Єдність у розмаїтті

Світові війни – вивчити уроки чи змінити парадигму?

Віталій НАХМАНОВИЧ

Років сорок тому маленька дочка маминої знайомої запитала в неї, коли сталася певна подія, чи бува не «у війну»?

– Ні, – відповіла їй мати, – до війни.

– А, в давнину… – констатувала дитина.

 

Ця бувальщина дуже нагадує мені сучасну ситуацію в нашому суспільстві. Усе, що було до війни, – для нас давнина, абсолютно недотична до сьогоднішніх подій. Реальна історія починається з війни – це може бути Велика Вітчизняна, може бути визвольна боротьба УПА або Голокост – кому що ближче, але все, що було до того, – предмет зацікавленості лише вузьких фахівців. І той факт, що минулого року «трапилося» сторіччя Першої світової війни, нарешті дає змогу розширити хронологію інтересів нашого суспільства.

Але спершу варто зняти з порядку денного поширене алармістське твердження про те, що усі наші проблеми полягають у невивченості уроків минулих воєн. Проблема, на жаль, в іншому, а саме в тому, що ми лише вчили уроки, замість того, щоб переписати підручники.

Який урок дала Перша світова війна? Вона, насамперед, стала виявом кризи ідей чистого соціал-дарвінізму, абсолютної сили стихійного ринку, непереборного політичного та економічного ліберального прогресу. Разом з тим Російська революція визначила нову загрозу самій європейській цивілізації внаслідок експлуатації ідеї класової боротьби в інтересах люмпенізованих прошарків населення. Фашизм став відповіддю на цю кризу, адже, з одного боку, він відкидав скомпрометований лібералізм, а з іншого, пропагував національну єдність як запобіжник від міжкласових суперечок. Велика депресія до того ж призвела до посилення регулюючої ролі держави, адже вільний ринок виявився неспроможним її залагодити. І, нарешті, Ліга націй мала стати арбітром для завчасного розв’язання міждержавних суперечок. Що ж, демократичні держави гарно вивчили уроки і… виявилися абсолютно здеморалізованими перед нацистською та комуністичною аґресією.

Друга світова війна принесла нові уроки. Насамперед, було засуджено расову теорію, а також усі політичні практики фашистського типу, тобто ті, що ґрунтувалися на антиліберальному націоналізмі. Але те, що вважалося за націоналізм визвольний (щоправда, лише поза межами Європи), набуло підтримки усього «прогресивного людства», що мало наслідком руйнацію європейських колоніальних імперій і втрату Європою домінуючого положення у світі. Далі, почуття вдячності до Радянського Союзу на тлі спільної перемоги призвело не просто до повної реабілітації, а до фактичного домінування комуністичної та взагалі лівої ідеології в інтелектуальних західних колах. У результаті комуністичні СРСР і Китай стали одними з п’ятьох основних «пайщиків» Організації об’єднаних націй, що мала зафіксувати новий порядок у світі, звільненому від примари нацистського «Нового порядку». Демократичні держави знову виявилися відмінниками у школі історії, через що… віддали тоталітарній радянській імперії половину Європи, а комунізму – половину світу.

Основними подіями, з яких Захід виніс уроки Холодної війни, були, напевно, паризький «Червоний травень» 1968 року та поразка у В’єтнамі. Як наслідок, праволіберальна ідеологія зазнала чергової кризи, а усі спроби зупинити радянську та китайську аґресії було визнано нездійсненими. У міжнародній політиці це призвело до капітуляційного Гельсінського Акту 1975 р., створення ОБСЄ та впровадження т.зв. «розрядки», тобто визнання усіх радянських завоювань в обмін на обіцянки Кремля зупинити навалу хоча б у Старому світі. У внутрішній політиці демократичних країн перемогли мультикультуралізм і соціальна держава, тобто єдиним запобіжником комуністичного перевороту було визнано впровадження соціалізму «на випередження». У результаті, саме у той час, коли Радянський Союз зник з мапи світу, а Джордж Буш-старший оголосив про перемогу над «Імперією зла», стара Європа… завершила власну «конвергенцію», остаточно відмовившись від своєї двохтисячолітньої історичної спадщини.

Отже, очевидно, що, якщо Захід не хоче остаточно зникнути під тиском більш «пасіонарних» цивілізацій, він має перейти від «вивчення уроків історії» до переосмислення світових історичних процесів. Це є нагальною потребою і для України, більшою, ніж просте написання власної національної історії. Адже проблема полягає у тому, що майже завжди українські землі були не просто розірваними між різними державами, а знаходилися (і знаходяться зараз) у полі зіткнення різних цивілізацій – у кращому випадку, двох, а зазвичай – трьох. А періоди, коли землі України в їх сучасних, визнаних на міжнародному рівні кордонах знаходились у складі однієї держави, не нараховують навіть двохсот років: 120 – за панування Золотої Орди, і 60 – від приєднання Криму 1954 року.

Які ж цивілізаційні моделі конкурують у світі та на українських теренах впродовж останнього сторіччя? Це завжди проблема схем. Класична марксистська теорія, що бере за основу класифікації суспільств характер виробничих стосунків, традиційно розглядала світові конфлікти ХХ сторіччя як зіткнення між залишками феодалізму, с одного боку, капіталізмом, що переростає в імперіалізм, з другого, та соціалізмом, що в перспективі має досягти комунізму, з третього. Проблема полягає в тому, що досвід побудови хрестоматійного соціалізму в усіх, без винятку, країнах, що взялися за цю справу, довів його безперспективність з економічного погляду, та злочинність – з гуманітарного. Тому остання чверть минулого сторіччя принесла ідею конвергенції, що мала поєднати позитивні складові обох ладів, вдалим прикладом чого зазвичай виставляють, насамперед, скандинавські «соціальні держави». Не заперечуючи цей вдалий досвід, слід все ж таки визнати, що, з теоретичного погляду, його слід розглядати, щонайменше, як визнання справедливості бернштейніанського ревізіонізму, що проголошував хибність прагнення до реальної побудови комунізму та закликав обмежитись самим процесом безкінечного наближення до цього умоглядного ідеалу.

Альтернативна «теорія стадій» Уолта Ростоу, що пропонує покласти в основу класифікації характер виробництва як такого, взагалі має розглядати світові війни минулого сторіччя як прояв конкуренції між державами, що з різною швидкістю включилися в процес індустріалізації, а потім так само нерівномірно переходять до постіндустріального суспільства. Як будь-який матеріалістичний детермінізм, доведений до власного логічного завершення, ця теорія добре пояснює усе, крім головного, що турбує пересічних людей, а саме: чому ця міждержавна конкуренція має поєднуватися не просто з війнами, а з нечуваними злочинами проти людства. Звісно, зазначена теорія відповідає на це питання шляхом введення останньої стадії суспільного прогресу, на якій питання духовного розвитку людини вийдуть, нарешті, на перший план. Проблема полягає лише в тому, що до цієї стадії людство може просто не дожити, якщо раніше його знищать народи, що не досягли найвищих ступенів промислового розвитку, але вже встигли оволодіти ядерною зброєю.

Але сьогодні, напевно, найпривабливішим є розглядати світові конфлікти минулого сторіччя у контексті концепції «модерності», тобто як тривале зіткнення домодерної, модерної та постмодерної цивілізацій. При цьому домодерну цивілізацію ми визначаємо як станово-корпоративну в широкому сенсі цього слова, модерну – як національно-державну, а постмодерну – як ґлобально-мережеву.

Відтак, Першу світову війну можна розглядати як ґлобальне зіткнення модерної та домодерної цивілізацій. Ґлобальне, адже локально воно почалося ще з часів Нідерландської революції. Велика Французька революція та наполеонівські війни вивели це протистояння на загальноєвропейський рівень, а Велика війна – на світовий. Друга світова і Холодна війни в такому випадку є, начебто, зіткненням просто різних форм модерну, хоча саме під час і під впливом останньої західна цивілізація набуває постмодерних рис. Але ця схема є лише позірно адекватною, адже і Радянський Союз, і Третій Райх були, насправді, псевдомодерними імперіями, що будували станове суспільство, байдуже, були цими станами класи чи раси. Навіть Британська імперія була лише напівмодерною, адже в своїх азійських колоніях вона зберігала середньовічний становий поділ, а в африканських – новітній расовий.

Якщо все ж таки продовжити моделювати історію за цією схемою, то треба зазначити, що сьогодні в світі відбувається три головних зіткнення. По-перше, це зіткнення домодерної Росії, яка все ще усвідомлює себе як стару Російську та Радянську імперію, і нових модерних національних держав Східної Європи, насамперед, тих, що постали на руїнах СРСР. По-друге, це початок зіткнення між постмодерними державами старої Європи та модерними національними державами Європи Східної, а також національно-сепаратистськими рухами всередині старих європейських держав. І, по-третє, це ґлобальне всесвітнє зіткнення домодерного ісламського, модерного китайського і постмодерного західного типів цивілізацій – зіткнення, яке відбувається не лише між державами, а й всередині них, зокрема, зіткнення з ісламом усередині держав Старого Світу.

В Україні ж, як завжди, відбуваються одразу всі процеси, тобто закінчується домодерна радянсько-російська доба, йде побудова модерної національної держави і починається доба постмодерна, пов’язана з інтеґрацією в Європейський Союз.

Основна проблема з цією схемою, на наш погляд, пов’язана з питанням прогресу. Чи є зміна цих моделей «прогресивною», чи є наступна фаза кращою за попередню? Адже, сьогодні ми бачимо, що в ісламському світі відбувається очевидний ренесанс домодерної моделі суспільства, а в європейському – модерної. При цьому спроби побудувати справжнє ґлобально-мережеве суспільство за межами Європи та Північної Америки поки що не були успішними. Бо, навіть Японія чи Південна Корея значною мірою зберігають свій домодерний устрій у значній частині суспільних відносин, при тому, що активно користуються суто технологічними досягненнями Заходу.

Очевидно, настав час переоцінити весь комплекс ідей, на яких базувалася історія ХХ сторіччя і витоки яких лежать у сторіччі ХІХ. Слід критично поставитися взагалі до спроб пошуку універсальних законів історії та прийнятного для всіх народів універсального суспільного устрою. Тому що спроба змоделювати «стандартизований» загальноісторичний процес виявилася марною і призвела до появи спрощених моделей суспільства, побудованих або винятково на класовій теорії, або на расовій, або на громадянській.

Сáме абсолютизація цих теорій призвела до появи ідеологій абсурду, таких як комунізм чи нацизм. Комунізм став абсолютизацію ідей егалітаризму і станово-класових розбіжностей. Нацизм став абсолютизацією ідей елітаризму і національно-расових розбіжностей. У цьому контексті постмодернізм – це просто абсолютизація ідей індивідуалізму й особистісних розбіжностей. Те, що, на відміну від комунізму і нацизму, постмодернізм став пасивною, а не аґресивною ідеологією, є результатом особливостей його власної ґенези. Адже постмодернізм, насамперед, це криза спроб Заходу зрозуміти історію, а відтак вплинути на неї. Криза, викликана досвідом двох минулих сторіч, коли усі спроби «робити» історію мали наслідком жахи колоніалізму і нацизму, Голокосту й Хіросіми. Постмодернізм – це внутрішня відмова Заходу від упевненості у правильності власного історичного шляху, а відтак і від власної цивілізаційної ідентичності.

Але пошук універсальних матеріальних законів історії вплинув і на формування суспільної моралі. Переконаність у власній здатності визначити, які класи чи народи є корисними, а які ні, уможливила для теоретиків нацизму та комунізму перетворення моралі на групову, одну для арійців чи пролетаріїв, іншу – для євреїв чи експлуататорів. А оскільки історія, на їхній погляд, це просто природний процес, то й усі злочини такої спеціальної моралі виправдовувалися природною необхідністю. Постмодернізм, своєю чергою, практично, взагалі відмовився від будь-якої нормативної моралі, так само довівши до абсурду концепцію вроджених «прав людини». Дивним чином, люди, які відмовилися від Бога в ім’я власної свободи, в результаті відмовилися від головної свободи – свободи волі, що, насамперед, полягає у свідомому особистому виборі між Добром і Злом.

Усе сказане призводить, на нашу думку, до нагальної необхідності «повернути» Бога до історичного процесу. Це не означає визнання нашої неспроможності зрозуміти та пояснити історію, що є основною помилкою, спричиненою некритичним засвоєнням просвітницької міфології щодо сутності релігії. Повернення Бога означає визнання низки засадничих речей.

По-перше, визнання саме Бога першоджерелом появи та існування матеріального світу несе за собою визнання Його свідомим й активним учасником історії, а, зрештою, й її остаточною трансцендентною метою. Відтак, у своїй діяльності люди, народи і держави повинні мати ціллю не лише себе самих, а, насамперед, Того, Хто створив цей світ, дав йому закони і підтримує його існування.

По-друге, визнання єдиності та єдності Бога означає визнання наскрізної єдності світу, необхідності та невипадковості усіх його складових. Отже, існування різних рас і народів, класів і станів, держав і людей є необхідним саме через їх розмаїтість, адже кожен з них виконує у світі власні функції, з огляду саме на свої особисті властивості. Тому модель ідеального суспільства має виходити не з потреби знищення «поганих» або «непотрібних» народів чи класів, і не з нівелювання чи іґнорування розбіжностей між ними. Разом із тим повага до чужої «інакшості» не повинна мати наслідком відмову від власної самодостатності та власного простору існування як окремих людей, так і цілих народів. Метою має стати налагодження взаємодії між історичними та суспільними акторами саме як «різними», коли кожен виконує власну роль у загальному ансамблі.

По-третє, визнання подвійної природи людини як істоти, що поєднує духовне і матеріальне начала, має наслідком визнання духовного чинника в історії незалежним від матеріального і, щонайменше, рівного останньому. Це призводить до необхідності розглядати ідеології (релігійні чи секулярні) як один із провідних чинників, що рухають історичний процес і надають обриси цивілізаціям. З іншого боку, саме ментальність, тобто внутрішні духовні особливості людей і народів, впливає на вибір ними тих чи інших ідеологій. Тому розмаїтість останніх є прямим наслідком розмаїття ментальностей народів, що принципово не може бути подолане через винайдення якоїсь «універсальної» ідеології.

По-четверте, визнання Бога як того, Хто встановлює закони існування людства, має наслідком визнання об’єктивного існування не лише законів матеріального світу, а й світу духовного, тобто вищої етики. Це означає, що виконання чи невиконання заповідей так само впливає на долю людей, народів і держав, як й урахування чи іґнорування законів фізики або економіки. А те, що ми нездатні чітко сформулювати причинно-наслідкові зв’язки між виконанням заповідей і власною долею, свідчить лише про принципову обмеженість наших пізнавальних можливостей.

Отже, спробуємо повернутися до проблеми, означеної у назві цього есею й підвести певні підсумки.

На нашу думку, сьогоднішні події мають стати закінченням Першої світової війни – завершенням процесу розпаду європейських імперій і створення національних держав.

Далі, вони мають стати закінченням Другої світової війни – завершенням процесу дискредитації тоталітарних ідеологій та формального засудження побудованих на їх основі режимів. Міжнародний суд над керівниками сьогоднішньої Росії має стати Нюрнберзьким процесом над комунізмом та СРСР.

Нарешті, вони мають стати основою для нової консолідації Західного світу на основі повернення до власних цінностей, через подолання ідейно-психологічної кризи, спричиненої ще Першою світовою війною, усвідомлення своєї ролі в історії, відмови, з одного боку, від абсолютизації будь-яких часткових ідентичностей (чи-то соціальних, чи-то національних, чи-то особистих), а з іншого, від постмодерністської псевдотолерантності, що є насправді втратою волі до світового ідейного лідерства.

З українського погляду, принциповою відмінністю сьогоднішньої ситуації від двох попередніх світових воєн є той факт, що Україна, нарешті, стала не лише об’єктом та полем конфлікту великих держав, а й, можливо, вперше у своїй історії, свідомим авангардом спільної боротьби Заходу проти навали азійства. Відтак, вона має шанс стати в авангарді оновлення Західної цивілізації, яка буде готова до співпраці з іншими цивілізаціями з позиції усвідомлення власної сили і власної правди.

Щоб цей потенціал перетворився на реалії, ми маємо, насамперед, усвідомити своє місце на мапі світу. Вже було зазначено, що саме під час ґлобальних зіткнень Україна ставала «видимою», набувала обрисів як геополітична реальність. У цьому вона подібна до Близького Сходу – території зіткнення цивілізацій впродовж багатьох тисячоріч. Історія України нараховує менше часу, але суть від того не змінюється. Адже невипадково саме Київ отримав назву «другого Єрусалима» – священного міста різних народів і релігій.

Тому питання можна поставити й інакше: не Україна «виявлялась» під час геополітичних конфліктів, а великі держави, які до того часу існували як «речі в собі», виявлялись «назовні» під час воєн за українські землі. Річ не в тім, що ці держави не вели війн в інших місцях, а в тому, що війни за українські землі та на українських землях (як і війни за Святу землю) завжди носили й носять світоглядний, міжцивілізаційний характер, тому саме під час них всебічно виявляється справжня сутність великих держав, їх ідеологічна основа.

А відтак треба пам’ятати, що навіть отримання Україною повноцінної міжнародної суб’єктності не припинить прагнення інших геополітичних гравців встановити над нею політичний, економічний чи бодай ідеологічний контроль. Так само як отримання політичної суб’єктності Святою землею після створення Держави Ізраїль не зупинило ідеологічної і політичної боротьби за неї.

Це руба ставить питання про остаточне цивілізаційне самовизначення України як частини Заходу та визначення її Заходом як такої. І основним способом для України стати «видимою» і зрозумілою для Європи – це позбавитися комплексу меншовартості, набути власного голосу, самій пропонувати ідеологічний та політичний порядок денний, а не лише виступати як слухняний учень у школі європейської політики.

При цьому Україна має усвідомити своє значення як «священної» європейської землі, свій обов’язок і свої права як її «хранителя». Дуже важливим при цьому є критичне осмислення досвіду сучасного Ізраїлю, що намагається «відмовитися» від своєї священної спадщини, побудувати «звичайну» державу, що ставить його в таку ж залежність від позиції кволого Заходу. Відтак Україна має прагнути стати носієм передовсім ідеологічних цінностей Європи у їхній органічній сукупності, як християнських, так і секулярних, зокрема, зважаючи на перспективу остаточного краху Російської імперії та інтеґрації її «європейської» частини до Західного світу.

В основу цього есею покладено виступи автора 26 листопада 2014 р. під час публічної дискусії «Україна в епіцентрі світових воєн: історичний досвід та актуальні події» та 16 квітня 2015 р. на міжнародному історичному форумі «Спадок світових воєн та досвіди окупації України», проведених Представництвом Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, онлайн-порталом Historians.in.ua, Українською асоціацією дослідників жіночої історії та Українською асоціацією усної історії в Музеї історії м. Києва.

Historians.in.ua
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ