Єдність у розмаїтті

НЕ ВБИВАЙ, ЯКЩО МОЖЕШ НЕ ВБИТИ, АБО «ҐАЛІЦІЯ» ЛУКАША САТУРЧАКА

Василь КАРП’ЮК

Лукаш Сатурчак. Ґаліція / Пер. із пол. Т. Прохасько. – К.: Темпора, 2011.

Нинішні стосунки між Україною і Польщею доста файні, бо й ніби поляки нас толерують перед лицем Євросоюзу, і ніби нам теж приємніше з ними говорити, ніж із будь-якими іншими сусідами. Ще й спільне проведення футбольного чемпіонату дещо важить і трохи поєднує. Принаймні так виглядає на офіційному рівні, хоча в побутових ситуаціях відносини не такі вже й товариські.
Приятель, який навчається у Польщі, відзначає зверхність поляків щодо українців. Територіальних чи ще якихось матеріальних амбіцій в них нема, зате є гонор, нібито чимось ліпші. Зрештою, не нова історія, бо знаємо ще й давнішу, коли доводилося жити «разом» із готовністю з’їсти один одного. Про це і йдеться у повісті польського письменника Лукаша Сатурчака «Ґаліція».

«Література, передовсім, є мовою, тому можна казати, що якщо ця книжка є в українській мові, то вона стає так чи інакше українською», – каже її перекладач Тарас Прохасько. В ориґіналі назва звучить як «Галицькість» («Galicyjskość»), і тут є історичний аспект, на якому побудовано безліч проблем співіснування народів у Галичині. Суть у тому, що, коли сказати українському читачеві «галицькість», то ніхто не подумає, що це має якийсь стосунок до теперішніх польських земель, себто до Західної Галичини, чи навіть до Середньої, де розташовані Перемишль і Ярослав – центральна частина Галичини. Коли кажемо по-українськи «галичани», одразу думається про якісь історичні чи морально-звичаєві проблеми трьох областей Західної України. А світовий парадокс полягає в тому, що в європейській термінології Галичина простягається від Кракова до Збруча. І оця «галичанська» цілість – одна з найбільших історичних «бомб», які дуже трагічно вибухнули у 1940-х рр., і дотепер ще маємо прикрості тої «цілості».

Події «Ґаліції» відбуваються у 1930-40-х рр. у селі Лопушки і Перемишлі, а також частково на початку нашого століття. Однак ця повість не є зробленою в українському розумінні класичного історичного твору, взірці яких зустрічаємо в доробках П. Загребельного чи Р. Іваничука. Це дещо нове письмо для нашого літературного простору. Передусім шарму додає те, що «Ґаліція» написано від імені хлопчика Юзика, який, крім того ще й трохи розумово відсталий, і це дуже добрий художній прийом.

Легко писати історичний твір, коли автор показує свої теперішні знання і може описати те, що люди бачили тоді, і як сприймали. Але якщо уявити суспільство напередодні Другої світової, коли плин життя був значно повільнішим, то такий оповідач як Юзик є оптимальним.

Якщо ж не розглядати власне історичний аспект, а брати естетичний чи, радше, етичний, то це книжка про те, хто може, а хто не може вбивати, хто згідний це робити, а хто ні. Про дуже великий життєвий вибір. Позаяк не всі навіть з тих, хто закликає до вбивства і радикального рішення, потому самі можуть забирати життя. Це роблять ті, хто може, бо є люди, які не хочуть цього робити не тільки тому, що бояться крові, а мають якісь моральні орієнтири. І що вони роблять у час війни? Якраз їх переважно нищать. Книжка саме про такі трагічні моменти, коли здається, ніби вибору нема, бо весь час хтось щось диктує, але розумієш, що насправді вибір залишається. І як наважитися його зробити?

Дія в основному відбувається на тлі поетично виписаної біографії Юзика: закоханість у викладачку, перший підлітковий досвід, забавки з друзями тощо. І все це існує поряд із життям дорослих людей, яке є досить сумним і наполегливо стукає, так би мовити, в душу головного героя.

Знаючи, що авторові книги лише 26 років, тішить його розуміння теми. Персонажі такі, що може здатися, ніби це автобіографічна повість, і прототипом Юзика є Сатурчак, хоч насправді це не так, і ми це розуміємо. Тим не менше, реальність книги дуже переконлива. Сцени трапляються досить різні, проте завше сміливі у зображанні, в тому числі й недоліків. Деякі з українських критиків уже встигли це зауважити і покритикувати Л. Сатурчака за викриття певних не найліпших рис українців, що називаються у книзі. Однак подібних спостережень щодо самих поляків не менше, себто книга смілива і збалансована.

«Пишучи «Ґаліцію», я не думав, що викличу такі емоції в рідному Перемишлі. – заявив письменник в одному з інтерв’ю. – Не очікував, що хтось, прочитавши про ксенофобію та взаємні упередження, взагалі дасть якісь коментарі, а я спричинив справжню війну, що точилася на місцевих інтернет-форумах, де мені бажали смерті». Тож автор дотримується тези, що треба проговорити все, бо історія може бути помічною лише тоді, коли це є справді історія, а не «фальшива психотерапія».

Щодо літературного боку, то Сатурчак дуже точно передає побутові елементи, і якби знайшовся хтось такий, хто би хотів його підловити на помилках і почав звіряти із якимись фаховими виданнями, то був би подивований, наскільки все точно.

Якщо ж говорити про джерела, то письменник передовсім користувався оповідями своєї родини, і вкінці повісті стає зрозуміло, що головний герой – хлопчик Юзик – реальна людина, і що він дожив до пізніших часів і, попри свої розумові вади, навіть був щасливим дідом, себто мав дітей, а потім і онуків. «Ґаліція» – це своєрідний підсумок мого «відкриття» України в Перемишлі, – зазначає Сатурчак. – Село, де мене виховували, ще до війни було повністю українським. Усе це мене оточувало й зачіпало, але залишалося таємницею. Україна була інтеґральною частиною моєї буденності, наприклад, вона сильно відчувалась у мові, яку я чув щодня, однак тривалий час усе це було для мене табу. Я не спілкувався з українцями, не мав серед них приятелів і не розумів, чому це так. У моєму домі не порушували цих питань. Так само ніхто не згадував ані взаємних кривд, ані того, що інші люблять про це поговорити…»

Коли у «Ґаліції» зустрічаємо означення «галицькість», то не йдеться, зокрема, про поляків чи українців, а також євреїв, які теж грають свою ролю, а про їхнє спільне існування і порозуміння чи непорозуміння. Основний месидж – якщо можна не вбивати, то ліпше не вбивати. Однак, незважаючи на те, чи ти вбиватимеш чи ні, завше будь готовий, що вб’ють тебе, і потім хтось буде про це говорити з різних поглядів.

Підсумую ж словами Т. Прохаська, якому вже закидали мало не національну зраду через те, що переклав «Ґаліцію»: «Якщо ця книжка навіть є ворожою проти українства, то вона корисна, тому що такі думки треба пройти, пережити, подивитися. (…) Боятися взяти до рук книжку через те, що там може бути не те, чого чекаєш – це просто втеча. Її треба прочитати хоча б заради того, аби знати свого ворога і знати куди його потім бити».

ZAXID.NET