Єдність у розмаїтті

У НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН НЕМАЄ СПІЛЬНИХ ПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ

Напередодні виборів дуже важливо розібратися в багатьох питаннях, що постануть перед громадянами України – представниками націо- нальних меншин. Якими шляхами влада активізує увагу виборців з числа представників національних меншин? Яку політику проводять лідери їхніх громадських об’єднань? Чи є спільні погляди, що об’єднують цю групу громадян України? Про це розмова з експертом з питань етнополітики, відповідальним секретарем громадського комітету «Бабин Яр» Віталієм Нахмановичем.

— До виборів залишилося два тижні. Зрозуміло, що сьогодні це основна тема в усіх ЗМІ. «Форум націй» не може лишитися осторонь, але у нас своя специфіка. Тому наша розмова про участь у виборах національних меншин, що проживають в Україні. Якими є їхні політичні уподобання, чи є у них особлива позиція?

— Ну, по-перше, нинішні вибори, на мою думку, нічим не відрізняються від попередніх. По-друге, велике питання, чи є у національних меншин взагалі якась спільна позиція стосовно учасників цих виборів.

Але спочатку погляньмо, що пропонують у національному питанні різні політичні сили.

— А насправді вони щось пропонують?

— Ну, не можна сказати, щоб вони нічого не пропонували. Дійсно, напередодні виборів більшість партій чи окремих кандидатів, начебто, не зосереджується на мовно-культурних питаннях. Вони говорять про соціальний захист, про заробітну плату тощо. Але всім зрозуміло і відомо з досвіду, яку національну політику проводитиме та чи інша сила, коли опиниться при владі. Отже, можна це декларувати, а можна й не декларувати, але є сили проукраїнські, є – проросійські. Виборці це знають, і коли голосують, то також беруть до уваги цей аспект.

Очевидно, що Партія реґіонів та її союзники будуть підтримувати російську мову і культуру. Вони це завжди проголошували і нарешті ухвалили відповідний закон – про засади мовної політики. І хоча формально він стосується не лише російської мови, але практика його втілення свідчить, що він спрямований винятково на підтримання саме її. Вже з’явилась «інсайдерська» інформація, що з Банкової йдуть відповідні інструкції. І на власні очі ми бачимо, як на Одещині відмовилися надавати статус болгарській мові, а у Криму це питання відклали, очевидно, щоб не підтримувати мови кримськотатарської. Політика опозиційних сил, навпаки, спрямована на підтримку української культури і української мови, утвердження її як державної не лише формально, а й запровадження в усі сфери життя.

Але треба розуміти, що йдеться не про вузько національно- культурну справу. За цим стоїть цивілізаційний вибір. Адже ті, хто підтримує російську мову та російську культуру, насправді, прагнуть повернути Україну в єдиний простір з Росією. І це не просто російський мовно-культурний простір. Це цивілізаційний простір, фактично радянський за всіма своїми ознаками. Ми бачимо, що в Росії відбувається радянізація усього життя: культури, історії, політики і, зрештою, соціально-економічної сфери. Й ті хто прагнуть тісного союзу з Росією, налаштовані на реінтеґрацію у цей радянський простір.

З іншого боку, ті, хто декларує підтримку української мови і культури, бачать у цьому шлях до інтеґрації у простір європейський. Саме через це орієнтація на ту чи іншу політичну силу вмотивована не просто національно-культурними чи мовними уподобаннями, а уподобаннями загальноцивілізаційними. Тобто, куди хочуть люди – назад у Радянський Союз чи в єдину Європу. Отже, за російською чи українською культурами стоїть радянська чи європейська моделі.

Це щодо політиків та їхніх пропозицій. Тепер щодо виборців. Але до того, як почати розмову в цьому сенсі про національні меншини, треба визначитися, про що саме йдеться. Адже, якщо люди просто кажуть (приміром, під час перепису), що належать до тієї чи іншої етнічної спільноти, це ще нічого не означає. І за радянських часів громадяни формально належали до різних національних меншин. Ознаками етнічності були фольклорні колективи, національні «радянські» письменники та поети. Але все це не мало реального національного змісту, лише національне забарвлення – екзотичні візерунки. Як казали ще під час «коренізації» 1920-х років, «національне за формою, соціалістичне за змістом». А те, що не було соціалістичним, потрапляло до таборів або на еміґрацію. У такий спосіб наприкінці існування Радянського Союзу було дійсно створено «нову історичну спільноту – радянський народ». І все це залишилося нам у спадок. За 20 років люди не втратили радянської сутності. Сьогоднішній український громадянин може стверджувати, що він грек, єврей чи поляк, але, насправді, політично і культурно бути повністю інтеґрованим до свого українського або російсько-культурного оточення. І таких серед національних меншин на сьогодні більшість.

Інший аспект – рідна мова. Якщо людина визначає під час перепису, (інших індикаторів у нас немає), що її рідна мова відповідає етнічній самоідентифікації, то це вже, напевно, пов’язано з більшим культурним виокремленням із загального середовища. Нарешті, люди можуть входити до національних товариств або належати до національних церков. Саме вони і складають більш- менш повноцінні національні меншини. І, відповідно, можуть мати свої особливі політичні уподобання.

Звичайно, це досить малочисельний електорат, і в масштабах усієї держави ним (за винятком росіян) можна зневажати. Але у місцях компактного проживання представники національних меншин можуть суттєво вплинути на підтримку того чи іншого кандидата. Йдеться про Крим, де є три основні національні спільноти: росіяни, кримські татари й українці; Закарпаття і Буковину. Не зовсім зрозуміло, чи є таким реґіоном Одещина. Тобто незрозуміло, якою мірою мають свої окремі інтереси болгари, молдовани і гагаузи.

— Чи можуть інтереси всіх національних меншин бути спільними політично?

— Очевидно, не можуть. Невипадково всі спроби створити неформальні об’єднання національних меншин виявилися невдалими. Привабливим є лише формалізоване представництво у державних структурах. Якщо це якась рада – при президентові або при міністерстві освіти чи культури – це цікаво. Адже там можна отримати асигнування і преференції, пролобіювати певні закони. Тому на створенні таких структур меншини весь час наполягають.

— І, відповідно, підтримують владу?

— Вони підтримують будь-яку владу. Але це не фактична підтримка з боку національних меншин, а декларації запрошених туди керівників організацій. Вони демонструють свою підтримку, а навзаєм сподіваються отримати конкретні вигоди – або гроші, або землю, або ще щось.

— А керівники національних організацій мають політичний вплив на свої меншини?

— Гадаю, що ні. Представники громади підтримують позицію свого керівника тою мірою, якою він тримає політичну лінію, що відповідає їхнім власним уподобанням. Керівник організації може бути лише першим серед них – бігти попереду паровоза, але він не здатен його розвернути. Наприклад, переважна більшість євреїв України голосують за «Реґіони» або за аналоґічні політичні структури. І те, що Йосиф Зісельс є демократичним і проукраїнським діячем, аж ніяк не впливає на позицію громади. Отже, лідер може просто озвучити настрій загалу тою мірою, якою він сам є його частиною.

Взагалі-то у нас небагато національних меншин, які відчувають свою окремішність і, відповідно, свої інтереси у загальному суспільстві. Насамперед це росіяни. У них немає проблем із збереженням чи відродженням своєї культури, бо російська культура була і залишається домінуючою. Але у них є інша проблема – проблема відродження імперії. Це пов’язано, по-перше, з відчуттям того, що Україна – це насправді частина Росії, і переконанням, що українці, росіяни, білоруси – це один народ, випадково розділений на окремі держави. Я хочу підкреслити, що вони цілком щиро так вважають. Тобто, це не політичні маніпуляції, як нас часто-густо намагаються переконати, коли йдеться про національно-культурні проблеми.

По-друге, росіяни втратили свій соціальний статус. За радянських часів, як у будь-якій імперії, імперська нація стояла на верхньому щаблі. Сьогодні вони такого статусу позбулися. Навіть прорадянська і проросійська частина населення і політикуму артикулює прихильне ставлення до руської культури і руської мови, але не до етнічних росіян. Етнічні росіяни в Партії реґіонів і в КПУ залишаються рівними серед рівних. Ця втрата статусу старшого брата є дуже вразливою. Отже росіяни відчувають соціальний дискомфорт через втрату статусу і політичний дискомфорт – через втрату держави. Вони як меншина прагнуть відновлення своєї імперії. Це очевидно, і це, на жаль, природно.

Далі, угорці та румуни, які живуть на своїх землях на Закарпатті та Буковині. Вони також колись були на верхньому щаблі соціальної ієрархії як панівна нація. Вже не дуже багато залишилось тих, хто те пережив, але це стало частиною національного менталітету, підтримуваного історичними батьківщинами. Крім того, вони, безумовно, вважають, що коли живуть на своїх батьківських землях, то ці землі мають бути возз’єднані з їхніми національними державами. Зрозумілим є відчуття людини, яка бачить, що от тут є Угорщина (чи Румунія), а тут відокремлений шматок угорських (чи румунських) земель. Відтак, їхній довгостроковий інтерес полягає у тому, щоб возз’єднати свої етнічні землі з історичними батьківщинами.

— Тобто вони орієнтовані аж ніяк не на Україну, а на свою історичну батьківщину?

— Очевидно, що так. Саме через те вони і підтримують «Реґіони» на всіх виборах, а не тому, що всі вони є прорадянськими силами. Вони свідомо розраховують, що якщо вже почнуть ділити Україну, Росія забере собі по Дніпро, можливо, по Збруч, але свої крайні західні землі вони відтягнуть до Угорщини та до Румунії. Адже сьогоднішній Бухарест відверто проголошує відродження Великої Румунії. А це не лише Молдова, це і Буковина, і те що за часів війни звалося Трансністрія. Фактично, сьогодні це офіційна політика румунської держави. А чому ж румуни, які живуть на цих землях і все це чують, не стануть до цього дослуховуватися? В Угорщині сьогодні при владі також націоналістичні сили, які прагнуть відновлення своєї держави у старих кордонах. Ну, може, вони не так відверто декларують територіальні претензії, як румунська влада. А старе Угорське королівство в складі Австро-Угорської імперії включало багато різних земель, у т.ч. і Закарпаття.

Кримські татари в довгостроковій перспективі, очевидно, прагнутимуть якщо не створення власної держави, то хоча б повноцінної національної автономії в Криму. Бо це їхня земля, де вони сформувалися як окремий етнос, створили державу, що проіснувала впродовж багатьох сторіч. Природно, що вони вважають себе її господарями. Весь час кримські татари підтримують опозицію. Але це за умов, коли в Криму домінує російська спільнота, вони є оплотом української опозиції, і, відповідно, українська опозиція підтримуватиме татар, напевно, аж до автономії. Проте, якби ситуація змінилася, і, наприклад, усі росіяни забралися з Криму, а на їхнє місце приїхали українці, я не впевнений, що татари продовжили б їх підтримувати. Українізація Криму їм так само не до вподоби, як і русифікація. Отже, коли кримські татари підтримують опозицію, це така сама ситуативна підтримка, як у випадку підтримки румунами й угорцями «Реґіонів». Усі вони, фактично, підтримують того, хто є слабшим на конкретній території. Тобто вони виступають проти домінуючого на сьогодні там етносу. На Заході домінують українці – підтримують проросійські, прорадянські сили, в Криму домінують росіяни – підтримують проукраїнські сили. Це позиція народів, які живуть на власних землях, або, як росіяни, вважають їх такими.

Далі, щодо решти. Візьмемо нові етнічні спільноти. Є велика кількість нових міґрантів, які намагаються проїхати через Україну на Захід. Але через певні юридичні проблеми вони змушені залишатися тут і організовувати своє життя. Є й такі, що приїздять сюди працювати. Очевидно, що їхні інтереси суто внутрішні і пов’язані з тим, щоб їм дали можливість існувати всередині України. Інша справа, що у них немає громадянства, і вони не є виборцями, але за певних умов проблеми державі вони можуть створити. Тому треба враховувати їхню наявність і якось давати тому раду. Взагалі не пускати їх сюди ми не можемо. Хоча б тому, що для цього треба перекрити російський кордон. Надати їм можливість поїхати туди, куди вони прагнуть – на Захід – ми також не можемо. Там європейський кордон, який так просто не перетнеш. Отже, вони тут скупчуються, їх стає досить багато, але жодна політика щодо них відсутня.

— Але ж вони не беруть участі у виборах.

— Так. Щодо виборів ми можемо їх іґнорувати. Але велике питання полягає в решті національних меншин, які не є тут автохтонними і не є асимільованими. Ті, хто дійсно відчуває свою національну приналежність, орієнтовані насамперед на свої історичні батьківщини. Їх кількість весь час зменшується або через асиміляцію, або, зважаючи на темпи, через еміґрацію. Люди просто їдуть. I що, їх турбує відродження мови і культури в Україні? Напевно, ні. Єдине, що може цікавити цих людей, це вільне пересування між Україною та їхніми історичними батьківщинами. Щоб Україна мала добрі стосунки з цими державами, аби мати можливість туди поїхати, а в разі, якщо не сподобалося, – повернутися.

— Тобто вони все ж зацікавлені у європейському векторі?

— Ні, чому європейському? Багато меншин мають країнами походження колишній Радянський Союз – волзькі татари, вірмени, азербайджанці тощо. І вони зацікавлені у зворотному векторі. Навіть якщо уявити місцевих росіян, повністю лояльних до незалежної України, все одно вони завжди будуть прагнути, аби вона була максимально дружньою до Росії, якщо взагалі політично не орієнтувалася на Росію. Або, наприклад, євреї. Тут свої проблеми, оскільки добрі стосунки з Ізраїлем здатні зіпсувати стосунки з цілою низкою інших держав. Тобто, зовнішньополітичні інтереси кожної національної спільноти залежать від того, де знаходиться їхня історична батьківщина. Отже, ані внутрішні, ані зовнішні інтереси національних спільнот не збігаються між собою. І тому не можна сказати, що для того, аби заручитися підтримкою усіх національних меншин, слід проводити таку або таку політику.

Такої політики просто не може бути. Якщо ти як політик привабливий для одних меншин, то непривабливий для інших. Взагалі сьогодні вже зрозуміло, що всі ці мантри про багатовекторну політику, про Україну між усіма, залишаються марою. Річ навіть не в тому, що хтось хоче загарбати українські землі. Гаразд, вони відмовляться від спроб анексії: так, хай буде незалежна соборна Україна. Але неможливо перебувати водночас і в російському цивілізаційному просторі, і в європейському, вони протилежні за базовими цінностями. Це просто технічно неможливо, тому все одно слід вибирати. А обираючи одне, ти отримуєш підтримку одних національних меншин, обираючи інше – інших. Якась підтримка може бути щирою, а якась ситуативною.

Тому, по-перше, неможливо вибудувати якусь політику в Україні, яка була б привабливою для всіх національних меншин. По-друге, самі національні меншини нездатні об’єднатися і виставити спільні запити до влади.

Здавалося б, не в інтересах національних меншин повернення до радянської ситуації, оскільки це перспектива повної асиміляції. Але ж ми вже казали, що в середині кожної громади є люди, які дійсно прагнуть національного відродження, а решта просто – «батьки у мене так писалися, і я так записався», а насправді національний аспект для них нічого не важить.

Отже, лише невеличка частка людей з тих, хто декларують формально своє неукраїнське походження, дійсно зацікавлена в повноцінному існуванні власної національної культури. Переважна більшість і до сьогодні, насправді, лише формально належить до «інших». І вони готові повернутися до радянської ситуації – їм було комфортно жити в імперії, там відкривалися набагато більші перспективи соціального росту. Є безліч людей, які згодні пожертвувати своєю національною культурою, мовою, чим завгодно, аби отримати можливість для кращої політичної, бізнесової чи наукової кар’єри.

Така от складна ситуація, і я не бачу можливості привести все до одного політичного знаменника.

Розмовляла Наталія Непийвода
Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ