Єдність у розмаїтті

Досить революцій. Як Україні вирватись уперед

Йосиф ЗІСЕЛЬС

Коли йдеться про майбутнє, єдиного сценарію розвитку немає. Бо майбутнє – це ймовірності та варіанти.За останні два місяці ми побачили різні сигнали та певні призначення, але все це не дає достатньо можливостей прогнозувати майбутнє. Зрештою, зміна парламентів – а нині будемо мати вже 9-й – нічого революційного не принесла. 

Миру з Росією не буде: чомусь люди хочуть те, що не можна втілити в життя. А наші люди ще дуже інфантильні. Закінчити війну можна лише капітулювавши, а перемогти ми не можемо, то як бути? Шлях, обраний попередньою владою, на мій суб’єктивний погляд, є найбільш оптимальним. Президент, парламент і Кабмін все ж створили на Заході віртуальну коаліцію, яка почала придушувати Росію. Це маленькі санкції, але коли вони вибудовуються у низку, то поступово її душать. Кожен крок сам по собі наче і неважливий – не завдає болю чи поразки Росії, а тому не сприймається нею надто серйозно – проте ціла низка цих санкцій впродовж 10−30 років таки примушуватиме цю країну до миру.

Ми не можемо собі дозволити війну на Донбасі, де живе багато мирного населення. Всі прагнуть миру, але ми ж маємо думати про те, що реально. А на мій погляд, сьогодні це з нашими силами нереально. Попередня каденція намагалась робити все максимальне, щоби достукатися в різні міжнародні кола та домогтись створення антипутінської коаліції. І Захід здатен піти нам на більшу допомогу, та поки що ситуація розтягується на десятиріччя. Це дуже складна і болюча проблема, але нічого не поробиш.

Наш головний фронт – дипломатичний, але не тільки. Є ще фронт справжній, і ми повинні підтримувати там рівновагу та посилювати свою армію. Якщо нова влада продовжить робити все те, що робила попередня, але з більшою ефективністю, це буде в плюс. Та якщо вона вибере інший шлях, тоді нас чекатиме й інше майбутнє. Та ж західна коаліція не може триматись вічно, якщо не бачитиме з нашого боку конкретних кроків у тому ж напрямку.

Так, в Україні дійсно живуть люди, які в силу своєї ментальності та ідентичності є проросійськими. Що з ними робити? Не знищувати ж. Треба терпіти, вчити, інвестувати в освіту та виховання чимало ресурсів. Було б дуже добре, якби на цьому зосередилась Верховна Рада. Бо наші негаразди долаються не революційним, а лише еволюційним шляхом.

Минуле, обтяжене колоніальним і радянським життям, відсутність своєї державності та стабільних інституцій – все це наші проблеми. Та вони не випадкові, створені якимись особистостями, – а такі, що склались історично, а тому історично і долаються. Хоча і дуже повільно – мусимо набратись терпіння і працювати далі.

Інфантильність – також історичне надбання. Якщо нація не мала своєї держави, звідки в неї відразу візьметься дорослість? Не можна народитись і одразу стати дорослим. Нація повинна пройти певні кроки: дитинство, підлітковий вік. Зараз ми вже переходимо до юнацтва. І воно, як і належить, бунтівне. Всі хочуть різного, але нереального. Хочуть, щоб впали тарифи, та хто це зробить? Навіть Зеленський уже відмовився. Те ж саме про боротьбу з олігархами. Олігархічність – похідна від нашого суспільства, а не випадковість. Усе має історичне коріння, і те, що ми маємо нині – лише детермінована нашою історією сучасність.

Деякі українці справді не вважають олігархів злом – у нормальному суспільстві так бути не повинно. Та ми подорослішаємо. Як знати, скільки років нам знадобиться на дорослішання? Ми ж робимо один крок то вперед, то назад. А часом і один вперед, а два назад. У нас немає монотонності на цьому шляху – ми смикаємось в залежності від влади, яка приходить. Одна тягне нас до Європи, інша назад у Росію, потім приходить нова – і знову до Європи. Дуже важко виміряти середню швидкість руху до цивілізованого суспільства.

А що громадянське суспільство? Воно мужніє, та ще не визначає повністю порядок денний. Воно здатне потужно опиратись небажаним сценаріям. Ми бачили це 2004 року, й тим паче 2014-го, та мобілізація відбувається лише за найбільшої загрози. А сьогодні такою є повернення у колоніальний стан. Заради тарифів громадянське суспільство не мобілізується. І заради боротьби з олігархами теж. Наш Майдан виникає лише за однієї умови – за спроби влади повернути нас до Росії.

Революції – це наслідок того, що форма держави перестає відповідати суті – тобто тим змінам ідентичності, що накопичились. Ось громадянське суспільство до 2014 року посилилось, а його разом із народом намагались повернути до Росії. І воно показало, на що здатне. Тоді ж виник потужний волонтерський рух – і все це пішло від людей, не держави.

Тож ми дорослішаємо, але повільно. Це як природна сила, що набирає оборотів. Але ті випробовування, які випали на долю України, прискорюють їх, тому ми проходимо цей шлях швидше за інші народи. Та все одно пройшли недостатньо. У будь-якому разі природним розвитком є саме прогрес. І сьогодні цей шлях обирає більшість країн: лише погляньте на рейтинґи Freedom House і як зростають показники свободи у світі.

Відтак прогрес є, але він повільний. Як би там не було, а жодна революція не може дати тих наслідків, що дає еволюція.

nv.ua
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ