Єдність у розмаїтті

«Ганнібал біля воріт!»

Мирослав МАРИНОВИЧ

Не пишу, якою великою є загроза, пов’язана з парламентськими виборами: вона вже очевидна. Свої бойові знамена реваншисти розгорнуть повною мірою уже після виборів, щоб не сполохати довірливих. Проте чи так уже складно розпізнати грозу, коли піднявся вітер і потемніли хмари?

Що ж, подальший відрізок української історії уже визначений результатами президентських виборів. Народ уже вибрав русло, у якому наш державний корабель має плисти найближчі роки. Тепер стоїть лише питання, як він у ньому плистиме. І відповідь на це питання дадуть вибори парламентські.

Як і перед першими виборами, так і тепер імператив безпеки держави є для мене найважливішим. Коли бійка у човні загрожує перевернути його, слід передусім утримати човен – розібратись, хто був правий, а хто ні, можна буде пізніше.

Я поділяю думку тих, хто вважає, що в нинішній ситуації найбільшим пріоритетом є сформувати противагу політичній силі Президента Володимира Зеленського, оскільки він сповнений наміру міняти країну «на образ і подобу свою». А в цьому якраз і полягає водночас і шанс для країни, і загроза для неї.

З одного боку, він – увесь такий нестандартний і крутий – змінить буремно те, що люди не хотіли міняти планово. У цьому – урок для всіх спинювачів часу. З іншого боку, України він не знає і не розуміє. Бо знання слабинок України, щоб із неї вправно поглузувати, не рівнозначне розумінню душі Вкраїни, щоб її щиро любити. Тому Президент і його команда можуть запрагнути привнести такі зміни, які будуть для країни фатальними.

Ось чому і потрібна політична сила, яка зможе підтримати перше й не допустити другого.

На мою думку, однієї сили, яка поєднала б обидва завдання, немає. Добре було б, щоб була, але не буде: на перешкоді цьому стоїть наша етнопсихологія. На жаль, цінні для України політики та громадські діячі розійшлися по цілому спектру політичних партій, а тому вибір між ними ускладнюється. Обираючи одних, ти наче відкидаєш інших. Це спричинить болісні образи й охолодження стосунків. Але кандидати мають розуміти, що це лише побічний наслідок того, що в умовах загрози для держави вони не змогли загнуздати свої особисті упередження й об’єднатися в одну політичну силу.

Тому я бачу дві сили – кожна під свою особливу місію. Для мене це «Європейська солідарність» Петра Порошенка і «Голос» Святослава Вакарчука, і їх я підтримуватиму. Це не означає, що я проти партій, скажімо, «Самопомочі» чи «Української стратегії». Але їхні дії чи пропозиції мене поки що не переконали.

У команду Петра Порошенка увійшло чимало досвідчених політиків, яким ми й завдячуємо багатьма здобутками останніх п’яти років. Я не втомився від облич, скажімо, Андрія Парубія, Іванни Климпуш-Цинцадзе чи Миколи Княжицького. Я й далі хочу бачити у Верховній Раді Мустафу Джемілєва та Ірину Геращенко. Дуже радий, що тепер уже парламентським бійцем стане донедавній в’язень Кремля Ахтем Чийгоз, а ще Софія Федина та Володимир В’ятрович. Не перелічую всіх, бо думка моя вже зрозуміла.

Їхній досвід дуже скоро стане на вагу золота, бо грядуть великі виклики. Як і раніше, Росія випробовує свої «штабні» розробки спершу на Молдові та Грузії, а тоді масованою атакою береться за Україну. Події у Кишиневі та Тбілісі вже окреслили почерк того «письма», що його застосують і в Києві: повна дестабілізація державно-політичного устрою, а тоді, припускаю, «рука помощи братьям». Тому наявність у Верховній Раді людей, які орієнтуються у парламентському механізмі та зможуть нейтралізувати кремлівські підступи, може виявитися рятівною.

Проте, як ми бачили вже в минулому, не кожен досвід є корисним і не завжди він сприяє досягненню мети. Тому Верховній Раді потрібна енергія нових проукраїнських депутатів, які принесуть зі собою свіжі ідеї та осучаснений стиль.

І за родом своєї праці в університеті, і за покликом серця я давно вже захоплено приглядаюся до «покоління двох революцій», цінності якого сформував особистий досвід боротьби за свободу. Голос цього покоління має зазвучати у доленосних для країни рішеннях, його рука також має лягти на кермо влади. Тому я й підтримуватиму партію «Голос», серед кандидатів якої я особисто знаю багатьох: самого Святослава Вакарчука, Ярослава Юрчишина, Сергія Рахманіна, Олександру Дворецьку, Ярину Ключковську.

Серед тих, кого підтримує ця партія, мені радісно бачити випробуваного бійця трьох українських революцій – Ярослава Рущишина, за якого я й голосуватиму у своєму окрузі. Я також відзначаю добру продуманість позиції Галицької партії, яка делегувала в команду «Голосу» групу своїх активістів, зокрема Богдана Панкевича та Романа Лозинського, яких я знаю і шаную.

Я розумію тривогу тих, які побоюються, що обидві названі сили відбиратимуть голоси одне в одного, оскільки грають на одному полі. Впадає в око, що «Голос» зосередив свою активність на заході країни, де сильні позиції «ЄС», тоді як саме він, «Голос», має шанс поборотися за симпатії глядачів у центрі й на сході країни. Висновок про недоречність взаємопоборювання підтверджує і статистика втрат одних та здобутків інших.

І все-таки цей висновок справедливий лише почасти. Бо є на цьому спільному полі частина виборців, які ніколи не проголосують за «ЄС», і є ті, які ніколи не проголосують за «Голос».

Мені сумно, що, окресливши дві політичні сили, я наче виставив за борт тих кандидатів, які йдуть у парламент від інших політичних партій або ж самостійно. Серед них також є мої друзі, яких я шаную. Так, я надзвичайно ціную все, що робили у Верховній Раді, скажімо, Рефат Чубаров, Лілія Гриневич, Оксана Юринець чи Ірина Подоляк. І мені справді буде прикро, якщо ситуативно мені доведеться підтримувати інших, а не їх.

Обидві обрані мною політичні сили не є ідеальними, а тому вразливі до критики. Не все мені подобається у манері ведення ними виборчої кампанії. Проте водночас я закликаю виборців не впадати у шал фейсбуківських баталій, під час яких ідеальним кандидатом завжди є лиш один – той, що критикує: «всезнаючий», «найчесніший» і «найпрозорливіший».

Я готовий вибирати з неідеальних, бо сам не є ідеальним. З одним лише я не змирюся: якщо обидві політичні сили почнуть поборювати одна одну. На такий стиль кампанії має бути накладено категоричне табу.

Маємо пам’ятати, що в нинішній час одним із найактуальніших гасел є давнє римське: «Hannibal ante portas!» – «Ганнібал біля воріт!». У нашому ж випадку ворог уже не тільки біля воріт, а й усередині нашої оселі. Його голос вільно звучить на багатьох телеканалах, а його посланці навіть заговорили про «мир як українську ідею».

Тому й закликаю усіх виборців обрати до Верховної Ради тих, хто зможе сторожко й без страху стояти на чатах, а в разі потреби – й спинити нападників.

zbruc.eu
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ