Єдність у розмаїтті

У ПОШУКУ ПОДІБНОСТЕЙ

Іван АНДРУСЯК

Подорожні нотатки – жанр нібито ж елементарний і універсальний. Здавалося б, що може бути простіше: мандруєш собі по світу, й що бачиш – те нотуєш. А оскільки вирушити в мандри зазвичай прагне чимало людей, однак далеко не всі мають таку змогу, а чи й просто зважуються (бо на те, щоб бодай на якийсь час змінити звичний уклад життя, все ж, як не крути, треба зважитися), – то читання подорожніх нотаток стає нібито ж геть некепським, а головне – цілком безпечним «замінником». Тож і не дивно, що в літературі таких текстів іще з часів Геродота завжди було чимало, а на початку, скажімо, XIX сторіччя – в більш-менш спокійні часи, та ще й у добу зародження майбутнього технологічного буму, коли мандрувати стало значно швидше, ніж перед тим, – мандрівні писання так заполонили тодішній «книжковий ринок», що Григорій Квітка-Основ’яненко мав змогу напрочуд смачно з них познущатися в «Салдатському патреті»…

І що ж: теперішні технології з тодішніми годі й порівняти, та й людина стала набагато вільніша й «легша на підйом», так що мандри вже давно перестали бути аж такою дивовижею, особливо для мешканців забезпеченої Європи, – однак популярність мандрівної літератури не спадає. І причини цього зрозумілі: мандри – це не просто можливість дізнатися щось нове, а нагода пережити новий досвід; для письменника ж – віддатися на волю сюжету, який веде сам, виловлюючи характери й типи в природних для них, але екстремальних для здобувача цього досвіду обставинах. Такі «живі» сюжети направду безцінні, бо атмосферу місця й атмосферу часу вони передають досконало – треба лише вміти «ловити» ці метафори…

Сучасне побутування в літературі подорожніх нотаток – це передовсім есеїстика, жанрові рамці якої напрочуд розмиті й можуть уключати все, що авторові «лягає на душу». Есеїстичний простір за самою своєю природою всеїдний і всепроникний – це, так би мовити, «художній акт прямої дії»; й у нинішні малосприятливі для письменства часи саме цей жанр, завдяки своїй відкритості й мобільності, розкриває перед письменником чи не найбільші можливості для спілкування з тим інтелектуальним читачем, у якого через загальну завантаженість рідко доходять руки до красного письменства. В усі часи це й був основний читач – тому що мисливий; однак нині йому доводиться шукати принагідну поживу для своєї мисливості хіба в інтернеті чи в сурогатних псевдохудожніх писаннях «на одну поїздку в метро». Тоді як есей – жанр літератури – саме й покликаний дати такому читачеві не просто реакцію на котресь із суспільних чи мистецьких явищ, а передовсім зразок художнього письма. І «мандрівна» есеїстика відомого польського письменника Анджея Стасюка в цьому контексті може вважатися взірцем, – тож не дивно, що увага до його творчості дуже велика і в Україні, ба навіть один із провідних українських есеїстів Юрій Андрухович (який зі Стасюком навіть видав спільну «мандрівну» книжку) чимало перейняв у свого колеґи.

Основні «мандрівні» есеїстичні тексти Стасюка вийшли в Україні у двох збірниках – «Дорогою на Бадабаґ» (К.: Критика, 2004) у перекладі Остапа Сливинського і «Фадо» (К.: Грані-Т, 2009) в перекладі Богдани Матіяш. Обидві книжки перекладені з неабиякою любов’ю й укладені з очевидним добрим умислом: створити атмосферу тієї особливої інтелектуальної та духовної близькості з читачем, тієї високої інтимності, на яку здатен лише високохудожній текст. У висліді про Стасюка в нас писали справедливо багато – та все ж є неабияка потреба говорити про нього ще і ще раз, зважаючи бодай на ті цінності, які він активно «пропаґує» у своїх есеях, а передовсім про міт Східної Європи, який він так старанно культивує. Адже студії про «екзотику малих націй» (до котрих, як би це не було нам прикро, західноєвропейська суспільна думка відносить і українців; а також сюжетами його мандрів є Угорщина, Румунія, Словаччина, Албанія, Молдова) є в цього автора передовсім спричинком до значно поважніших розмислів про людську природу й національний характер, а відтак і про ті невідворотні зміни в людині, які волею чи неволею проявляються в процесі змін цивілізаційних. До слова, в жодного з відомих мені письменників не відчитується так виразно, як у Стасюка, моторошна абсурдність поділу сучасної Європи на «євросоюзівську» та «іншу» – в політичному сенсі ці художні зусилля польського автора вартують набагато більшого, ніж уся робота вітчизняного МЗС за останні два десятиліття. А все тому, що вони переконливі передовсім художньо – а вже відтак суспільно чи політично.

Ця переконливість особливо вражає там, де автор у своєму письмі вдається до тих художніх засобів, котрі є питомо есеїстичними, адже ідеально вписуються в структуру саме цього жанру – скажімо, в романі чи навіть у новелі вони б ніколи подібним чином не прозвучали, бо вимагають довіри між автором і читачем безпосередньої, а не опосередкованої, почерез персонажів. Візьмімо для прикладу есей «Спокій», котрий полюбився мені особливо, – об’єктом обсервації автора тут стали… смітники, чи то пак, їх ще недавно практична відсутність у селах. «Тоді купували різні речі, але від них мало що залишалося… Убивали тварину й з’їдали її. Кістки давали псові. Шкіру можна було продати. Шкіра тоді дорого коштувала. Так само, зрештою, як і вовна. Людина небагато після себе залишала. Ці рештки можна було спалити або ж віддати тваринам. Власне, псам або свиням, пам’ятаю, як і те, що «за літньою кухнею була якась подоба смітника. Хоча це слово не надто пасує на позначення цього місця. Скажімо так: поміж чагарів і кропиви розлягалося щось на кшталт кладовища речей. Хоча ні, бо предмети, що там лежали, не були до кінця мертві. Каструлі, звісно, перестали бути придатні до вжитку, а проте не втратили форми. Вони й далі вміщували сформований простір, і далі щось у собі зберігали, навіть якщо це було лишень порожнє повітря, порохнява або білі паростки рослин, що проростають усередині їх дірявих і затишних оболонок». Відтак зрозуміло, про що мовлять читачеві інші впокоєні там речі – поламані годинники (метафора часу) чи старі гасові лампи, каганці… Й зрозуміло, куди далі поведе нас автор – і як «від малого до великого» творитиметься неповторна атмосфера тексту як життя…

«Мандрівна» есеїстика – це жанр, котрий підходить до читача дуже близько, буквально впритул. Юрій Андрухович у післямові до книжки «Дорогою на Бадабаґ» напрочуд слушно завважив, що, на відміну від звичайних мандрівників, Стасюк «шукає не відмінностей, а подібностей. Це така надчутлива уважність подорожнього спостережника – радіти однаковості». Саме це робить її актуальність особливо гострою нині, коли світ нібито став «дуже маленький», і мандрівка нібито ні для кого не є проблемою, – але проблема пізнання й порозуміння, «пошуку подібностей», очевидно нагальна.