Єдність у розмаїтті

ЯКЩО Б СОКРАТ…

Олена СТЯЖКІНА, докторка історичних наук, професорка історії

Леонід Фінберґ «Про різне й трохи про себе». – «Дух і Літера», 2018, 338 с.

Сенс і добро народжуються в практиках, а не в теоретичних роздумах про них, зауважив колись Томас Венцлова.

Ця думка мислителя не полишала мене весь час читання книжки Леоніда Фінберґа «Про різне і трохи про себе». І весь час після читання – аж до сьогодні, до моменту письма – також. Тому рецензія, здається, не вийде. Можливо, якщо йти поруч із віслюком, що везе вгору (а куди ж ще?) тацю із книжками, вийде подорож. Віслюк з обкладинки – фраґмент розпису Новоселицької синагоги, а таця з книжками – скрізь. Не тільки на обкладинці, а майже на кожній сторінці – книжки, книжки, книжки. Ними збудовано минуле, теперішнє та майбутнє, ними оздоблено рай, якщо, звісно, хтось на нього чекає.

Поруч із книжками – обійми для України як частини світу та Всесвіту. Україна постає через людяність та біль післявоєнних часів, через неможливість дихати та бути вільним у пізньорадянську добу, але й через можливість – також. Через можливість знайти книжки, взяти їх з рук інших людей, зберігати, ділитися, зростати, перемогти власне боягузтво, втекти від відчаю сміхом над системою, поставати через дружбу із тими, хто також читає, хто пише, хто малює, вивчає. В сутінках радянського божевілля книжки і люди Леоніда Фінберґа створюють мережі рукостискань, мережі поглядів й думок, які дозволяють майбутньому України бути й бути світлим.

У першій частині, де зібрано інтерв’ю Фінберґа різних років, про автора дійсно «трохи». Проте «різне» постає як історія неперерваної традиції українського інтелектуалізму, набуває живих голосів, яскравих обличь, відчутних інтонацій. В цій частині книжка Фінберґа – про безсмертя. Правда. Про те, що смерті немає, оскільки живими залишаються всі думки, посмішки, маленькі й великі подвиги. Герої промовляють, й з ними можна спілкуватися, сперечатися, очікувати на підтримку й навіть, здається, що можна потиснути їм руку й можна обійняти. Люди Фінберґа – у книжках і з книжками – не мармурові пам’ятники й гранітні таблички, вони просто є. І це диво з числа інших див, явлених на сторінках «Про різне і трохи про себе». Заперечення небуття – небуття України, небуття євреїв за радянських часів, небуття правди, небуття спротиву – важлива складова книжки.

Заперечення небуття не тільки й не просто на рівні ідеї, а через практику, через щоденну дію, через втілення мрії – разом з іншими, коло яких стає тим більшим, чим більшими стають завдання, які треба виконати. Сад книжок, омріяний простір дитинства, висаджується автором та його друзями, колегами, близькими. Поруч із видавництвом «Дух і Літера», головним редактором якого є Леонід Фінберґ, книжки вирощують й інші – названі у «Про різне і трохи про себе» видавництва. А з тим дія, націлена на наповнення українського простору хорошими та потрібними виданнями – надсучасними й давніми – не є для автора історією про бізнес-конкуренцію. Це історія про солідарну дію, про спільну справу, про щире захоплення тими, хто йде поруч й також видає книжки.

Зрештою, про бізнес… Я б включала книжку Фінберґа до списку літератури для бізнес-шкіл чи шкіл взагалі. Оскільки автор дуже переконливо (втім, нікого не переконуючи) розповідає, що життя й мрію – це не про мучеництво та повсякчасне подолання перешкод. Й про те, що бізнес, як і будь-яка інша справа життя, може бути для радості, для задоволення; він може бути не про втому й втечу, а про втілені – щасливі – пригоди, про величезний світ, в якому жити комфортно, про країну, для якої нічого не шкода, про людей, які не вигризають один у одного славу, гроші, замовлення, а завжди обирають шлях співпраці, взаємодопомоги та стають друзями.

 У практиках, що народили сенс та добро і цієї книжки, й її прекрасного автора, є ще одна важлива частина, якій присвячені сторінки «Про різне і трохи про себе». Йдеться про рятування майже забутої й – без перебільшення – воскресіння майже мертвої мови, мови, якою говорили євреї України, Польщі, інших європейських країн. Йдеться про їдиш, про книжки на їдиш, які було врятовано (і від єдиних читачів – мишей, і від перекладів з їдишу на радянську), прочитано, перекладено без втрат та цензури, видано. Йдеться про те, як постав Центр дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА, де майже зникла мова стала викладатися, стала живою й потрібною, де юдаїка посіла чільне місце серед освітніх програм «Могилянки», де повернення імен єврейських письменників і мислителів стало свідоцтвом формування української політичної нації.

Подорож книжкою Фінберґа – це не рух з пункту А в пункт Б. Сонце, диво, іронія, м’яке запрошення до роздумів, щасливі знахідки (справжні клади), неймовірні знайомства є на кожній сторінці, а тому «точки зборки» - місця доєднання до тих, хто йде, читає, працює поруч – можуть бути  такими, які зручні читачу, які відповідають його настрою, потребі, бажанню. Можна почати з кінця. Пункт А – начало – все одно запросить до зустрічі. Але можна з кінця. Фінберґ із тих по-справжньому добрих людей, які все життя сповідують принцип: «дозволяйте дітям». Чи просто – «дозволяйте всім». Якщо є настрій зануритися у «самвидав», у соціологію, яка попри все зростала у радянських сутінках, то третя частина книжки – про те, як пересічні громадяни обговорювали на сторінках преси проект Конституції 1977 року – власне воно, саме те, що треба. Відсторонена позиція дослідника, вибірка у півтори тисячі листів, шалений, але упокорений методологічними рамками, інтерес вченого – і на сторінках розділу постає строката, очікувана та неочікувана картина пізньорадянського суспільства, процес конструювання «суспільної думки» і прориви справжніх людських голосів. І «велике свято ухвалення конституції» перетворюється на великий смуток та жаль. На щастя, цей текст не потрапив до рук КДБ й залишився не тільки віддзеркаленням епохи, але й потужною науковою розвідкою у напрямі, який може бути дуже плідним для нової ґенерації соціологів та істориків радянського.

 «Тут написано про нас всіх», – зауважив на презентації книжки Тарас Возняк. І це правда. Іменний покажчик містить у собі більше шести сотень прізвищ. А книжка – стільки ж історій, майже кожна з яких є діалогом, який триває. Діалогом із тими, хто відстоював Помаранчеву революцію 2004-го, хто стояв на Майдані 2013-го, з тими, хто ховає своїх-наших мертвих у Бабиному Яру та у цілій Європі, розповідаючи про них, з тими, хто пише й перекладає книжки, з тими, хто мислить Україну як суспільство свободних та гідних людей.

Це книжка про тих людей, які мають силу не просто жити в епоху змін, а робити ці зміни власноруч, розуміючи, що сад, омріяний в дитинстві, хтось повинен посадити, доглядати, рятувати від непогоди, розуміючи, що зло тільки виглядає непохитним, насправді ж його немає. Там, де є любов, немає зла.

Ну і трохи критики. По-перше, у книжці немає «зради». Ані розпачу, ані депресії, ані передчуття Апокаліпсису. Тільки (іноді) світлий смуток та прозорий гіркий біль. Однак навіть поруч із ними – віра й надія, діло й люди, результати на вчора й плани на завтра.

По-друге, жанр. Ніхто й ніколи не зможе визначити жанр цієї книжки. Біографія, спогади, розмови, наукове дослідження, історія успіху, політична сатира, портрети сучасників, передмови до інших книжок – все це й ще трошечки. Але як би назвати це разом?

Я гублюся у пошуках правильного слова, а потім зупиняюсь на думці: «Якщо б Сократ написав книжку, то жанр її також неможливо було б визначити».