«ПЕРЕВІДКРИТТЯ» ПАНАСА МИРНОГО
Як відомо, говорити про культурну традицію можна лиш тоді, коли вона вповні осмислена, себто коли кожен її сеґмент отримав інтерпретацію. Ба більше: кожне покоління по-своєму осмислює класичну спадщину, відчитуючи в ній щось актуальне саме сьогодні й саме для нього, – в цьому, врешті-решт, і полягає відмінність літератури елітарної від масової. Однак у вітчизняній гуманітаристиці останнім часом, на жаль, спостерігаємо цілу низку лакун, котрі не дають змоги сформувати цілісного уявлення про нашу класику. Причому серед «невідчитаних» авторів залишається ціла низка провідних митців ХІХ сторіччя, серед яких і постать ключового для вітчизняної реалістичної літератури письменника Панаса Мирного.
Не відкрию таємниці, коли скажу, що більшість із нас знайомиться з творчістю цього письменника в школі. Тим паче не відкрию секрету, коли скажу, що більшість із нас зовсім не радіє цьому знайомству. Справді, «Хіба ревуть воли…» тривалий час залишаються в пам’яті мало не апотеозою занудства. Тож мало в кого виникає бажання перечитати інші тексти цього автора… Щоб уникнути цього, знов-таки потрібна літературознавча рецепція тексту. Однак Панас Мирний, будучи чільним персонажем шкільної програми з української літератури, продовжував перебувати в інтерпретаційному полі ще радянського літературознавства, залишаючись «борцем за права знедоленого селянства».
І ось нарешті зроблено вагомий крок до розвіювання цих недоречних міфів і повернення митця в сучасне літературне поле: побачила світ монографія професора Леоніда Ушкалова «Реалізм – це есхатологія: Панас Мирний» (Х.: Майдан, 2012), де чи не вперше за двадцять років маємо комплексне прочитання творчості митця.
У розвідці докладно проаналізовано життя і творчість письменника, – себто йдеться про класичну філологічну студію, де відстежено, як упродовж життя еволюціонували ідеї письменника, вказано на певну залежність його текстів від тогочасних реалій. Справді, Панас Мирний – один із небагатьох авторів, який впродовж усього життя свідомо залишався в тіні прибраного імені, будучи навіть для сучасників малознаною особистістю. До того ж, як зазначає дослідник: «попри те, що він був одним з найбільш плідних українських письменників своєї доби, написавши 718 ориґінальних і перекладних поезій, 9 драм, 69 великих та малих прозових творів, 40 прозових уривків без назв – усього понад тисячу творів, левова частка його доробку залишалася в рукописах, і це давало підставу стверджувати, нібито за чотири десятиріччя своєї літературної праці він «написав порівняно небагато». Та й те, що було надруковане, залишалося малодоступним».
Вочевидь високі посади, які доводилося обіймати Панасові Яковичу Рудченку, не дали змоги вповні розвинутися літературному талантові Панаса Мирного, – а водночас досвід чиновника спонукав до постійної напруженої, якщо хочете, почасти марудної роботи над словом, змушував укотре повертатися до того чи іншого тексту, добираючи найкращий варіант. Професор Леонід Ушкалов наводить приклади, коли розділ переписувався чотири-п’ять разів, доки набував остаточного звучання. Це стосується і наймасштабніших творів Панаса Мирного – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» й «Повія», які мали кілька редакцій. Також у монографії окреслене коло людей, які справили посутній уплив на письменника. Чимало уваги приділяється співпраці Панаса Мирного з братом Іваном Біликом, думка якого доволі часто була вирішальною для нашого автора. Не менш цікавими видаються й міркування про персонажів як alter ego письменника. Відтак, здійснивши ґрунтовний аналіз доробку митця, шановний філолог окреслює слабкі й сильні сторони писань митця, що дає змогу об’єктивно поцінувати його доробок.
Однак найцікавішим є власне інтерпретація творчості Панаса Мирного. Ключовою для дослідника тут є «Казка про Правду та Кривду». Власне крізь призму цього тексту постає розуміння письменником світу як постійної боротьби добра й зла – ширше Христа й Антихриста. Саме цим пояснює пан професор превалювання похмурих тонів і суцільного відчуття безвиході в текстах письменника. Врешті, такий погляд на речі Панаса Мирного, з одного боку, дозволяє тлумачити його творчість у річищі української традиції (тут найперше варто згадати ідеї Григорія Сковороди), а з іншого – дає підстави досліднику розглядати реалізм Панаса Мирного як есхатологічну стилістику.
Урешті, можу завважити, що, прочитавши монографію професора Леоніда Ушкалова, мені захотілося перечитати твори Панаса Мирного, щоб заново відкрити для себе одного з найбільших українських письменників.
