Єдність у розмаїтті

«Рідна влада», або Досвід однієї успішної окупації

Віталій НАХМАНОВИЧ, історик

Вакханалія, що здійнялася навколо ухвалення пакету т.зв. «законів з декомунізації», мене не здивувала. Неприємно здивувала позиція значної кількості адекватних і проєвропейськи налаштованих людей, у т.ч. з числа колег і знайомих, які розпочали шукати «розумні» арґументи на користь «об’єктивної необхідності» їх ветування Президентом.

«Навіщо поспішати?..», «Потрібен час…», «Не треба всіх рівняти…», «Я не можу засуджувати власних батьків, які щиро вірили…», «Але ж ідея була чудова…» – гадаю, цей набір тез кожен з нас або чує, або сам вимовляє останній місяць.

Звісно, особисто мені пощастило. Пощастило народитися в такій родині, де без пошани ставилися до комуністичної влади та її міфів, де вважали Радянський Союз не великою державою, а злочинною імперією, а Сталіна – не видатним менеджером, а непересічним катом. І де, найголовніше, не було роздвоєності між кухнею і роботою, не було комуністів із дулею в кишені, кар’єристів з Солженіциним у шухляді.

Тому мені сьогодні простіше. Мені не потрібно ані виправдовувати, ані спокутувати батькове чи власне минуле, не треба зраджувати ідеалам молодості – своєї, батькової чи дідової.

Три рази я щиро відчував себе щасливим протягом останніх півтора років: коли побачив скинутого Леніна на Бесарабці, коли дізнався про втечу Януковича і коли Рада проголосувала закони про декомунізацію. Впевнений, що якби мій батько, український кінорежисер Рафаїл Нахманович, був сьогодні живий, я поділив би цю радість із ним.

Але як історик я мушу зрозуміти, що ж відбувається сьогодні з цілком розумними і свідомими людьми, чому радянська влада стала «рідною» для десятків мільйонів наших співгромадян, і чому вони досі знаходяться в полоні комуністичного міфу про «державу соціальної справедливості».

Чому нацистський режим зазнав невдачі, а радянська окупація стала цілком успішною, адже окупувала головне – мізки та душі людей.

А відтак напередодні 9 травня ми знову сперечаємося з Росією за право на сталінську «героїчну» спадщину, не розуміючи, що в такий спосіб ми зраджуємо тих, хто прямо сьогодні накладає життям за те, щоб на українській землі ніколи більше не було ані нацистського, ані комуністичного тоталітаризму.

Ми вже навчилися вимовляти слово «колоніальна імперія» стосовно Радянського Союзу. Але чи була вона насправді такою?

Чи не ведемося ми на чергову підступну провокацію, що має посварити нас з росіянами, відвернувши натомість увагу від головного винуватця наших трагедій і негараздів у ХХ сторіччі – від комуністичного окупаційного режиму, що захопив спочатку колишню Російську імперію, а згодом Східну та Центральну Європу? Режиму, метастази якого досі панують у тоталітарних державах Далекого Сходу та мізках ліволіберальних західних інтелектуалів.

Різниця, насправді, дуже суттєва. Колоніалізм – це форма взаємовигідного, хоча й нерівноправного тривалого співіснування двох сторін. При ньому метрополія отримує ринки збуту (насамперед, готової продукції) та джерела постачання дешевої сировини, продукції сільського господарства, іншої необробленої продукції, але водночас бере на себе політичну та економічну відповідальність за життя колонії.

Колонія, у свою чергу, позбавляється політичної та економічної самостійності, але отримує військовий захист від зовнішньої аґресії, упорядкований політичний устрій, запобіжник від внутрішніх конфліктів, доступ до більш розвиненої культури та освіти, економічну підтримку на випадок голоду.

Натомість окупація – це форма односторонньої тимчасової експлуатації. При неї окупант отримує джерело постачання, практично безкоштовної продукції та робочої сили для вирішення власних політичних, військових, економічних завдань, проте не бере на себе жодної відповідальності за життя окупованої території та її населення.

Окупована ж територія позбавляється усіх політичних, економічних і культурних прав, проте її населення не отримує жодних ґарантій навіть свого фізичного існування.

Отже, порівняймо дві окупації України – нацистську та комуністичну. Почнемо з подібностей.

Перша постала внаслідок німецького завоювання 1941–1942 рр., друга – завоювання більшовицького 1918–1920, 1939–1940 і 1944 рр.

Політичною метою нацистів було встановлення Нового світового порядку в інтересах германської раси, винищення «ворожої раси» (євреїв) і «соціально шкідливих» верств (ромів, душевнохворих, гомосексуалістів), радикальне скорочення чисельності, підпорядкування та експлуатація нижчих рас (насамперед, слов’ян).

Метою комуністів була світова комуністична революція в інтересах пролетаріату, ліквідація «експлуататорських класів», підпорядкування суспільства інтересам пролетаріату та, зрештою, перетворення усього людства на пролетаріат.

Засобами нацистської експлуатації окупованої території були примусова праця остарбайтерів, масове використання рабської праці в’язнів і військовополонених, вивіз сировини, збіжжя, продовольства, землі до Німецького райху.

Комуністи примушували усе населення до обов’язкової праці, масово використовували рабську працю в’язнів, вивозили на експорт збіжжя та сировину.

Метою нацистської експлуатації було матеріальне забезпечення війни за світове панування. Метою експлуатації комуністичної – фінансування підготовки до світової революції, підтримка комуністичних і «народних» режимів, рухів і партій по всьому світу.

Носієм влади за нацистів був підпорядкований Берліну німецький цивільний і військовий окупаційний апарат, а за комуністів – компартійний та керований ним державний апарат, підпорядкований Москві.

Лояльним місцевим етносом, на який спиралися нацисти, були фольксдойче як представники панівної раси. Вони отримували підвищений правовий та матеріальний статус і відчуття політичного долучення до Райху.

Комуністи в цій якості використовували росіян як «старшого брата» серед радянських народів. Вони отримували підвищений політичний і культурний статус та ілюзію відновлення власної імперії.

Нарешті, засобами підтримки режиму за нацистів були паспортна система та обмеження права пересування, масовий терор, знищення євреїв і ромів, винищення культурних верств, штучний голод у містах, цензура та культурні обмеження, розподіл землі серед німців.

Комуністи свій режим підтримували за допомогою паспортної системи та обмеження права пересування, масового терору, штучних голодоморів, винищення «непролетарських» класів і культурних верств, депортації «нелояльних» народів і верств, цензури та культурних обмежень, матеріальних привілеїв для номенклатури.

Але між цими, начебто, братами-близнюками були принципові відмінності, які, зрештою, позначилися на їхній історичній долі.

По-перше, нацистський окупаційний режим на українських землях був цілком відвертим, починаючи від офіційних назв – «окуповані східні території», «райхскомісаріат Україна», «окупаційна адміністрація» – і закінчуючи повним відстороненням українського населення від влади, за винятком місцевої допоміжної адміністрації.

Натомість, радянський режим старанно приховував свою сутність, починаючи від тих же офіційних назв – «Радянська Україна», «влада рад», «влада трудового народу» – і закінчуючи створенням ілюзії широкої співучасті місцевого населення у владі на всіх рівнях.

По-друге, значну роль відігравала етнокультурна віддаленість місцевого населення від панівної раси (німців) за нацистів і, навпаки, етнокультурна близькість до провідної нації (росіян) за комуністів.

По-третє, треба взяти до уваги засадничу ідеологію обох окупантів. У нацистів «ідеальне» суспільство носило біологічно елітарний характер: елітою людства були германці, елітою германців – СС. Навпаки, «ідеальне» суспільство комуністів було соціально егалітарним: передовим класом проголошувався пролетаріат, передовим загоном пролетаріату – комуністи.

У такий спосіб нацисти максимально звузили соціальну базу власного окупаційного режиму через відсутність можливості для біологічної асиміляції та соціальних ліфтів для ненімецького населення. А комуністи, навпаки, цю базу максимально розширили через надання непролетарському та неросійському населенню широких можливостей для соціальної та культурної асиміляції, а відтак користування соціальними ліфтами.

Як наслідок, нацистська окупація виявилась внутрішньо неуспішною: масштаби колаборації були досить обмеженими, лояльність місцевого населення зазнала стрімкого спаду, у т.ч. через порівняння з радянським режимом, а по собі часи нацистського панування залишили в Україні винятково негативну історичну пам’ять.

А ось комуністична окупація виявилася напрочуд успішною: колаборація набула нечуваних масштабів, лояльність місцевого населення поступово підвищувалась, у т.ч. через порівняння з нацистським режимом, а по собі радянські часи залишили позитивну історичну пам’ять у занадто значної частини населення. З чим ми сьогодні й стикнулися.

Денацифікація в Німеччині тривала дуже довго. Після серії Нюрнберзьких процесів, які союзники провели проти основних злочинців і які не були схвально зустрінуті більшістю німців, настала повна тиша аж до середини 60-х років.

Забагато колишніх нацистських високопосадовців були ще не просто живі, а при справах, ще ходили вулицями ветерани Вермахту та військ СС, а їхні діти не бажали плювати в очі власним батькам.

1970 року канцлер Віллі Брандт став на коліна у меморіалі пам’яті жертв Варшавського гетто, але лише 1985 року президент Рихард фон Вайцзеккер вперше назвав 8 травня «днем визволення Німеччини», а федеральний закон про кримінальну відповідальність за заперечення Голокосту був ухвалений 1994 р. – майже через 50 років по закінченні війни.

На превеликий жаль, у нас немає цих п’ятдесяти років. 22 роки Україна намагалася не будити лихо, поважати ветеранів ВЧК–НКВС–КДБ і терпіти номенклатурних «професіоналів» з КПРС і ВЛКСМ. Але сьогодні питання постало руба.

Колишні «радянські поліцаї», що захопили владу в Росії, вирішили повернути комуністичну імперію. Їхньою свідомою чи несвідомою підпорою в Україні стали мільйони колишніх колаборантів, що добре почувалися за радянського режиму, непогано влаштувалися за псевдоукраїнського, але, як щури світла, бояться справжньої декомунізації.

Не тому що їх заарештують, адже вони не робили відвертих злочинів. І не тому, що їх звільнять з роботи, адже більшість із них не займає високих посад. А тому, що доведеться сказати собі та своїм дітям просту правду: ми жили у лайні й кровищі, ми вірили у лайно і кровищу, а все, що було серед нас розумного, доброго і вічного, ми під власне улюлюкання топтали брудними чоботами.

Це дуже важко і неприємно. Але це треба нарешті зробити.

 

istpravda.com.ua
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ