ПЕТРО ГРИГОРЕНКО – РАДЯНСЬКИЙ ҐЕНЕРАЛ, ЯКИЙ СТАВ ДИСИДЕНТОМ
(ДО 25-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ СМЕРТІ)
Як і маршал Пілсудський, ґенерал «вийшов з червоного трамваю», коли усвідомив, що цей трамвай котиться у прірву. І поставив собі завдання допомогти й іншим людям позбутися комуністичних ілюзій. Григоренко був не просто бунтівник. Він був стратеґ. Зрозумівши суть СРСР як тоталітарної Імперії Зла, він вдумливо розробляв стратеґію подолання цього зла.
Григоренко був першим представником радянського правлячого класу, який ще 1961 р. виступив проти партократії: «Треба виступати. Не можна мовчати». 7 вересня 1961 р. він виступив на партконференції Ленінського району Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема високі оклади, незмінюваність». Тобто він виступив проти нового культу – культу Хрущова. Він свідомо повстав, розуміючи, що позбудеться ґенеральського чину, керівництва кафедрою військової кібернетики, яку створив, усіх пов’язаних із цим благ, навіть пенсії. Більше того, він був запроторений у психіатричну лікарню.
Наприкінці 1968-го Петро Григоренко написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», де першим поставив питання: «Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах». Згодом СРСР, припертий доказами Григоренка та інших правозахисників, був змушений вийти з Міжнародної асоціації психіатрів, інакше б його виключили звідти за використання психіатрії в політичних цілях.
Доктор військово-історичних наук ґенерал Григоренко був першим істориком, який вказав на те, що колосальні поразки СРСР у перший період радянсько-німецького зіткнення під час Другої світової війни були обумовлені не лише тотальним винищенням перед війною військових кадрів, а й а головним чином тим, що СРСР готувався до аґресивної війни, нехтуючи обороною.
Петро Григоренко, як ніхто інший, порушив питання про національне гноблення в СРСР. Його виступи на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжжя, чеченців і багатьох інших, його безкомпромісна боротьба за право корінних мешканців Криму жити на рідній землі зробили його не тільки героєм волелюбного кримськотатарського народу, а й перетворили Петра Григоренка на символ боротьби за справжню рівноправність народів…
У період «празької весни» Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Він виступив на захист учасників «демонстрації сімох» на Красній площі проти окупації Чехословаччини і закликав громадян СРСР домагатися виведення військ із країни.
Григоренкові належить честь організації і проведення першого відкритого громадського мітингу опозиції. На очах у розгублених каґебістів він виголосив промову, «вошедшую в нравственную и общественную историю страны» (Андрій Сахаров).
На вшануванні письменника Олексія Костеріна 1968 р. він звернувся до кримських татар: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано». На похороні О. Костеріна він сказав: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!».
Він знав, що зруйнувати Імперію Зла зможе тільки Правда. У самвидаві ходило кілька праць Григоренка, окрім згаданих: «Думки душевнохворого», «Наші будні», «Дискримінація кримських татар продовжується», тюремний щоденник. Він упорядкував самвидавний збірник «Памяти А.Е. Костерина», написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації, підготував промову «Хто ж злочинці?». Самвидав став непереможною інформаційною мережею, яка зруйнувала дезінформаційну систему маніпулювання масами…
Петро Григоренко ще 1968 р. ініціював дискусію про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми, висунув ідею леґалістичної, тобто відкритої правозахисної організації…
Згодом, 1976 р., такими стали Гельсінські групи. Саме у спілкуванні Петра Григоренка і Миколи Руденка виникла ідея створити Українську Гельсінкську групу (9.11.1976), а вже після неї виникли Литовська, Вірменська, Грузинська групи. Григоренко підкреслював, що УГГ, на відміну від Московської ГГ, окрім прав людини, захищає ще й права нації.
Щойно вийшовши з другого, п’ятирічного ув’язнення в психлікарні, у День конституції, 5 грудня 1976 р., Григоренко мав мужність узяти участь у традиційній мовчазній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в’язнями сумління!».
Ґенерал разом зі своїми земляками в діаспорі закладав фундамент відродження незалежної і демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній мапі світу. Великою мірою завдяки ЗП УГГ, особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на міжнародну арену…
Найбільшою мірою завдяки стратегічному політичному розумові Григоренка та його особистій популярності в світі Гельсінський рух став міжнародним.
1980 р., уже будучи тяжко хворим, Григоренко подорожував Європою, готуючи ґрунт для Мадридської конференції НБСЄ. Він тримався лише духом, почуттям обов’язку. Його позиція була радикальною: Захід мусить вимагати від СРСР шанувати права людини. Якщо людей будуть і далі переслідувати за участь у гельсінкському русі, то Захід мусить розірвати Гельсінські угоди. Ясна річ, мова йшла про контроль за дотриманням Гельсінських угод, про ультимативну позицію Заходу, яку опісля таки посів президент США Рональд Рейґан.
Григоренко переконав українську діаспору, що в той час саме леґалізм, гласність, література самвидаву стали головним інструментом у боротьбі з тоталітарним радянським режимом. Він підтримав діяльність Вашинґтонського Комітету Гельсінських ґарантій для України. Разом із Надією Світличною налагодив видання «Вісника репресій в Україні», який видавався українською і англійською мовами. Його матеріяли передавалися в Україну радіостанцією «Свобода». Це було потужне кайло, яке разом з іншими чинниками доконало радянську імперію.
За дорученням УГГ, СКВУ, Литовського, Латиського, Білоруського Світового Конґресів Григоренко подав в ООН Акт про деколонізацію СРСР. Тим самим він вибивав із рук Кремля його важливу козирну карту – лицемірну підтримку боротьби колоніяльних народів за свою незалежність (у той час як у самому Союзі було 100 колоніяльних народів!)…
Ґенерал Григоренко постійно домагався єдності боротьби всіх націй СРСР проти імперії. Зокрема, він постійно підкреслював, що без підтримки росіян деколонізація СРСР неможлива. Така позиція викликала постійні атаки проти Григоренка. Закордонних українців шокувало твердження Григоренка, що й самі росіяни є рабами імперії, і в цьому сенсі СРСР не є російською імперією, бо є імперією партократії: «Ця імперія є загрозою для всього світу. Тому боротьба за її деколонізацію не може бути справою однієї нації. Це завдання всього світу». Така позиція викликала постійні атаки проти Григоренка.
Більшість політичних партій діаспори прийняла цю лінію, посилаючись на писання Петра Полтави, тобто на позицію ОУН 40-х років. І сьогодні без підтримки російських демократів неможливий ефективний опір п’ятій колоні Путіна.
Жаль, що російська інтеліґенція в Україні, а тим паче в самій Росії (окрім окремих особистостей, як-от Валерія Новодворська), не доростає до цієї архіважливої ідеї. Жаль, не всі українці розуміють, що будь-яка русофобія сприяє п’ятій колоні.
Навіть і в смерті своїй Григоренкові вдалося об’єднати людей з різними поглядами. На похороні у Бавд-Бруку були українці і росіяни, вірмени і євреї, кримські татари і корінні американці, християни різних конфесій, юдеї і мусульмани.
Його боротьба за універсальні права людини не тільки не суперечила здоровому національному патріотизмові, а навпаки, сприяла йому і додавала поваги у світі. Бо до людства можна належати лише через певну націю, певну культуру.
Одного разу, ще в підлітковому віці, він, усвідомивши себе українцем, не забув цього навіть і в той час, коли вважав себе комуністом. Як і Тарас Шевченко, він виїхав з України підлітком, але не піддався русифікації. Через усе життя він проніс Україну в серці. Це прекрасний приклад для денаціоналізованих українців поза Україною, та й у самій Україні.
Петро Григоренко – особистість планетарного масштабу. Він підносить престиж України на міжнародний рівень. Не розуміють, не хочуть сприймати цього хіба ті люди, які зацікавлені тримати Україну на провінційному рівні. Свідомі ж українці тішаться, що був такий Великий Українець – ґенерал Петро Григоренко.
