Єдність у розмаїтті

ЦІНА РУМУНСЬКОЇ ПІДТРИМКИ

Віталій КУЛИК

24–25 травня в Бухаресті відбувся українсько-румунський громадянський форум, присвячений перспективам двосторонніх відносин. За словами його учасників, румунське МЗС усіляко відмежовувалося від причетності до організації цього заходу, однак його «тінь» помітна навіть неозброєним оком (у форумі взяли участь держсекретар МЗС і колишній міністр закордонних справ Румунії).

Основною метою форуму, очевидно, була демонстрація позитиву і потепління, яке позначилось у відносинах між двома столицями. Деякі зовнішні атрибути цього «потепління», звісно ж, наявні: Янукович і Бесеску провели цього тижня коротку зустріч у рамках Чиказького саміту НАТО, місяць тому в Києві відбулося засідання українсько-румунської спільної комісії з торгово-економічного співробітництва тощо. Однак жоден із експертів не зважиться сьогодні сказати, що за останній рік цього «потепління» сторонам вдалося досягти прогресу бодай в одному з чутливих питань двосторонніх відносин. Кому й навіщо тоді знадобилося «замилювати очі»?

Румунії, яка перебуває сьогодні під «невсипущим оком» Брюсселя в рамках Механізму зі співробітництва і контролю, вкрай важливо показати, що вона може поводитися цивілізовано й по-європейськи у відносинах зі своїми сусідами (інакше є ризик ще досить довго залишатися де-факто не зовсім повноправним членом ЄС і терпіти всі пов’язані з цим незручності).

Насправді ж стосовно ключових проблем з Україною позиція Румунії залишилася незмінною. Взяти хоча б питання, пов’язані із забезпеченням прав національних меншин. Наскільки відомо, румунська сторона (можливо, з мовчазної згоди нинішнього керівництва Республіки Молдова, у т.ч. її дипмісії в Україні) наполегливо вимагає від української влади припинити політику «штучного» поділу румунської громади в Україні на румунську і молдовську. Товариші з Бухареста аж ніяк не хочуть усвідомити: влада в Україні нездатна переконати 250 тисяч своїх співвітчизників, які ідентифікують себе з молдовським етносом, у тому, що вони «заблудлі вівці» і віднині мусять вважати себе румунами.

Крім того, румунам не подобається прохолодне ставлення Києва до створення на базі Чернівецького держуніверситету мультикультурного навчального закладу (аналоґічний фокус зі створенням, на настійну вимогу румунських угорців, у м. Клуж-Напока схожого навчального закладу у квітні нинішнього року коштував посади всього лиш прем’єр-міністру Румунії Міхаю Резвану Унгуряну (!)). Можливо тому Київ, з міркувань делікатності, поки що не вимагає від Бухареста відповідного кроку в одному з районів із компактним проживанням етнічних українців (а їх на сьогодні в Румунії близько 60 тис. осіб). І це незважаючи на функціонування в Україні понад 40 дошкільних навчальних закладів і 80 загальноосвітніх шкіл із викладанням румунською мовою (в Румунії діє лише один(!) ліцей із частковим викладанням українською мовою). Так би мовити, паритет у наявності…

Стає цілком зрозуміло, чому Бухарест кровно не зацікавлений у завершенні міжнародного моніторинґу (під егідою ОБСЄ) стану забезпечення прав національних меншин на території України і Румунії. Адже тоді розкриється «найголовніша військова таємниця» – саме Румунія (а не Україна або, скажімо, Сербія), як член ЄС, допускає на своїй території кричущі порушення прав національних меншин.

Придністровське врегулювання – ще один камінь, який Бухарест намагається закинути в український город. Румунський президент Траян Бесеску в одному зі своїх недавніх інтерв’ю спробував покласти на Київ відповідальність за нібито неналежний контроль над придністровським відтинком українсько-молдовського кордону (слід зазначити, що Місія ЄС із надання допомоги на українсько-молдовському кордоні вже кілька років поспіль позитивно оцінює зусилля офіційного Києва на цьому напрямі, у т.ч. рівень українсько-молдовської взаємодії в митній та прикордонній сферах).

Про поступки Бухареста на українському напрямі говорити не доводиться: по-перше, практично весь румунський політичний спектр має схожі погляди на політику стосовно України, а по-друге, у Румунії, як і в Україні, восени відбудуться парламентські вибори. Будь-які поступки в діалозі з Києвом будуть розцінені політичними опонентами як непрофесіоналізм або здача національних інтересів.

Основним козирем Бухареста в побудові нового позитивного порядку денного з Києвом є європейська інтеґрація і все, що з нею пов’язане. Сьогодні Румунія говорить про свою беззастережну підтримку евроінтеґраційних прагнень Києва (це неодноразово звучало, зокрема, й на останньому громадянському форумі в Бухаресті) і нібито навіть готова лобіювати питання якнайшвидшого підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Такі речі нічого не варто обіцяти, оскільки питання підписання Угоди розглядатиметься, м’яко кажучи, не завтра з низки технічних та інших, добре відомих усім причин. Тому може постати запитання, наскільки цим деклараціям можна довіряти.

Серби, схоже, до останнього часу вірили, що Бухарест, як і обіцяв, підтримає надання їм статусу кандидата на членство в ЄС. А насправді, коли дійшло до вирішального для Сербії голосування в березні нинішнього року, Румунія спробувала заблокувати їй шлях у Європу. Румунів, правда, не дуже послухалися й статус кандидата Белграду надали (румунські вимоги полягали тільки в тому, щоб Сербія відмовилася від визнання етнічної групи волохів, яких Бухарест вважає частиною румунського етносу). Якщо дотримуватися цієї логіки, Румунія в аналоґічній ситуації може вимагати від України не визнавати існування молдовської національної меншини й, відповідно, молдовської мови. Страшно навіть уявити, яких жертв Бухарест може зажадати від влади Республіки Молдова в контексті евроінтеґраційних прагнень цієї країни… Особливо цікавим є те, що, поводячись таким чином, Бухарест грає насамперед на руку Москві…

dt.ua
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ