Єдність у розмаїтті

ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ ПРОСТОРОМ

Іван АНДРУСЯК

 (Анджей Стасюк. Фадо: есеї. Переклала з польської Богдана Матіяш. – К.: Грані-Т, 2009)

«У цій книжці дуже багато спокою», – так українська письменниця й перекладачка Богдана Матіяш охарактеризувала збірку есеїв польського письменника Анджея Стасюка «Фадо», арґументуючи, чому їй захотілося цю книжку перекласти. Справді, спокій – це те, чого дуже бракує сучасній людині, життя якої інформаційно, емоційно, психологічно перевантажене, і вона далеко не завжди здатна роззирнутися довкола, повноцінно «ідентифікувати» довколишній світ і себе в ньому, оцінити все це, включно із собою, критичним оком, і – зіронізувавши й самозіронізувавши – прийняти. Ба більше: це «нероззирання» – штука доволі кепська в тому сенсі, що воно є свого роду каталізатором стандартизації уявлень, консервувальником шаблонів і упереджень, базованих не на досвіді й не на досліді.

В усі часи позбавлятися цих химер було одним із (так, лише «одним із» – але це не значить, що менш важливим за інші) завдань мистецтва. Нині ж мистецтво, з одного боку, дуже авторефлексійне, себто воно вже підкорює не «маси», а «себе»; з іншого ж боку – його не оминула «індустріалізація», себто творення шаблонів має більше шансів претендувати на комерційний успіх, аніж просто творення. Мистецтво плавно позбувається своїх основних досі функцій – на догоду медіям, які бачать у ньому лише «неформатний» підрозділ рубрики «шоу-біз». Одне слово, на часі інстинкти, а інстинкт це їжа – відняти, секс – заволодіти, влада – підкорити… Виходить, що на часі аґресія, незмінний об’єкт якої – «інший». У всіх можливих сенсах «інший».

Що в цій ситуації робить Стасюк? Він покидає Варшаву (бо Варшава – столиця, а кожна столиця – концентрація аґресії) й оселяється в горах. Там перед ним відкриваються дві можливості. Перша орієнтовно така:

Зграя птиць пролетіла

і зникла ту ж мить вдалині.

Сиротлива хмаринка

за ними слідом поспішає.

Я на гори дивлюся –

і не набридає мені.

Горам також на мене

дивитися не набридає.

(Лі Бо. «На самоті сиджу в горах Цзінтішань». Переклад Леоніда Первомайського).

Гадаю, що він – принаймні інстинктивно – такого варіанту не виключав. Як, зрештою, й чимало першокласних українських авторів спинилися саме на ньому: Микола Воробйов, Олег Лишега… Ба навіть не лише інтуїтивісти, а й такий колосальний інтелектуаліст як Кость Москалець. Однак це вихід для поета, а Стасюк – не поет, він відкритий до світу людей неспівмірно більше, ніж до світу природи. То що йому залишається? Очевидно, лише одне: якогось чудового дня просто завести автівку, виїхати на битий шлях і – куди очі ведуть… А ведуть вони, звісно, саме до отого «іншого», яке цікаве саме тому, що – інше.

У такий спосіб «залишаємося віч-на-віч із простором, а він найстарший зі всіх речей», – каже Стасюк. Справді – він же прозаїк, а прозаїкові цікавий передовсім простір. Точніше, те, що цей простір наповнює.

А наповнюють його – Карпати. Це географічно самісінький центр Європи – але лише географічно, тому що в інших сенсах Європа страшенно непропорційна. Так-так, наша «омріяна» «політкоректна» Європа насправді страшенно «неполіткоректна» в своїй непропорційності: в неї «центр» на заході, «схід» – у центрі, а все, що східніше – «біла пляма», «неходжена земля», «далекий схід»…

До «далекого сходу» Стасюк теж почасти добирається, але «його» територія – це той «схід», який «центр», – і на цій території він «виявляє» справжню повноту життя – повноту в різноманітності спокою. Так і виходить, що він – за всією есеїстичною «необов’язковістю» жанру буцімто дорожніх нотаток – ухитряється говорити про головне.

Про людину.

І про спокій, без якого людина приречена буде й далі допасовувати до себе означення «загублена». Навіть тут, у «центрально-східній» Європі…

Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ