Єдність у розмаїтті

СЬОГОДНІ ПРОЕКТ МЕМОРІАЛЬНОГО ЦЕНТРУ ГОЛОКОСТУ «БАБИН ЯР» ОДНОЗНАЧНО Є ПРОКРЕМЛІВСЬКИМ І АНТИУКРАЇНСЬКИМ

На історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулося публічне обговорення документа з розлогою назвою «Загальний огляд базового історичного наративу Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр».

Редакція друкує ті з виступів, в яких, на наш погляд, сконцентровано найважливіші зауваження українських істориків, що згодом було висловлено в Листі-застереженні українських істориків з приводу планів зведення Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»

 

Володимир В’ЯТРОВИЧ, директор Інституту національної пам’яті

 

Коли пан Сівець запропонував мені долучитися до обговорення саме 21 листопада, я сказав, що це не лише не дуже вдалий день, а й не дуже вдалий тиждень. Річ у тім, що сьогодні ми відзначаємо День свободи і гідності, і є низка заходів до цієї дати. Наприкінці тижня, у суботу, ми будемо відзначати День пам’яті Голодомору. Відповідно, цей тиждень насичений дуже великою кількістю заходів, які пов’язані між собою, бо ми розуміємо, що пам’ять неможлива без гідності, а гідність − неможлива без пам’яті. Можливо, це і добре, що наше обговорення припало саме на цей тиждень, бо коли ми говоримо про Голокост, він так само невід’ємний від української пам’яті.

Коли ж перейти до, власне, обговорення, хочу подякувати за виконану роботу і запрошення його організаторам, хочу привітати тих представників української академічної спільноти, які намагалися привернути увагу колег до потреби у такому заході. Переконаний, що сам факт того, що це обговорення відбувається, є надзвичайно важливим, тому що ми розуміємо, що відсутність відкритого обговорення концепції створення [Меморіалу] спричинила певне несприйняття того, що робиться, була причиною певного занепокоєння частини українських науковців, частини української громадськості, породила якість деструктивні чутки, щодо змісту і намірів виконавців.

Відповідно, я переконаний, що початок нашого обговорення − це початок конструктивної співпраці, спрямованої на увічнення пам’яті жертв Голокосту в Україні.

Якщо вже говорити безпосередньо про документ, який ми сьогодні обговорюємо, то, на жаль, ми обговорюємо не сам базовий історичний наратив, а лише його огляд. Перепрошую за таке грубе порівняння, але ми обговорюємо не страву, а лише меню, яке нам сьогодні пропонується.

Відтак, припис про те, що текст буде поданий максимально зважений, надзвичайно важливий, тому що демонструє наміри авторів, але разом з тим − не дає зрозуміти, яким саме чином це буде зроблено.

Якщо говорити про форму цього документа, слід зазначити, що співвідношення частин запропонованого огляду, співвідношення частин наративу і співвідношення елементів, якими воно буде відображено безпосередньо в експозиції, не обов’язково збігатимуться. Відповідно, з цього документа, який ми сьогодні обговорюємо, ми не можемо зрозуміти, яку саме частину наративу його автори вважають найважливішою, на яку вони, очевидно, хотіли б звернути найбільшу увагу.

Якщо ми подивимося на зміст документа, який ми сьогодні обговорюємо, то побачимо, що значно більшу увагу в ньому приділено питанню співучасті місцевого населення, ніж питанню організації Голокосту саме нацистами. Питання залишається відкритим: чи таким чином згодом це буде відображене в експозиції і в самому меморіальному комплексі?

Чого бракує по формі в цьому документі, і що, як мені здається, створює певні труднощі в сприйнятті цього документа. Бракує більш чіткого формулювання, чи взагалі бракує формулювання місії і завдання проекту, цільової аудиторії меморіалу, для якого, власне, створено цей наратив.

Коли ми збираємося в рамках робочої групи з питань меморіалізації Бабиного Яру, яка працює при українському Інституті Національної пам’яті, то своїм основним завданням і місією ставимо вписування історії Голокосту в історію України, в український історичний наратив. На нашу думку, саме історія Бабиного Яру є хорошим інструментом, є переконливим прикладом того, як можна чітко і добре вписати історію Голокосту в український історичний наратив.

Ще раз хочу сказати, що поки не зрозуміло, власне, які цілі ставлять перед собою автори цього проекту, якою є його цільова аудиторія і, відповідно, пояснення щодо цих запитань могли би пояснити принаймні якусь частину тексту, який ми сьогодні обговорюємо.

Зважаючи на те, що йдеться не про якусь теоретичну ідею, а про конкретний проект, який буде втілено найближчими роками, в документі, мені здається, так само бракує конкретної прив’язки до місця і часу. Тобто, до конкретної України в конкретний теперішній час, і, відповідно, до конкретного розуміння, яким чином цей проект вписується в теперішні українські реалії, яким чином він вписується у ті моделі пам’яті про нацизм і комунізм, які зараз існують в Україні.

Тепер коротко кілька зауважень по змісту цього документа.

Головним джерелом Голокосту в цьому історичному наративі визначено антисемітизм. Але, як на мене, на жаль, запропоновано досить просте і загальне його визначення, яке не повною мірою пояснює, чому Голокост став можливим і чому він став можливим у таких великих масштабах. Фактично, на мою думку, бракує якогось підкреслення ключової різниці між антисемітизмом нацистів, тобто антисемітизмом біологічним, який, на мою думку, став відправною точкою Голокосту, і антисемітизмом політичним чи релігійним, який був присутній в настроях місцевих спільнот.

Дивує відсутність і бракує мені в цьому тексті ширшого політичного контексту. А саме, становлення і функціонування двох тоталітарних режимів – комуністичного і нацистського. Протистояння і синергія яких, як на мою думку, стали однією з причин таких масштабів Голокосту, який відбувся в роки Другої світової війни. Фактично, комуністичний тоталітарний режим значною мірою залишився поза дужками цього історичного наративу.

Далі про географію цього наративу. Попри те, що нібито дуже детально, аж здається на двох сторінках описано кордони України, наголошено на цілісності України і таке інше, мені здається, що саме Україна, як цілісність, в цьому наративі відсутня. Тобто, вона дійсно розшматована згідно з тими політичними чи історичними реаліями, які були в роки Другої світової війни, але якоїсь цілісності, історичної, географічної в цьому документі, на жаль, немає. Можливо саме тому, що в наративі бракує ширшого українського контексту. Ми говоримо про події, які відбувалися на українській території, а цього, на жаль, по суті не видно з документа, який нами сьогодні розглядається.

Як на мене, Бабин Яр своєю довоєнною, воєнною і післявоєнною історією, навпаки, дозволяє чітко вписати Голокост в українську історію. Такої спроби в огляді цього історичного наративу я не побачив. Особливо це помітно, коли ми дивимося на перелік тем, це, здається, сторінки 14–15, по окремих реґіонах України. Фактично там української історії як такої немає, а є лише один з елементів української історії − це історія українських євреїв.

Про конкретні зауваження щодо термінології використання терміна «колабораціонізм» до українських реалій. Наскільки він є адекватним, і наскільки він пояснює особливості, зокрема співпраці місцевого населення з нацистським режимом, що варто його використовувати? Абсолютно не впевнений у цьому, тому що, мені здається, саме використання терміну «колабораціонізм» дещо заплутує, особливо незнайомого з українськими реаліями читача, і якось співвідносить його з тим колабораціонізмом, який він знає з історії Західної Європи.

В одному з місць йдеться про те, щоб розповідати про Голокост в контексті польсько-українського протистояння. Це надзвичайно важливо і цікаво, дуже добре, що про це згадали, тому що, справді, цей момент відіграв свою важливу роль в тому, як відбувався Голокост на території України. Але чомусь згадується тільки про польсько-українське протистояння на території Волині, хоча насправді, коли говорити про польсько-українське протистояння – його масштаби були набагато більшими ніж Волинь і очевидно, що треба говорити про теперішні терени Східної Польщі, про терени Галичини, де теж дуже активно розвивався польсько-український конфлікт, який, очевидно, мав певний впив і на долю євреїв на цих теренах.

Ще один цікавий момент, − це прозвучало і в доповіді Карла Беркґоффа, − тема, яка стосується безпосередньо моїх наукових зацікавлень, про діяльність ОУН-УПА і про, в цьому контексті, Голокост.

Зацитую: «…Скоріш за все найбільш спірним буде питання причетності ОУН і УПА до масових вбивств євреїв». З одного боку, наратив вказує на явні перебільшення претензій щодо ролі ОУН-УПА, які іноді з’являються в літературі, водночас, з іншого боку, наратив дає зрозуміти, що певне залучення та підтримка німецьких масових вбивств євреїв таки мали місце». Очевидно, залишається відкритим запитання: певне залучення цих структур, чи певне залучення членів цих структур. Тобто, це насправді достатньо важливе питання, яке варто було б тут чіткіше окреслити і, я сподіваюся, воно буде більш чітко окреслене безпосередньо в самому наративі.

Ще одне зауваження про географічні фокуси цього наративу. Німеччина, в силу своєї географії, і очевидно це правильно, розглядається у найдальшому географічному колі наративу, хоча ми прекрасно розуміємо, що саме німецький нацизм і був призвідником і головним виконавцем Голокосту. Зокрема, на території України через це домінування такого географічного принципу, що Німеччина значно далі від України, ніж інші території, і через це їй буде приділено менше уваги, мені здається, дещо зміщає навіть розуміння місця і ролі німецького нацизму в реалізації Голокосту на території України.

І, останнє зауваження. Коли йдеться про віддалених сусідів, сказано, що до дальшого географічного кола потрапляють такі то країни, цим країнам в наративі буде приділено дещо менше уваги, інакше наративу бракуватиме фокусування, він буде нездатним створити цілісну картину і розповісти про значно менш відомі події Голокосту в Україні.

Мені здається, підсумую сказане, що один із загальних недоліків огляду цього наративу, якраз і полягає в його певній розфокусованості. Бракує фокусу безпосередньо на Бабиному Ярі, бракує фокусу на Україні, на українському наративі, українських обставинах. Але я сподіваюся, що це не останнє наше обговорення, сподіваюся, що наступні обговорення вже будуть торкатися безпосередньо самого наративу, коли ми зможемо працювати вже не з переказом, а з самим текстом і, таким чином, в дискусіях все-таки якось наблизимося до розуміння того, що ми хочемо показати цим Меморіальним комплексом.

 

Віталій НАХМАНОВИЧ, провідний науковий співробітник Музею історії м. Києва, відповідальний секретар Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру 

 

Цей проект вже рік як є об’єктом критики з боку громадськості та наукової спільноти.

Після появи відкритого листа-застереження українських істориків, генеральний директор Меморіального центру, відомий польський політик Марек Сівець неодноразово наголошував, що слід дочекатися появи концепції, підготовленої науковою радою Центру. Тоді, мовляв, усі побоювання зникнуть.

І ось цей документ з’явився.

На превеликий жаль, він, навпаки, лише підтвердив слушність висловлених зауважень. Розглянемо основні концептуальні засади цього наративу.

Нагадаємо, що йдеться не просто про написання монографії чи відкриття інформаційного центру, а про створення меморіалу і музею, тобто місця пам’яті. І саме візія пам’яті ініціаторами проекту викликала побоювання та протести.

Тому нам важливо зрозуміти, яким чином її бачать автори Базового наративу – півтора десятка істориків з різних країн, очолювані нідерландським дослідником Карелом Беркґофом.

Проте про концепцію Центру ми дізнаємося небагато.

Центр «покликаний задокументувати та увічнити пам’ять про Голокост, зокрема, про масові розстріли у Бабиному Яру у вересні 1941 р.» (С. 1).

Гаразд, задокументувати, але навіщо? Навіщо нам сьогодні пам’ятати про Голокост?

«Наукові знання, – відповідають автори, – та їх обговорення дозволять українцям та громадянам інших країн світу захистити свої суспільства від майбутніх антропогенних катастроф» (С. 1).

Так, звісно, мантра «Ніколи знову» вже півсторіччя лежить в основі усієї пам’яті про Голокост. Напевно, це було доречно за часів, коли здавалося, що весь світ йде до свята миру і злагоди, що «розрядка» і «Гельсінський процес» призведуть до «конверґенції (тобто мирного взаємопроникнення) капіталізму і соціалізму».

Так само це було звично вже потім, коли мирне руйнування Радянського Союзу принесло впевненість у скорому «кінці історії» та беззастережній перемозі ліберальної демократії в усьому світі.

Але сьогодні все набагато складніше.

Лінійний ліберальний прогрес виявився черговою примарою, нові виклики постають з різних кінців світу, а Україна вчергове опинилася на лінії зіткнення між Сходом і Заходом.

Адже саме в Україні має бути створений цей меморіал, і саме українські школярі та студенти, а не іноземні туристи, мають стати основними його відвідувачами.

Саме вони мають винести з нього щось нагально необхідне для формування власної історичної пам’яті, розбудови і захисту власної держави. Але марно про це шукати щось у наративі.

Натомість, там сказано інше:

«Треба не допустити стирання з історії доль сотень тисяч невинних єврейських жертв. Задля цього слід обов’язково передати ці знання наступним поколінням, котрі також мають дізнатися як про злочинців, так і про обставини, за яких безпрецедентні в усій світовій історії звірства стали можливими» (С. 2).

А далі основне:

«Будь-який серйозний центр пам’яті жертв Голокосту повинен розповідати про участь у Голокості, часом досить активну, місцевого населення. У цьому контексті жодна з країн, де під час Голокосту жили євреї, не виглядає в абсолютно позитивному світлі. Саме тому треба пам’ятати про Голокост… Очевидно, що саме цього прагнули б й жертви» (С. 2).

Напевно, що жертви прагнули б саме цього!

Безневинна жертва відчайдушно ненавидить своїх вбивць і прагне помститися їм. Але чи може сьогоднішня пам’ять зводитися до такої ненависті та помсти вже навіть не катам, а їх далеким нащадкам?

Чи пам’ять про співучасть своїх предків у Голокості має стати єдиним, що винесуть з цього музею сучасні українські діти?

І як допоможе запобігти «майбутнім антропогенним катастрофам» розповідь, що не містить навіть натяків на причини Голокосту, а обмежується лише жертвами, злочинцями та обставинами вбивства?

Останнє розуміють і самі автори.

Хоча вони і визначають Голокост, як, фактично, невмотивоване «організоване та планомірне знищення єврейського населення нацистами та їхніми союзниками в роки Другої світової війни» (С. 3), проте хоч щось про причини вони сказати мають.

На жаль, і тут вони залишаються на рівні сприйняття жертв, адже основною причиною Голокосту вважають абстрактний антисемітизм.

Саме антисемітизм став єдиним поняттям, розлоге визначення якого наведено у розділі «Дефініції» (С. 4).

А далі, у розділі, присвяченому «Німецькому та європейському контексту», ми читаємо:

«Ця… порівняно невелика частина наративу оповідатиме про нацистський антисемітизм та нацистську політику ґеноциду, починаючи з 1933 р.». Тут «буде даватись стислий огляд розвитку антисемітизму у новітній час, його специфічні нацистські особливості, починаючи з 1919 р.».

 І, нарешті, «цей розділ є свого роду центральним ядром всього наративу про Голокост, оскільки саме він пояснюватиме, яким чином розвиток антисемітизму призвів до масового знищення європейського єврейства», адже «антисемітизм не обмежувався лише однією Німеччиною» (С. 25–26).

Варто договорити те, що автори наративу не наважилися написати прямо. А саме, що за такого трактування Голокост стає не результатом нацистської політики, а спільної справою антисемітів усієї Європи, на чолі яких випадково опинилися антисеміти німецькі.

Що (дуже популярна останнім часом теза) у кожній країні нацисти поводилися з євреями так, як це їм дозволяло місцеве населення.

Що, нарешті, саме місцеві антисеміти відіграли провідну роль у Голокості, адже суто арифметично в кожній країні їх було більше, ніж німців з окупаційних формувань.

Зрозуміло навіщо це сучасним німцям, які втомилися від одноосібного тягаря відповідальності за злочини своїх дідів.

Зрозуміло навіщо це сучасним євреям, які добре пам’ятають сторіччя переслідувань в різних країнах світу і бажають знайти запобіжник від повторення цього у майбутньому.

Але Голокост був занадто страшним явищем, аби просто перетворювати його на маніпулятор для задоволення сьогоднішніх потреб.

Проста фахова відповідальність вимагає відверто сказати про справжні його причини.

Про расову теорію і концепції примусової соціальної інженерії, тобто штучного насильницького перетворення суспільства з метою позбавитися «шкідливих» верств.

Про «нову мораль», яку розподілено для «своїх» та для «чужих».

Про те, що і расова теорія, і соціальна інженерія, і нова мораль мали ґрунтовні витоки в ідеологічних і наукових теоріях XVIII – початку XX ст. До речі, саме небажання серйозно аналізувати ідеологію нацизму призводить авторів і до нездатності виявити внутрішню логіку та зв’язок між репресіями стосовно різних груп жертв нацистів.

Для такого небажання в авторів є серйозні підстави.

Адже одним із завдань Центру від самого початку є просунути таке бачення історії Голокосту, яке б узгоджувалося з концепціями «русского міра» та відродженням радянсько-російської імперії.

Цьому слугують і акцентування уваги на «Голокості радянських євреїв», і неприкрите відбілювання комуністичного режиму.

Тому ні до чого згадувати про спільні витоки та спільні риси двох тоталітарних ідеологій і режимів. Адже і комунізм був спочатку науковою теорію, що покладала в основу історичного процесу споконвічну боротьбу, тільки класів, а не рас. І комунізм широко практикував соціальну інженерію, тільки тотальному знищенню підлягали, насамперед, «ворожі класи».

І комунізм виховував своїх катів на ідеях «нової моралі», де моральним було все, що йде на користь «пролетаріату».

Але починається усе з дрібного географічного шахрайства.

«Центр прагне, – читаємо ми, – увіковічнити пам’ять та поширювати інформацію про Голокост в Україні та Східній Європі» (С. 1).

Проте за декілька сторінок правда виходить на поверхню.

«Європа, – пишуть автори, – розуміється у традиційних географічних рамках, тобто землі, що простягаються від західних берегів Ірландії та Португалії до Уральських гір. В межах цього географічного простору Україна знаходиться у східній частині Центральної Європи» (С. 5).

Неважко зрозуміти, що, якщо Україна знаходиться в Центральній Європі, у Східній знаходиться саме європейська частина Російської Федерації, відтак, «Голокост радянських євреїв» нікуди не подівся.

А далі автори завзято винаходять уявну мапу Голокосту, в центрі якої знаходяться Київ і Бабин Яр, а від них, як кола по воді, розбігаються терени і держави.

«Перше обертання, – фантазують вони, – додає решту України… Тут наратив поділятиметься за такими реґіонами: Центральна, Східна і Південна Україна; Галичина і Західна Волинь; Крим; реґіони під румунським правлінням; Закарпаття» (С. 9).

Що це за реґіони? – постає питання у читача.

Адже вони абсолютно не збігаються з адміністративним поділом за часів нацистської окупації, коли Центральна, Східна і Південна Україна були поділені між Райхскомісаріатом «Україна» та зоною військової адміністрації, Галичина була дистриктом у складі Генерал-губернаторства, створеного на частині окупованих польських земель, Західна Волинь знов-таки входила до Райхскомісаріату, а Крим перебував під військовою адміністрацією.

Проте він добре відбиває… довоєнні кордони, коли Центральна, Східна і Південна Україна знаходилися у складі УРСР, Крим – РРФСР, а Галичина і Західна Волинь – Польщі.

Зрозуміло, що такий поділ заважає збагнути різницю між перебігом Голокосту у різних реґіонах України, натомість дозволяє щільніше пов’язати події часів Голокосту з довоєнними міжнаціональними стосунками та рівнем анти семітизму на українських землях.

А обертається далі.

«Друге «обертання» об’єктива, – читаємо ми, – додає території, що безпосередньо оточують Україну (С. 9)… До першого географічного кола потрапляють Білорусь, Молдова, Польща та Росія (С. 22)… До наступного географічного кола потрапляють більш віддалені сусіди такі як Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина та держави Балтії (С. 24)».

Тут вже згадується Фонвізін: «Не дворянська-то наука – географія. Візник довезе», – адже і Румунія, і Угорщина, і Словаччина безпосередньо межують з Україною. Проте у такому випадку від «другого кола» залишаються ріжки та ніжки, тобто Чехія та країни Балтії, відтак, струнка картина розсипається на очах.

Слід зазначити, що з країнами з цих «кіл» виникає питання, аналогічне до реґіонів України.

Адже станом на часи Голокосту таких держав як Молдова, Білорусь, Росія, Польща, Чехія та країни Балтії взагалі не існувало, а їхні землі входили до складу Радянського Союзу або Третього Райху (за винятком Молдови, яка в основному була частиною Румунії).

Прив’язати політичний розподіл Східної Європи до сучасних кордонів потрібно лише для того, щоб зосередити увагу на антисемітизмі тих чи інших народів, відвернувши її від реальної національної політики тогочасних імперій.

Насправді, увесь цей географічний калейдоскоп має абсолютно фіктивний характер, бо у наративі описано знищення євреїв лише у Росії, Білорусі та країнах Балтії, що й не дивно, адже авторів (чи-пак замовників) цікавлять лише євреї «радянські».

Але на нас чекає ще один «оберт об’єктиву», який принесе «розповідь про більш віддалених сусідів України», що «неминуче збігатиметься, хай навіть частково, з розповіддю у більш широкому європейському контексті, в центрі якої лежить Німеччина» (С. 25).

Усе послідовно поставлено догори дриґом, але й цього виявилося замало.

Замість того, щоб хоча б виокремити Німеччину, як державу, з якої пішов Голокост, автори загортають її у загальноєвропейський контекст, що дає додаткові можливості для того, щоб приховати основні причини Голокосту, натомість розмірковувати про рівень антисемітизму в різних європейських країнах.

За такої «уваги» до Німеччини не дивно, що автори і Радянський Союз воліють зайвий раз не критикувати, тим більше, що це може викликати незадоволення шановних замовників.

При цьому самі собі вони здаються неабиякими сміливцями.

«Ставлення Кремля до Голокосту, – пишуть вони, – має величезне значення для розуміння подій, оскільки політика радянського уряду щодо євреїв та їхнє тяжке становище значною мірою сформували єврейську та неєврейську реакцію на нього».

Що це має означати, достеменно невідомо, але автори сміливо ведуть далі:

«У свою чергу, радянська політика щодо Голокосту під час Другої світової війни залежить як від внутрішніх, так і від зовнішніх чинників. Такі постулати раніше музеями не презентувались».

Дійсно, ще жоден музей не виходив з того, що чиясь взагалі політика залежала «як від внутрішніх, так і від зовнішніх чинників»!

Не інакше як остаточне затьмарення розуму в авторів викликано просто тваринним страхом, адже «ці аспекти радянської політики для деяких можуть бути суперечливими, оскільки вони покладають частину відповідальності за масштаби Голокосту на Сталіна та його оточення» (С. 22).

Коли від цих «деяких» залежить подальше фінансування проекту, мимоволі ґлузд за розум заверне.

Бажання зберегти рештки професійної гідності безнадійно програють перед політичним замовленням.

Так, наприклад, наратив пропонує за одну із тем взяти «радянську політику у 1939–1941 рр. щодо євреїв (депортації та евакуації євреїв; служба євреїв у Червоній Армії)» (С. 15).

Цікаво, про яку «евакуацію євреїв» йдеться, адже автори самі нижче зазначають:

«Радянська влада ніколи особливо не піклувалася про порятунок євреїв з територій, що потрапили під владу нацистів та румунів, а СРСР оприлюднював вкрай мало інформації про переслідування та вбивства євреїв» (С. 22).

Але на цьому критичний запал остаточно вичерпано, і автори взагалі не згадують про:

• роль більшовицької загрози у рості популярності у передвоєнній Європі вкрай правих партій і рухів, зокрема фашистів і націонал-соціалістів. А тут впливав і жахливий приклад СРСР як першої тоталітарної держави ХХ ст., заснованої на масовому терорі, і загроза більшовицької інтервенції, і комуністичні заколоти, що їх інспірувала Москва по всій Європі;

• роль політики Комінтерну в перемозі НСДАП на виборах у Німеччині через пряму заборону союзу комуністів з соціал-демократами.

Вони примудрилися проіґнорувати навіть роль СРСР у розв’язуванні Другої світової війни!

У розділі «Дефініції» ми читаємо:

«У наративі використовується термін «Друга світова війна», котра почалася 1 вересня 1939 р. Саме цього дня Німеччина напала на Польщу, а незабаром Франція, Велика Британія та країни Британської Співдружності оголосили війну Німеччині» (С. 4).

Пакт Молотова-Ріббентропа, союз СРСР з Райхом і розподіл Східної Європи, спільний напад на Польщу і спільні паради союзників-переможців, – усе це залишилося поза увагою наших авторів.

За загальної спрямованості на пошук відповідальних за Голокост серед місцевого населення, вони так само примудрилися проіґнорувати добре задокументований антисемітизм радянських партизанів, хоча приділили окрему увагу антисемітизму польського та українського національно-визвольних рухів. Напевно, щоб зайвий раз не сплюндрувати світлий образ «товариша Сталіна та його оточення»!

Натомість автори не оминули перебіг «вступу до конкретного регіону радянських військ та звільнення населення від німецького, угорського або румунського правління» та «радянські післявоєнні судові процеси над військовими злочинцями» (С. 16).

На жаль, вони забули зазначити, що саме це «звільнення» за декілька років принесло євреям, яких було, фактично, оголошено ворогами вже радянської держави.

Коли читаєш наратив, раз у раз спадає на думку, що за такою концепцією міг би створити музей Голокосту радянський Єврейський антифашистський комітет одразу після закінчення війни – базовим наративом для нього могла б слугувати «Чорна книга» Василя Гроссмана та Іллі Еренбурґа.

Тоді, напевно, він був би абсолютно доречним. Проте сталінська влада пішла іншим шляхом – замовчування трагедії та нового переслідування її жертв.

А за сьогоднішніх умов цей проект у пропонованому наративом вигляді однозначно стане прокремлівською й антиукраїнською ідеологічною диверсією. Відтак, його авторам, насамперед українським, час нарешті замислитися про свою професійну та громадянську відповідальність.

  

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, народний депутат України

 

По-перше, дуже шкода, що за стільки років незалежності ані українська держава, ані шановні нинішні меценати, в яких виникла ідея створення такого музею, не зробили цього. Це і наша відповідальність. І так само дивно, що громадяни Росії саме під час російсько-української війни вирішили будувати музей в Україні. Хоча зрозуміло, що це потрібно, і вони як родичі тих, хто знищений і похований в Бабиному Яру, мають на це право.

Я багато в чому погоджуюся з паном Віталієм Нахмановичем, але не буду настільки категоричним. Я буду дивитися на цей документ з точки зору логіки. Бо те, що мене здивувало, що ми намагаємося описати Голокост в Україні, − країні, якої на той час, коли відбувався Голокост, просто не існувало.

І, справді, як концептуально ми підходимо до погляду про Бабин Яр? Ми можемо на це дивитися, як на трагедію в місті, де загинуло найбільше євреїв, а так само ромів, полонених, хворих і багато-багато інших людей. Тоді ми говоримо про трагедію на прикладі одного міста, що зробила фашистська окупація з людьми тут. Для мене це більш-менш цілісний підхід. Якщо ми хочемо розширити цей підхід, то за яким принципом обраний саме запропонований спосіб розширення, − для мене це не зовсім зрозуміло.

Якби я хотів його розширити, про що б я говорив? Я б говорив про відповідальність і позицію урядів щодо євреїв. Очевидно було ставлення Гітлера і нацистського уряду, було ставлення їхніх сателітів, було також ставлення сателітів, які в принципі євреїв в якийсь період не видавали. Були ставлення зовсім різні в Італії і в Болгарії. Але це цікава тема, як державний антисемітизм втілюється, і де є межа у розумінні цінності людського життя на прикладі ставлення кожного з урядів. Тоді для мене, це було би зрозуміло, тому що те, що коїлося на території України в той час, − це в принципі творилося нацистським урядом, який був окупантом, але не українцями.

Очевидно, була позиція і радянського уряду щодо євреїв. Яка була хоч і іншого характеру, але з великою часткою антисемітизму, і про це ми теж можемо говорити. Бо ми тоді можемо говорити про природу антисемітизму.

Чи повинні ми говорити про ставлення місцевого населення до євреїв? Так. Але чому ми обмежуємося лише Східною Європою, якщо Голокост − це трагедія європейського єврейства? Ми можемо тоді говорити про місто і про трагедію європейського єврейства. Тому що побутовий антисемітизм в Нідерландах, чи те, що відбувалося в Єдвабному, чи те, що відбувалося в Україні, не дуже сильно відрізняється. І ми можемо тоді окремо говорити про позицію урядів, і про стосунки з місцевим населенням, про те, як людиноненависницька ідеологія проявляється серед тих, чи інших народів.

Наступне. Чи повинні ми говорити про тих людей, які рятували євреїв? Безумовно. І це ще одна сторінка історії. Якби ми дійсно домагалися розширення цього наративу, то побачили б тут також історію праведників світу на різних територіях. Якщо говорити про Польщу, є прекрасні спогади Ротшильда, якого Шептицький рятував у монастирі біля Львова. Є багато інших історій, але на них я би теж дивився з погляду цілої Європи. Тобто, я би робив або музей трагедії у Києві, або музей трагедії європейського Голокосту. І тоді не було б тих питань, які абсолютно справедливо піднімав пан Нахманович.

 

Олександр ЛИСЕНКО, доктор історичних наук, завідувач відділу Інституту історії НАН України

 

Я хотів би розпочати з позитиву, з того, що вдалося авторам наративу. По-перше, йдеться про відповідальність за знищення євреїв сталінського режиму. Це помітно в тексті, можливо не дуже акцентовано, але автори про це сказали.

Друге. Слід відзначити увагу до комплексного програмного забезпечення проекту музею. Кожна рубрика доповнюється джерелознавчим сюжетом, історіографічним коротким посиланням, отже, видно, що автори наративу знають, як ілюструвати ті чи інші сторінки і аспекти цієї проблеми, і будемо сподіватися, що актуалізовані джерела дадуть змогу зробити це переконливо.

Третє. Постановка проблеми не лише колаборації, а й порятунку. Це надзвичайно важливо не просто для урівноваження цих двох складових, а для розуміння того, що насправді відбувалося, для реконструкції адекватної картини. Треба сказати загалом про цей проект, що він надзвичайно складний, і треба віддати належне авторам, що вони попрацювали, зараз я, дозволю собі кілька цитат, можливо вони трошки втомлять вас, але це буде точніше відсилання до тексту.

Отже ст.1. Я ставлю під сумнів таке формулювання авторів «музейна установа – це освітня установа». На мій погляд, це саме музейна установа, яка має специфіку своєї діяльності, що охоплює дуже багато аспектів не тільки освітніх – це й наука, це й просвітницькі речі, це культурні речі тощо.

Друге. Автори констатують, що основними принципами в написанні базового історичного наративу вже «є об’єктивність і політична незаангажованість, високий рівень науковості, максимальна точність і ретельність у реконструкції історичних подій». Кінець цитати. Але таку констатацію зазвичай делегують науковим експертам та рецензентам, а не самим авторам.

Наступне. Акценти. Вже на перших сторінках вони розставлені. Перше. «Наступні покоління мають дізнатися як про злочинців, так і про обставини, за яких безпрецедентні в усій світовій історії звірства стали можливими». Отже, це можна сприймати як основну мету і завдання дослідників. Це те, про що говорив Володимир В’ятрович. Завдання сформульовані надзвичайно аморфно, розпливчато і неповно. Залишаючи осторонь дещо невдалу стилістику документа в цілому, процитуємо ще раз: «Будь-який серйозний центр пам’яті жертв Голокосту повинен розповідати про участь у Голокості, часом досить активну, місцевого населення. Усі країни мають чесно подивитись на свою участь у Голокості. У цьому контексті жодне із суспільств, в якому під час Голокосту жили євреї, не виглядає в абсолютно позитивному світлі. Саме тому треба пам’ятати про Голокост». Кінець цитати. Виникає питання: що, у непричетних до Голокосту суспільствах не мають пам’ятати про Голокост.

Четверте. Замість логічного причинно-наслідкового ланцюга у тріаді причини і передумови, перебіг і наслідки автори виокремлюють лише одну – перебіг. Отже, з завданнями просто біда. Я повторюся – вони аморфні і до кінця не продумані.

Розділ «Основні дефініції наративу». На ст. 8 зазначено: «Наратив не може також запропонувати остаточних висновків щодо цілої низки питань, зокрема ступеня залучення місцевих ресурсів, лікарів, адміністрації та поліції чи то до вбивств чи то до порятунку пацієнтів, реакції з боку місцевих жителів, включаючи родичів самих жертв». Виникає ще одне питання: як така історіографічна ситуація і наратив узгоджуються з сучасними принципами формування музейного простору на базі вивіреного фундаментального знання, яке має давати такі відповіді чітко.

Ст. 10. Йдеться про дискримінацію євреїв у 22–39 рр. Цитата: «Однак у певних випадках вони виграли від офіційної заборони антиєврейської дискримінації та підтримки їдишмовної культури, щоправда тимчасової і досить обмеженої. Слід чітко сказати, що ці певні випадки, зокрема інтеґрацію в більшовицький апарат влади та силові структури, що стали інструментом державного терору». Достатньо тільки ознайомитися з працями російського архівіста й історика Геннадія Костирченка, аби зрозуміти про що йдеться. Не буду деталі аналізувати, у тексті зустрічається назва і географічна і тимчасового територіального утворення Трансністрія. На моє глибоке переконання, їх треба писати по різному. Географічна назва – це одне, до речі існує український відповідник – Задністров’я, а назву Губернаторство «Транснистрия» треба так точно писати, як і назву Райхскомісаріат «Україна» у лапках. Це має принципове значення, ви розумієте чому.

У тексті вказано теми, що висвітлюватимуться. У них відсутні витоки Голокосту, що надзвичайно важливо. І нацистська та румунська окупаційна політика. До речі на с. 20, 27 йдеться якраз про це, тому треба заявити це у темах, які анотуються на початку цього тексту.

Ст. 19. У фраґменті про Голокост на території Східної Галичини і Західної Волині йдеться про «певне залучення та підтримку німецьких масових убивств євреїв таки мало місце». Таких розпливчатих формулювань треба уникати. Якщо документ буде допрацьовуватися далі, треба чітко сказати, що мається на увазі. Визначення типу певні, інші такі відносні терміни у таких текстах, на мій погляд, лише шкодять.

Ст. 21. «Місцеве населення Закарпаття не варто вважати не просто нейтральними свідками, а радше людьми, котрі робили свій свідомий вибір». Кінець цитати. Виникає питання: який? Наступне речення також не пояснює ситуації недвозначно. Цитую: «Зі свого боку місцеві євреї так само проявили велику активність задля покращення власного становища і виживання, але у ворожому середовищі їхні шанси були незначними». Що мається під «ворожим середовищем»? Чи сам окупаційний режим, чи соціум, який його оточував, до речі багатонаціональний соціум, поліетнічний – там були не тільки українці.

Ст. 22. Принципове заперечення викликає теза про єврейську і неєврейську реакцію на Голокост. Такий підхід нині абсолютно неприпустимий. Це етнізація ставлення до Голокосту. Сьогодні це чистий рудимент, причому якийсь ментальний, упереджений.

Щодо композиції наративу. Сюжети про німецький та європейський контексти мають передувати сюжетам про східноєвропейські реґіони, а не навпаки.

Ст.29. Автори виявляють дивну необізнаність з хрестоматійними фактами, наприклад про кількість мешканців України, які воювали в лавах Червоної армії, їх насправді було не 4, 5 млн, а більш як 6 млн. Від цього змінюються і відносні цифри, до яких апелюють автори, – співвідношення різних груп і соціуми.

І останнє. Мені здається дещо дивним, по-перше, що до створення власне базового цього документа, до рецензування наукової експертизи проекту не залучений жоден співробітник Національної Академії наук, а це кілька інститутів, науково-дослідних інституцій юдаїки Ураїни, по-моєму, є один тільки представник, профільних музеїв – жодного, і нарешті Український інститут національної пам’яті.

 

Йосиф ЗІСЕЛЬС, співпрезидент Асоціації єврейських організацій і общин (Вааду) України

 

Для мене, як колишнього політв’язня, дуже важлива роль комунізму, на тлі якого проходили події, зазначені в цьому документі – і Друга світова війна, і Голокост. Бо більшовицька революція 1917-го, яка одразу почала з насильства і розгону всіх політичних, громадських, релігійних та інших груп, визначила на багато років, на сторіччя майбутнє не тільки Східної Європи, а й усього світу. Вона зробила аґресивний виклик усьому світу у вигляді світової революції, і те, що це супроводжувалося тотальним насильством і тотальною брехнею, пропагандою, − це неможливо не враховувати, коли ми дивимося на будь-які події, які йдуть після більшовицької революції.

Це знищення всіх здорових сил, і в тому числі і в єврейській громаді. Всіх сіоністських партій, усіх соціал-демократичних єврейських партій. Історикам відомо, що 1917-го на з’їзді, який мав відбутися у грудні, і проведення якого не допустила вже більшовицька влада, більшість делегатів були сіоністами, а не соціал-демократами, а тим більше − не комуністами. Тих взагалі не було серед делегатів з’їзду. Але всі супротивники комуністичної системи були знищені. І коли почався Голокост, то в Європі, і, зокрема, на території колишнього Совєцького Союзу, де були ці сили? Вони були знищені комунізмом. А хто залишився – це потрібно досліджувати.

Це привело до повної девальвації цінності людського життя на цій території. І тому, коли ми говоримо про участь у цих подіях місцевого населення, про звірства, яких припускалися нацисти або їхні союзники, ми повинні зрозуміти, що це відбувалося не в безповітряному просторі, а на території, де терор насаджувався десятиліттями, і людське життя нічого не було варте.

Я вже нічого не кажу про керівництво Совєцького Союзу, зокрема Сталіна, який допоміг нацистам прийти до влади в Німеччині, розколовши соціал-демократів і німецьких комуністів, які разом мали можливість перемогти 1933 року.

Я не кажу про замовчування антисемітських акцій в Європі. На території СРСР майже ніхто про це не знав.

Я не кажу про те, що, здається 1940 р., від німецького МЗС надходив документ, у якому Совецький Союз просили розмістити на своїй території півтора мільйони євреїв з окупованих Німеччиною територій. І совєцька влада відмовила. Вона мала шанс урятувати цих євреїв, але не зробила цього.

Я вже не кажу про евакуацію, про яку йдеться у цьому документі. Насправді, єврейської евакуації не було, хоча за тих потужних можливостей, які були у Совєцького Союзу, можна було організувати хоч якусь евакуацію, і тим самим врятувати тисячі, якщо не сотні тисяч людей від неминучої смерті. І таке інше. А ще відомі пакти і різні таємні домовленості.

І тому не враховувати роль комунізму, який у XX сторіччі не тільки на території Совєцького Союзу, а й в інших країнах, знищив 100 млн людей, – неможливо. Хоча, на перший погляд, вони не мають до Голокосту ніякого відношення. Але на моє переконання, − вони мають відношення.

Про це вже зазначалося, але варто наголосити на цьому ще раз. До 1991 р. не можна оперувати Україною, як державою. Її не було. Не було такої держави. Тому не можна казати, що українські громадяни, бо у тому рядку, де є громадяни Польщі чи громадяни Румунії, громадяни Чехословаччини, українські громадяни – це нонсенс. Це були совєцькі громадяни, і лише так їх можна визначати. Тільки як совєцьких, бо за 20 років до Голокосту, совецька влада спотворила і зґвалтувала не тільки людей, вона зґвалтувала саму історію. Було видано тисячі підручників, які спотворювали історію і були наповнені совєцькою, комуністичною брехнею.

Тому, ще раз підкреслюю, не можна ставити Україну в один ряд з іншими країнами, про які йдеться в цьому документі. Це − окреме місце, і його окремо треба досліджувати.

Мені не дуже подобається ідея концентричних кіл, які розходяться від Бабиного Яру, і, здається, про це вже говорилося. Бо, на мій погляд, створюється певна ілюзія. Створюється ілюзія, що Україна стає центром Голокосту. Але Україна ніколи не була центром Голокосту. Нацистська Німеччина була центром Голокосту. І не можна так зсувати цей центр на терени України, хоча так виходить.

Ще хочу зазначити, що на територіях, [про які йдеться в документі], історія поставила дуже жорстокий експеримент. Йдеться про ті території, які у 1939–40 рр. були захоплені союзником Німеччини – Совєцьким Союзом за пактом Молотова−Ріббентропа, і там почала швидко насаджуватися за допомогою репресій і брехні та модель, яка існувала на території Совєцького Союзу. Потім, коли совєцька армія відступила, туди прийшли німці, румуни та ін. Почалася вакханалія насильства. Але не можна не враховувати ці два роки чи рік. Я сам з Буковини. Я знаю, наскільки Голокост на Буковині північній відрізнявся від Голокосту в Румунії. Не тому, що я вивчав, а тому, що я жив серед цих людей з дитинства, і вони мені це розповідали. Голокост у Румунії був іншим, ніж Голокост на Північній Буковині чи в Бессарабії. Це питання треба окремо дослідити, це жорстокий експеримент. Бо ця територія також потрапляє у смугу, яка спочатку була захоплена совєцькою армією, а потім німецькою. А перед тим там були поляки, які також мстилися євреям. За що? Це потрібно з’ясовувати в окремих дослідженнях.

І цей жорстокий експеримент історії не можна не враховувати на цих територіях, де загинуло, я думаю, близько 1 млн євреїв. 

І останнє − це термін «колабораціонізм». І з ним треба бути, на мій погляд, і про це вже теж йшлося, дуже обережним. Бо ані на Буковині, ані в Галичині ніколи раніше не було Совєцького Союзу. Коли є незалежна держава, хоч 20 років, як Литва, Естонія чи Латвія, і потім вона окупується, так ті, що співпрацюють з окупантом – є колабораціоністами. Але спочатку вони були захоплені Совєцьким Союзом. То була колаборація з Совєцьким Союзом на цих територіях. І вона була дуже чисельна. Не знаю, більша чи менша, я не вивчав це, нехай історики на це питання відповідають. А потім, коли захопила Німеччина або її сателіти, почалась інша колаборація. Але ж яка це була колаборація? Що для львів’янина була совєцька влада? Для нього Німеччина була звільненням від совєцького насильства. Я не виправдовую, я намагаюся самому собі дати роз’яснення щодо того, що тоді коїлося на цих теренах. І не враховувати усі ці трагічні обставини, ґлобально трагічні обставини, на мій погляд, неможливо.