Єдність у розмаїтті

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ ДІСТАЛАСЯ НАЙКРАЩИМ

Іван АНДРУСЯК

Творчість цьогорічних лавреатів найвищої державної мистецької відзнаки експерти оцінюють дуже високо.

Нарешті без скандалу

У попередні роки визначення чергових лавреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка з літератури нерідко закінчувалося скандалами. Причому саме з літератури – в інших мистецтвах цей процес, як правило, проходив тихо-мирно, а ось красне письменство в нас неодмінно «на піку боротьби». Скажімо, торішній лавреат Василь Шкляр після оголошення результатів звернувся з відкритим листом до президента Віктора Януковича, в якому відмовився отримувати премію доти, доки на посаді міністра освіти й науки (і молоді та спорту на додачу) перебуває україножер Дмитро Табачник.

Попри різко неґативне ставлення української громадськості до Табачника, цей учинок не сприйняли однозначно: частина громади вітала його, називаючи мало не героїчним, але інша частина справедливо завважувала, що Янукович є україножером аж ніяк не меншим, а тому Шклярева політична мотивація, так би мовити, витримана не до кінця. Крім того, чимало експертів виступили не з політичною, а з естетичною критикою роману-лавреата «Залишинець» («Чорний ворон»), вказуючи на те, що його художнім методом є так званий нацреалізм – себто за суттю те саме, що й одіозний соцреалізм, лише по-іншому розставлені політичні акценти. Ліберальні ж критики висловили різке неприйняття цього тексту, закидаючи йому ксенофобські настрої. У висліді горезвісний Табачник і далі «успішно» працює на міністерській посаді, натомість із минулорічного президентського указу про нагородження Шевченківських лавреатів прізвище Шкляра зникло, й «преміальні» гроші, які він обіцяв потратити на зйомки фільму за своїм романом, збирали йому, як то кажуть, «усім миром»…

Натомість цього року обійшлося без скандалів – незважаючи на те що Шевченківський комітет під керівництвом Бориса Олійника (який після «капостей» зі Шклярем подав у відставку, але Янукович її не прийняв) обрав не одного, а двох лавреатів з літератури. Просто авторитет кожного з них є в мистецьких колах таким високим, а відсутність політичної заанґажованості – такою очевидною, що жоден Янукович їм нічим не зашкодить, а вони йому нічим не «допоможуть». До них як справжніх митців уся ця довколаполітична метушня просто не пристає.

Отож, лавреатами Шевченківської премії 2012 р. із літератури стали: поет Петро Мідянка (с. Широкий Луг на Закарпатті) – за збірку вибраних віршів «Луйтра в небо»; і прозаїк Володимир Рутківський (м. Одеса) – за історичну трилогію для дітей «Джури козака Швайки», «Джури-характерники» та «Джури і підводний човен».

Мідянка: самодостатня паралельна реальність

Петро Мідянка найперше приваблює надзвичайною органічною цілісністю свого поетичного світу. Фактично, це самовіддане й карколомне творення багаторівневої самодостатньої паралельної реальності, яка лиш іноді, ніби завиграшки, перетинається з реальністю довколишньою, наголошуючи в такий спосіб хіба на сумнівності останньої. Якось аж не віриться в те, що всі ці Медвецькі, Кремницькі, Невицькі, Штефуци, Дуди, Мезеги, якими так щедро, буквально по вінця насичені тексти Мідянки (до того ж, хтозна, котрі з них істоти, а котрі – географічні назви), всі оті химерні слова, значення яких годі допетрати, можуть у цьому світі існувати ще де-небудь, окрім Петрових книжок. А якщо й існують – то це в жодному випадку не вони, а лише їхні бліді тіні, недоречно втілені котримсь не вельми вдатним Мідянчиним учнем:

Роздивляєшся, бичелюєш

Стару мадярську топографічну мапу,

Де позначені більші й мені верхи,

І видиш меж лісом світлозелену смугу,

Видиш цих довгокосмих косарів,

Що вийшли вдосвіта на церковний бірток

І жнуть мітлоху косами із

Тавром «Dyertjanliget»…

Утім, щоб сприймати Мідянку, зовсім не конче треба кохатися в тонкощах закарпатських діалектів, а тим паче додавати до кожної його збірки як мінімум удвічі товстіший тлумачний словник (у його віршах діалектна лексика присутня дуже щедро; нерідко вірш на третину, а то й на половину писаний «по-закарпатському»). У нього важливе не так значення слова, як його евфонія – по ній нюанси настроїв читаються краще, ніж «по нотах». Його семантика мінлива й примхлива,

І зелемінь вся – верхова, піднебесна –

Втрачає реальність і схожа на міт.

Прикметно, що навіть іронія зринає в Петрових текстах найчастіше саме там, де «його» поетичний світ задуже близько стикається зі світом довколишнім. А зазвичай його текст сприймається як магічне дійство, в якому так само годі збагнути значення слів, але гостро відчувається, що вони мають сакральну природу.

Яким же чином Петрові Мідянці вдається досягати такого ефекту? Гадаю, що відповіді на це запитання не дасть жоден «кабінетний» інструментарій. Він просто так живе – у цьому своєму багаторівневому паралельному поетичному світі, котрий щиро сприймає зовсім не як паралельний, а як єдино можливий і справжній світ. Кожен його новий текст є органічним продовженням попереднього, як і кожна нова книжка. І «Луйтра в небо» – не виняток, а правило. Луйтра – це, власне кажучи, по- закарпатському драбина. Ця назва недвозначно відсилає читача на біблійну «ліствицю Якова» (Див.: Бут. 28, 10–22): Яків зупинився в полі, підклав під голову камінь і заснув. І ось він бачить уві сні: стоїть ліствиця (сходи) на землі, а верх її торкається неба. Ангели Божі йдуть по ній – вгору й униз, а вгорі на ліствиці стоїть Сам Господь…

Рутківський: гуманістичність і міжнаціональна коректність

Висококласна поезія – це вже «фірмова фішка» сучасної української літератури, в якій працюють такі визначні майстри як Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Герасим’юк, Олег Лишега, Наталка Білоцерківець… А ось із прозою, тим паче історичною, тим паче зверненою до дитячої й підліткової авдиторії, у нас далеко не все так добре, як хотілося б. Та все ж є чи не єдиний напрочуд приємний виняток! Пригодницько-історичну прозу Володимира Рутківського я насамперед сприймаю як дуже класний «хлопчачий» текст, який відкриває переживання такої ж глибини й інтенсивності, як, скажімо, класичні романи Жуля Верна. Принаймні світ тут так само відкривається широко розплющеними від захвату й цікавості очима (не перед – а саме очима) заскоченого, заінтриґованого підлітка. Таке вміння автора не підлаштовуватися під свого читача, а буквально перевтілюватися в нього є, як на мене, ознакою «найвищого письменницького пілотажу». Сповна виказує його Володимир Рутківський і у своїх повістях, таких як «Бухтик із тихого затону», і в масштабних полотнах, таких як роман-дилогія «Сині Води» («Князь бродників» і «Стріли впритул») та роман-трилогія «Джури козака Швайки», «Джури-характерники» і «Джури і підводний човен». Причому «джурівська» трилогія, за яку автор і удостоєний найвищої вітчизняної літературної відзнаки, – це вже безсумнівна класика, хоча ці романи й побачили світ лише нещодавно, у 2007–2010 рр.

Найперше у творах Рутківського звернемо увагу на таку вкрай, на жаль, рідкісну в нашому сучасному письменстві річ як свідома національна самоідентифікація і не «барабанний», а живий, природний патріотизм. Проте, на відміну від «барабанних» зразків української пригодницько-історичної прози (того ж, скажімо, Андрія Чайківського – щоб не шукати «ближче»), цей патріотизм у Рутківського неодмінно йде рука-об-руку з глибокою, щирою і природною приязню й повагою до іншої нації, зокрема й «ворожої». Письменник, скажімо, дуже хвацько показує «порубіжне притирання» українського й татарського народів, оповідаючи про часи зародження славетної Запорозької Січі. Очевидно, що ця не раз і не двічі наголошувана автором міжнаціональна коректність і схильність до порозуміння має насамперед виховну місію, а іноді навіть видається, що й сучасну радше нам, аніж героям трилогії природу. Проте сама ця місія бачиться мені напрочуд важливою і слушною, оскільки йдеться про текст, звернений насамперед до дитячої авдиторії, і автор мусить відчувати відповідальність за те, які саме ідеї і в якій формі він «вкладає» в голови юних читачів. Володимир Рутківський – відповідальний автор, і те, як він художньо вирішує ці складні проблеми і до яких морально-етичних висновків підводить юного читача, як на мене, є взірцем для сучасного дитячого письменника.

Це ж стосується, скажімо й проблеми «моря крові», без якого не обійтися в роботі з історичними батальними сюжетами. В Рутківського, ясна річ, кров ллється щедро – але це радше «казкова» кров, позбавлена будь-яких натуралістичних рис; на ній, умовно кажучи, «камера не фіксується», і жорстокість зі сторінок тексту не вихлюпує. Психологічно автор прописує батальні сцени так, що читач-підліток сприймає їх хоч і напрочуд емоційно – але це емоції пригоди, а не жаху. Виходить щось зрідні напрочуд захоплюючій шаховій партії, в якій доводиться іноді задля перемоги жертвувати слоном, скажімо, чи конем, але ж це не означає, що цього коня чи слона ти більше ніколи не зможеш поставити на дошку, – в тебе неодмінно буде з ним, тепер пожертвуваним, іще не одна партія, так само, як і книжку з улюбленими героями, хоч деякі з них і гинуть у бою, можна перечитувати не раз і не двічі…

Власне кажучи, тут – якщо глянути на комплекс проблем, які не просто порушуються, а цікаво й художньо переконливо розв’язуються в тексті, – насамперед йдеться про гуманістичний дискурс письма Рутківського, який мені бачиться ключовим у його творчості.

Премія знову «народить» премію

«Це премія для усієї дитячої літератури, – вважає Володимир Рутківський. – Відома дитяча письменниця Зірка Мензатюк сказала: «Якщо премію дадуть Володимиру Рутківському, то це буде і моя премія». Тому ділю радість від перемоги зі всіма дитячими письменниками». Мало того: пан Володимир уже заявив, що має намір повторити безпрецедентний наразі крок Григорія Гусейнова. Як відомо, грошовий еквівалент своєї Шевченківської премії, якою була поцінована його художньо-документальна повість у десяти томах «Господні зерна», Григорій Джамалович поклав до банку на депозит, і на відсотки з цього депозиту заснував власну премію «Глодоський скарб», лавреатами якої в останні роки стали письменники Віктор Неборак, Емма Андієвська й Кость Москалець, музиканти Тарас Компаніченко й Мирослава Которович. Так само має намір учинити й Володимир Рутківський – його премія зватиметься «Джури», й поціновуватимуться нею найкращі книжки для дітей.

Також цього року лавреатами Національної премії імені Тараса Шевченка стали: у номінації «літературознавство і мистецтвознавство» – Тетяна Кара-Васильєва за книгу «Історія української вишивки»; у номінації «музичне мистецтво» – Віктор Степурко за псалмодію «Монологи віків» для змішаного хору і соло інструментів (у семи частинах на канонічні тексти); у номінації «образотворче мистецтво» – Анатолій Криволап за цикл із 50 робіт «Український мотив». Премії у номінації «концертно-виконавське мистецтво» і «народне і декоративно-прикладне мистецтво» цього року вирішили не присуджувати.

Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ