичну практику. А проте це повинні зробити самі українські інтелектуали, а не їхні зарубіжні колеґи чи, тим більше, політики.
Українці, подібно як білоруси, живуть у формально незалежній країні, а проте відчувають загрозу (реальну для білорусів, потенційну для українців) етнокультурної марґіналізації й перетворення у таку собі чорношкіру меншину (де чорною шкірою є їхня «чорна» мова) у формально незалежній державі на кшталт колишньої Південної Африки. Розуміння контексту антиколоніальної боротьби, яка все ще точиться в Україні, – це поважна проблема для всіх іноземців, у тому числі й поляків.
І друга проблема чи, радше, виклик, який постає перед польським суспільством і зокрема елітами, – це спокуса ревізувати спадщину Єжи Ґєдройця, протиставляючи архаїчному начебто «прометеїзмові» нововіднайдений і дедалі модніший «політичний реалізм». Ця спокуса формується низкою чинників, насамперед – недолугістю самих українців, браком реформ, поділеністю суспільства, половина якого хотіла б до Європейської Унії, а половина – до так званого Митного союзу з Росією, причому четвертина населення шизофренічно хотіла б і того, й того. Додатковим чинником є погіршення внутрішньопольської ситуації і загострення польсько-польської боротьби, у якій несподівано отримують голос у провідних мас-медіях націоналістичні марґінали й українофоби-провокатори і в якій значно легше грати свою традиційну гру проросійському лобі та, ймовірно, російській аґентурі. І, нарешті, до «реалізму» підштовхує багатьох поляків ситуація в Євросоюзі, де домінує загальна втома і від розширення, і від України, і де так само істотно побільшав простір і для згаданого вище лобі, і для тієї ж таки аґентури та дедалі численніших «експертів», що обґрунтовують засадничу неєвропейськість України та її леґітимну приналежність до російської сфери впливів, евфемістично звану «Євразією».
Цей останній арґумент такий самий хибний, як і протилежний, висловлюваний завзятими українськими патріотами, – про засадничу європейськість України. Насправді Україна є транзитною зоною, де Європі як певній системі цінностей протистоїть інша духовна потуга – російський «православно-східнослов’янський» месіанізм у найрізноманітніших іпостасях. Україна під цим оглядом справді поділена, причому поділ часто проходить не по реґіонах і не по мовно-культурних, етнічних чи інших групах, а по головах конкретних людей, яким важко зорієнтуватися в суперечливій ситуації і зробити цивілізаційний, по суті, вибір.
Можна, звісно, махнути рукою на цю велику, незграбну і, можливо, безнадійну країну, віддаючи її росіянам – включно з тою половиною населення, яке до «російського світу» абсолютно не хоче. Це цілком відповідає засадам Realpolіtik, але погано узгоджується з засадами й цінностями, на яких постала сьогоднішня ліберально-демократична Європа. А у випадку Польщі це погано узгоджується ще й із питаннями безпеки, хоч би що там стверджували самопроголошені «реалісти» і задивлені в бік російських енергоресурсів «прагматики».
А тому, може, варто продовжити цивілізування П’ятниці – попри клопітність і марудність цієї справи, брак чітких перспектив і знеохочувальні голоси скептиків. За останніх двадцять два роки в ній вдалося таки дечого досягти, – хай небагато, а все ж достатньо, аби не полишати на півдорозі розпочатий проект.
Повний текст: http://www.ji-magazine.lviv.ua/anons2013/ Ryabchuk_Polscha_Ukraina_Europa.htm
Фото з сайту Радіо Свобода