РИМИ РИМУ
Рим можна оглядати в два способи: 1) вивчати все цікаве в одному кварталі, а потім переходити до іншого; 2) або щоранку шукати саме ту красу, до якої відчуваєш потяг, встаючи вранці. Як справжні філософи, ми щоденно робитимемо те, що видаватиметься нам найбільш приємним саме цього дня…
Стендаль
Здається, стара римська квартира постійно думала про щось своє і згадувала лише їй відоме. Це відчувалося щохвилини: на будь-якого прибульця вона майже не звертала уваги. Примхлива ліпнина на стелях, стільці й крісла, немов урочисто принесені з палаців вічного міста, бронзові лампи (їх важко розпізнавати у вічній напівтемряві коридорів), кремезні, неповороткі дзеркальні шафи і металеві ліжка, навіть двотисячолітня амфора на опорі-тринозі, антична посудина, вкрита товстим шаром вапнистих морських осадів, – все прислухалося до шепотів- наказів невидимого genius loci, до думок і настроїв цієї лабіринтової квартири-змії, що дивним чином утворювала риму із неповторно-величезною банею Базиліки ді Сан Пьєтро за вікном, подібно до того, як Змій складав фатальну риму-антитезу із місцем спокою і щастя, – Садом.
Вдень оманливо-звичні звуки міста приглушували, нівелювали, притлумлювали примхливі асоціації й підозри щодо існування можливих таємниць справжнього, нічного помешкання. Але надходив вечір… і заснути не давало неприродне, ледь чутне рипіння невідомо яких дерев’яних предметів чи конструкцій, за деякий час – шурхоти і мало не живі подихи за стіною, потому – монотонне механічне гудіння (трансформатора чи рур водогону?) і знову змушував здригатися плач полиць у монументальній шафі, шухляд у двох бундючних булях із прикрасами на дверцятах – бронза й слонова кістка – та схлипи ще багатьох істот, створених із листяних порід і поселених в римській квартирі із бозна яких часів.
Над ранок, перш, ніж стати ясно- блакитним, небо над Римом сіріло, а монотонне гудіння ставало просто нав’язливим гулом холодильників піцерії на першому поверсі старого будинку. Здається, давня казка закінчувалася… Але так тривало до ранніх римських сутінок. І все повторювалося – накочувалися нерівні хвилі хвилювання й прислухання до звуків і тиші між ними, що, здається, була більш вагомою за свою риму- антипод, яка звучала.
Попри всі побоювання (пам’ять про безсоння на інших пагорбах, в іншому місті, була живою і яскравою) сон невідворотно приходив і вимикав розбурхану свідомість, пропонуючи свої традиційні дари: позірно беззмістовні видіння, гонитви і втікання, жахи, які неможливо висловити й описати, привести до якогось логічного, денного знаменника під теплим лютневим сонцем Риму. Завершувалося панування всіх цих гіпносів, морфеусів і фантазів очікувано- несподіваним пробудженням із безтямно- зацькованим поглядом, зведеним до стелі й холодним потом на потилиці.
Вдень і Рома, й непрозороводий Тевере заворожували своєю нескінченністю в просторі й часі, сталою мінливістю й оманливою сталістю, справжньою вічністю, втіленою в камені, а найбільше – тим невимовним, що вабить всіх до цього середземноморського центру тяжіння. Ці терцини й катрени по десять-дванадцять годин звучали на кожній вулиці, на кожній площі міста, яке зберігало і знову й знову віддавало всім бажаючим чи не всі скарби європейської культури, відлунювали в його філософських стінах, скульптурах- експресіях, храмах-пристрастях, у мушлях фонтанів, і нарешті ставали ледь чутними в прохолодному надвечір’ї довкола мурів Ватикану. Парні звучання й відлуння дивним чином хвилювали й заспокоювали – почувався піщинкою серед вічності й водночас таким собі деміургом-аматором кожної прожитої хвилини. І жодна з них не була даремною: адже буття митей творилося тут, в неймовірному Римі. Справді, щоранку слід було шукати ту красу, яка ставала красою саме цього дня, цього настрою, яка існувала, поставала саме зараз. Краса, здавалося, була у всьому – в благословляючому русі руки Папи з вікна бічного будинку над площею, в захваті прочан, що чекали на цей рух, у швидкому летові мартинів над банями Сан Пьєтро, в мереживі платанових гілок і тінях від них, мовчазному спогляданні старезними мостами бігу античних вод під ними…
Ритміка днів і ночей, прильоту-приїзду до Roma Aeterna і невідворотного від’їзду з нього, вранішнього виходу з будинку на вулиці міста і вечірнього чи нічного повернення до старої римської квартири, натякали на нескінченні реінкарнації мислячої людини – принаймні емоційно-духовні, принаймні в межах цього земного життя.
Отож справді, робитимемо те, що приємне саме цього дня, саме в цю хвилину. Робитимемо, тобто будемо споглядати, всотувати, думати, мріяти. Попереду нова мандрівка, тобто нова реінкарнація. Тільки мудреці жадають завершити вічний цикл, а ми ж просто подорожні. Тому ходімо.
