Єдність у розмаїтті

«ВИРІЙ»: ЩОБ НЕ ЗАБУЛИ…

«Вирій» – незвичне громадське об’єднання, оскільки його члени (здебільшого студенти і молоді науковці) опікуються проблемою національної пам’яті, а точніше її матеріального втілення. Активісти «Вирію» працюють у Польщі, у реґіоні колишнього «Закерзоння», розшукуючи і реставруючи споруди у тих місцях, де до завершення Другої світової війни розташовувались українські села. Детальніше «Форуму націй» про роботи, які проводить об’єднання «Вирій», розповідає його голова Христина Дубницька.

Дубницька. «Вирій» проводить експедиції на території Польщі з літа 2009 року, на сьогодні ми маємо грант від влади Львівщини і підтримку з боку приватних осіб. По приїзді до Польщі ми таборуємо або у селі, або поруч із селом, поблизу місця, де колись існували українські споруди. Звісно, тих споруд вже нема, але ми користуємося старими мапами, які зберігаються в архівах України і Польщі. До того ж місцеві мешканці іноді допомагають, розповідають нам, де стояли хати українців, де була церква, а де стоять, похилившись, хрести над могилами українців.

— А українці, котрі мешкають у Польщі нині, допомагають?

—  Власне, одним із завдань «Вирію» є налагодження контактів і спільна робота з пошуку, виявлення і реставрації українських пам’яток у колишньому «Закерзонні». Тож – так. І я вважаю, що це конче важливо для наших держав – інтеґрувати українську молодь Польщі в український інтелектуальний, культурний простір. Не менш важливо просвіщати молодих людей, щоб вони знали історію українського народу, щоб вони зацікавились тим, як формувалась і як жила українська нація поза межами «материкової» України.

— Наскільки корисною є допомога поляків, про яких Ви згадували?

— Ніхто у Польщі не чинить нам спротиву, за можливості здебільшого надають допомогу. Адже поляки розуміють, що це наша історія. Наведу приклад з минулорічної експедиції. Ми працювали у селі Суха Воля. Українського селища там вже немає, а там, де вздовж вулиці стояли українські хати, нині просто дорога, що розділяє поле і ліс. Цвинтар, який ми приїхали відновлювати, знаходиться в управлінні польського лісництва з центром неподалік від кордону з Україною (пункт перетину «Корчова – Краковець»). Польські лісники охоче допомагали нам: вони провели інструктаж з техніки безпеки, дали контакти для термінового зв’язку, допомогли зорієнтуватись на місцевості. Також керуючий справами лісництва прислав нам команду з трьох осіб, які допомогли нам спиляти дерева на місці українського цвинтаря. А це був серпень, стояла спека, і лісники та місцеві мешканці нам приносили питну воду, а одна жіночка приносила яблука і груші зі свого саду.

— Чи були якісь моменти, які найбільше вразили?

— Перша експедиція «Вирію» відбулася влітку 2009 року. Я беру участь в експедиціях з 2011 року, а вперше я потрапила в експедицію як студентка – практикантка з архітектури. Неймовірне відчуття, коли своїми руками з-під шару трави або землі викопуєш або очищаєш старі плити з написами по-українськи! А серед побаченого найбільше вразили … двері, які стоять на лісовій галявині, просто неба. Раніше там було розташоване українське село.

— Звідки походить назва «Вирій»?

— Українці раніше вирієм називали не лише теплі місця, куди птахи відлітають на зиму, а і рай – куди, за дохристиянськими віруваннями, відлітали після смерті людські душі. Ми ж досліджуємо той «зелений рай – вирій», де більше ніж півстоліття тому мешкали українці, де вони народжувались і зростали, кохали і ростили дітей, працювали і помирали. Ми розчищаємо той вирій від «пилу» забуття і повертаємо його родинам тих, хто там мешкав, і всій українській спільноті.

Розмовляла Богдана Костюк