Єдність у розмаїтті

ПОЛЬЩА, УКРАЇНА, ЄВРОПА – МІЖ УЯВОЮ ТА РЕАЛЬНІСТЮ

Доповідь, виголошена 10 жовтня в Королівському Замку (Варшава) на відкритті річного лекційного циклу «Поль­ща – Україна – Європа: спадщина і прийдешність».

Микола РЯБЧУК

Коли б я був завзятим постмодерністом, міг би відра­зу сказати, що немає насправді жодної «реальності», а є лише різні види уяви. І те, що вважаємо за «реальність», є лиш непевним наслідком їхньої взаємодії, чимось, що по­стає на перехресті різних дискурсів, – як продукт їхнього безконечного діалогу та хвилевого компромісу.

Я не постмодерніст, але маю в підзаголовку постмо­дерністичне виправдання. Бо навіть якщо не зумію пред­ставити вам реальної Польщі, Європи чи навіть України, то певна реальність усе одно постане із взаємодії моєї уяви про ці предмети із вашою, прецизійнішою.

Дві уяви: Одна з тих уявлених Україн дуже схожа на Польщу. Це означає, що уяв­лена вона як національна держава, тобто держава, створена насамперед українцями і для українців, з ліберальним, у дусі нового часу, забезпеченням прав для всіх меншин, а проте без надмірностей, тобто без визнання, наприклад, російської мови або німецької другою державною, з перспективою пере­творення на першу, або й узагалі – єдину.

Цю Україну уявлено не лише як наці­ональну державу, а й, подібно до Польщі, як державу європейську. Тобто таку, що начебто завше до тієї омріяної Європи на­лежала й залишалась духовно їй вірною, попри століття російської, а згодом совєтської окупації та брутальної деформації колись начебто європейського трибу життя. «Повернення до Європи», у рамках цієї уяви і відповідного дискурсу, було натуральним шляхом розвитку для ново­посталої 1991 року держави, подібно як, зрештою, і сама держава була натуральним наслідком багатосотлітньої боротьби героїчних українців за незалежність.

Ця уява, однак, зіткнулася з іншою, теж архаїчною, але за­коріненою в цілком інших міфах – історичних, культурних і гео­політичних. У цій уяві Україна є частиною «Русского міра», тоб­то такої собі середньовічної православно-східнослов’янської «умми», засадничо антиокцидентальної, одержимої власним цивілізаційним шляхом, ба навіть месіанізмом, із досить від­чутним імперським присмаком. Українці і росіяни у цій уяві – це «майже один народ». Прислівник «майже» тут настільки гнучкий, що дозволяє будувати незалежну від Росії державу (креольського типу), духовно не виокремлюючись при тому з «Русского міра» – з ментального світу колишньої метрополії. Незалежність, у цьому наративі, не була виборена, а просто впала українцям на голову, цілком випадково – чи то внаслі­док змови підступнуго Заходу, чи внаслідок фахової нездар­ності пізньорадянських еліт на чолі з Ґорбачовом.

Відмовлятися від «випадкової» незалежності постсо­вєтські еліти, однак, не хочуть, оскільки саме вони вияви­лися її головними бенефіцієнтами...

Це правда, що один тип уяви, умовно названий «про­європейським», переважає на Заході краю, тимчасом як другий, умовно названий «проросійським», переважає на Півдні та Сході. Перший і справді уявляє собі Україну як Польщу (але не сьогоднішню, а радше ту, з 1920–30-х). Другий тим часом уявляє собі Україну як продовження СРСР, тобто насамперед «Української Радянської Соціа­лістичної Республіки» – але вже без соціалізму, без КПСС і, головне, без обтяжливого підпорядкування місцевих владних еліт – московським.

На цій чорно-білій чи, радше, помаранчево-блакитній мапі найцікавішим і, як мені видається, недооціненим є Центр краю на чолі з Києвом – реґіон, котрий істотно від­різняється і від Заходу, і від Сходу, або, сформулюймо це конструктивніше, – схожий, під певними оглядами, на Схід, а під певними – на Захід...

Aні Захід, ані Схід: Захід, як відомо, був інкорпоро­ваний до СССР допіру після Другої світової війни, завдяки чому зазнав істотно меншої совєтизації та русифікації, ніж решта краю. Проте ще важливішим для реґіону був його досвід перебування у складі Першої й Другої Речі Поспо­литої та, особливо, Габсбурзької імперії. За всієї «недо­європейськості» цих утворень, їхній державний устрій, політична і правова культура, повсякденний габітус за­садничо відрізнялися від тих, що були у Московському царстві, Російській імперії і, врешті, Совєтському Союзі.

Принципова відмінність українського Півдня і Сходу від решти краю полягає в тому, що він ніколи не мав ін­шого політичного і культурного досвіду, крім російсько- совєтського. Центр України у цьому сенсі є проміжним реґіоном – він не був ані у складі міжвоєнної Польщі, ані у складі Австро-Угорщини, а проте історично належав до польсько-литовської Речі Посполитої, інституційний і культурний вплив якої (у широкому значенні слова) збері­гався ще принаймні сто років після її зникнення...

І різниця між сьогоднішнім Півднем і Сходом України та її Центром виводиться не так із того, що було після їх­ньої інкорпорації до імперії, як із того, що було до, – з від­сутності будь-якого іншого досвіду (і лояльності), крім ім­перського, в одному випадку, і з його наявності в другому.

Щоб побачити цю різницю, досить глянути на електо­ральну мапу України, де на Заході й Центрі ось уже кілька­надцять років стабільно перемагають проукраїнські / про­європейські партії й кандидати (так звані «помаранчеві»), а на Півдні та Сході – совєтофільські / проєвразійські (Партія реґіонів та її сателіти – комуністи). Кожен, хоч трохи обі­знаний з історичною географією, легко побачить, що «по­маранчева» Україна закінчується там, де закінчувалася Річ Посполита й Гетьманщина і де починалося «Дике Поле»...

Усвідомлювання контекстів: Для України це насампе­ред проблема навздогінної модернізації – політичної, право­вої, соціально-економічної. Без її вирішення українці volens-nolens сприйматимуться в Першому світі як такі собі недолугі П’ятниці, непотрібні сьогодні жодному Робінзонові, крім хіба що російського; а втім, і в нього, як показують соціологи, цей інтерес поступово слабшає, – схоже, що білоруський хитрун Лукашенко сформував уже в багатьох росіян алергію до об’єднавчих проектів чи, принаймні, до об’єднавчої риторики.

Друга українська проблема, тісно взаємопов’язана з першою, – це завершення холодної громадянської війни у своїй країні, зокрема війни пам’ятей, символів та ідентич­ностей. Без її вирішення українська реакція на різноманітні виклики буде неадекватною, гіпертрофованою в той чи той бік, залежно від перебування по той чи той бік ідеологіч­ної барикади. Це стосується зокрема і реакції українців на польські претензії щодо «неправильної» політики пам’яті, пошанування «не тих» героїв чи невід­повідної інтерпретації контроверсійних подій. Для українців з антисовєтського табору ці претензії виглядають як зрада, перехід на совєтофільський бік і недо­речне повторення традиційних «антина­ціоналістичних» (а фактично антиукра­їнських) арґументів і формул совєтської пропаґанди. Натомість для українців із проросійсько-совєтофільського табору польські претензії є лиш зайвим під­твердженням, що саме вони, совєтофі­ли, мають рацію і що їхніх противників- «націоналістів» не хочуть підтримувати через їхній гаданий «екстремізм» навіть традиційні польські союзники.

Українська неадекватність прояви­лася і в істеричному (після програних виборів) жесті Віктора Ющенка щодо присвоєння героїчно­го титулу Степанові Бандері, і в недоречному спорудженні цьому персонажеві пам’ятників по всій Західній Україні, і в інфантильному голосуванні жителів цього реґіону за ксе­нофобську партію «Свобода». Але так само, на жаль, неа­декватною була й польська реакція на всі ці події. Польські еліти, а тим більше суспільство, схоже, не розуміють ані неоколоніального контексту, в якому перебуває нинішня Україна, – контексту незавершеної національно-визволь­ної боротьби; ані загальної недоречності висловлювання подібних претензій будь-якому народові стосовно його ге­роїв, пам’ятників і нагород. Тим більше, що ніхто в Україні, навіть завзяті націоналісти, не виправдовують і не про­славляють ані етнічних чисток, здійснених УПА на Волині, ані терористичної діяльності ОУН у 30-ті роки.

Всякий тероризм вартий осуду, але якщо вже ми за­суджуємо, скажімо, терор палестинців, то так само мусимо засудити і політику щодо них ізраїльського уряду – полі­тику дискримінації, систематичних принижень, окупації і колонізації їхніх земель. Українсько-польські взаємини міжвоєнних часів були досить подібними до теперішніх па­лестинсько-ізраїльських – і це теж бажано усвідомлювати. І якщо антипольський аспект української національно-ви­звольної боротьби цілком утратив сьогодні будь-яку акту­альність, то антисовєтський залишається й далі важливим, а тому й заперечення саме цього аспекту діяльності УПА та відповідного етосу резистансу залишається для антисо­вєтськи наставлених українців здебільшого неприйнятним.

Бандера, який цілу війну провів у нацистському конц­таборі і загинув на еміґрації від рук совєтського аґента, є для них символом саме антисовєтського, а не антипольського опору. Безперечно, існує істотна різниця між символічним Бандерою і реальним, про яку відверто слід говорити, як і про його тоталітарну ідеологію та терористичну практику. А проте це повинні зробити самі українські інтелектуали, а не їхні зарубіжні ко­леґи чи, тим більше, політики.

Українці, подібно як білоруси, живуть у формаль­но незалежній країні, а проте відчувають загрозу (реальну для білорусів, потенційну для українців) етнокультурної марґіналізації й перетворення у таку собі чорношкіру меншину (де чорною шкірою є їхня «чорна» мова) у формально незалежній державі на кшталт колишньої Південної Африки. Розуміння контексту антиколоніальної боротьби, яка все ще точиться в Україні, – це поважна проблема для всіх іноземців, у тому числі й поляків.

І друга проблема чи, радше, виклик, який постає перед польським суспільством і зокрема елітами, – це спокуса ревізувати спадщину Єжи Ґєдройця, протиставляючи архаїчному начебто «прометеїзмо­ві» нововіднайдений і дедалі модніший «політичний реалізм». Ця спокуса формується низкою чинників, насамперед – недолугістю самих українців, браком реформ, поділеністю суспільства, половина якого хотіла б до Європейської Унії, а половина – до так званого Митного союзу з Росією, причому четверти­на населення шизофренічно хотіла б і того, й того. Додатковим чинником є погіршення внутрішньо­польської ситуації і загострення польсько-польської боротьби, у якій несподівано отримують голос у провідних мас-медіях націоналістичні марґінали й українофоби-провокатори і в якій значно легше гра­ти свою традиційну гру проросійському лобі та, ймо­вірно, російській аґентурі. І, нарешті, до «реалізму» підштовхує багатьох поляків ситуація в Євросоюзі, де домінує загальна втома і від розширення, і від України, і де так само істотно побільшав простір і для згаданого вище лобі, і для тієї ж таки аґентури та дедалі численніших «експертів», що обґрунтову­ють засадничу неєвропейськість України та її леґі­тимну приналежність до російської сфери впливів, евфемістично звану «Євразією».

Цей останній арґумент такий самий хибний, як і протилежний, висловлюваний завзятими українськими патріотами, – про засадничу європейськість України. Насправді Україна є транзитною зоною, де Європі як певній системі цінностей протистоїть інша духовна по­туга – російський «православно-східнослов’янський» месіанізм у найрізноманітніших іпостасях. Україна під цим оглядом справді поділена, причому поділ часто проходить не по реґіонах і не по мовно-культурних, ет­нічних чи інших групах, а по головах конкретних людей, яким важко зорієнтуватися в суперечливій ситуації і зробити цивілізаційний, по суті, вибір.

Можна, звісно, махнути рукою на цю велику, не­зграбну і, можливо, безнадійну країну, віддаючи її росіянам – включно з тою половиною населення, яке до «російського світу» абсолютно не хоче. Це ціл­ком відповідає засадам Realpolіtik, але погано узго­джується з засадами й цінностями, на яких постала сьогоднішня ліберально-демократична Європа. А у випадку Польщі це погано узгоджується ще й із пи­таннями безпеки, хоч би що там стверджували само­проголошені «реалісти» і задивлені в бік російських енергоресурсів «прагматики».

А тому, може, варто продовжити цивілізування П’ятниці – попри клопітність і марудність цієї справи, брак чітких перспектив і знеохочувальні голоси скеп­тиків. За останніх двадцять два роки в ній вдалося таки дечого досягти, – хай небагато, а все ж достат­ньо, аби не полишати на півдорозі розпочатий проект.

Повний текст: http://www.ji-magazine.lviv.ua/anons2013/ Ryabchuk_Polscha_Ukraina_Europa.htm

Фото з сайту Радіо Свобода

Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ