Єдність у розмаїтті

ВИБІР НАЦМЕНШИН МАЄ БУТИ НА КОРИСТЬ УКРАЇНИ

Були часи, коли національні меншини, принаймні формально, могли об’єднатися перед виборами і запропонувати своїм одноплемінникам досить ясну позицію: голосуйте, думаючи про майбутнє – держави, родини, дітей. Не давайте звабити себе ситуативними гаслами – тоді про масовий підкуп взагалі не йшлося – не марнуйте власний голос. Лідери національних громад підписували такі звернення. Сьогодні подібні акції є неможливими з різних причин. Чому? Якими є моделі поведінки меншини в діаспорі, як вони екстраполюються на виборчі процеси. Про це ми говоримо з виконавчим віце-президентом Конґресу національних громад України, головою Асоціації єврейських організацій і громад (Вааду) України Йосифом Зісельсом.

— Ну, по-перше, не варто так далеко заглиблюватися в історію. Нагадаю, що перед виборами 2004 року ми зверталися до національних меншин України із закликом голосувати за європейське майбутнє України. Саме з такими настроями керівники організацій національних меншин виходили на Майдан і зверталися до тих, хто відстоював право на чесні вибори і чесний вибір. Відтоді наша ідеологія не змінилася: ми вважаємо, що лідери національних меншин не повинні закликати свою громаду голосувати за одного з кандидатів або за одну з партій. Наявність у країні різних національних меншин, а отже, певний розподіл населення і поляризація політично орієнтованих громадян – це різні площини, оскільки в одній громаді є представники різних політичних партій і прихильники різних політичних поглядів – від радикальних до ліберальних.

Чим же керується національна меншина, проживаючи в діаспорі і чим керуються її лідери? Багато в чому поведінка національних меншин обумовлюється характером держави – демократична вона, авторитарна, або це держава перехідного типу. В демократичній державі не існує проблеми спеціальної орієнтації (або пресування) етнічних громад щодо політичних уподобань. В авторитарній державі такий підхід – досить звичайна практика, тут можливим є примус до голосування за провладних кандидатів і партій, і ми бачили як на виборах президента країни деякі громади закликали своїх членів голосувати за певного кандидата і навіть ґарантували йому одностайну підтримку. Чи ми сьогодні бачимо таке в Україні?

— Ні. Навіть дві національні меншини, чиї лідери тісно співпрацюють з партією влади, не робили з цього приводу офіційних заяв. Хоча це можливо пояснюється намаганням не плямувати зайвий раз репутації нинішніх виборів, і без того пов’язаних із масою і не лише моральних проблем.

— Але цілком можливо, що вони можуть з’явитися найближчим часом. Тому ми ще раз хочемо нагадати про те, що, голосуючи, кожен громадянин мусить керуватися лише власними переконаннями, сумлінням, баченням перспектив розвитку країни і своєї меншини в ній, і жодних інших критеріїв при голосуванні не може бути, інші арґументи або заклики національних лідерів не повинні домінувати в цьому виборі. Виняток становить консенсус, що існує в громаді, як, наприклад, у кримських татар.

Національна меншина в діаспорі – це група, що бореться за своє виживання, і не лише фізичне, а й національне. При цьому в імперії вона орієнтується на метрополію, а в державах перехідного типу – на центральну владу. До чого це призводить? Якщо в державі є соціальні чи національні групи, що борються проти цієї влади, то національна меншина, принаймні її лідери, вступають у конфлікт із цими рухами. Такий конфлікт детермінований самою суттю національної меншини. В імперії (і Російській, і Австро-Угорський) це знаходило вияв багато разів, наприклад у часи боротьби національних окраїн за незалежність, коли спільнота не схвалювала участі революційно налаштованої молоді в антиурядових повстаннях і рухах або забороняла її.

— Можливо все ж це більшою мірою стосується єврейської громади?

— Ні, це не так. Будь-яка національна меншина виживає в діаспорі, можливо євреї мають більший досвід життя, власне, у вигнанні. Але ми ці тенденції простежуємо і сьогодні. Давайте згадаємо, як 2004 року голосували угорці, румуни, греки, болгари України. «Представники» європейських націй голосували проти проєвропейського кандидата. Саме тому деякі лідери національних громад і виходили на Майдан, роз’яснюючи свою позицію, про що я говорив раніше. Виявилося, що відносини цих національних меншин із старою владою для них є важливішими за концептуальні європейські процеси, що відбувалися і мали розвиватися в країні. Ось що принципово. Більше того, на національні меншини було спрямовано спеціальну пропаганду, коли загострювалася увага на взаємовідносинах із горезвісним МАУПом, метою яких було довести, що Ющенко – націоналістичний кандидат, а його опонент – є толерантним інтернаціоналістом.

Відтак, національні меншини піддаються закликам своїх лідерів, щоправда меншою мірою, оскільки ті не мають механізмів контролю за діями громади, з іншого боку, вони піддаються на спеціальну пропаганду, що потрапляє на благодатний ґрунт, оскільки меншина завжди є настороженою, а тому спокушається на пропагандистські технології. Якщо лідери не намагаються чесно проаналізувати ситуацію і оприлюднити правдиві висновки, то пересічним представникам меншин складно розібратися в цьому «агітпропі» .

— Ця «надійна», сформована впродовж віків тенденція, впливатиме і на цьогорічний результат…

— Так, ми не можемо швидко змінити тенденцію, що складалася віками. Але, принаймні, ми можемо чесно сказати про те, що інтерес лідера у взаємовідносинах з владою, інтерес меншини й інтерес країни в конкретній геополітичній ситуації далеко не завжди збігаються.

І якщо ми задекларували при створенні Конґресу мету – інтеґрувати національні меншини у громадянське українське суспільство, українську політичну націю, то мусимо докладати зусиль до того, щоб спонукати національні меншини вчитися думати про країну, а не лише про інтереси свого лідера чи про власні вузькі національні інтереси.

Саме така тенденція проявилася при прийнятті закону про засади державної мовної політики. Стало очевидним, що національні меншини виходили не з інтересів всієї України, її майбутнього і майбутнього її державної мови, а з інтересів власної національної громади. Їх таки, і це природно, ошукали, вони не є задоволеними прийнятим законом, але підтримували його, оскільки не були в змозі розібратися в ситуації і загрозах, які він несе. Традиція орієнтації на центральну владу не дала очікуваного чи бажаного результату.

Повторю. Є інтереси країни, є інтереси меншини, і не можна їх змішувати. Кожен повинен сам вирішувати, що для нього важливіше – інтереси країни, інтереси меншини або інтереси національного лідера, що начебто представляє інтереси всієї меншини. Відтак, кожна людина, коли приходить час виборів, мусить поводитися як індивідуум, а не член групи. І нести особисту відповідальність за свій вибір.

— Свого часу ми проводили масштабні моніторинґи, відстежуючи, як проблеми національних меншин відтворюються в програмних документах партій, що йдуть на вибори, як національні питання використовуються у передвиборчій пропаганді. Нині цього робити неможливо – реальні проблеми національних меншин зникли з поля зору політиків, всю увагу закцентовано на мовному питанні у спотвореній редакції. А між тим вони є, і «Форум» з числа в число з «маніакальною» впертістю наголошує на них, марно сподіваюсь привернути увагу – і не лише відповідних державних структур, а й громадянського суспільства.

— Так, ми бачимо, що навіть ті теми, що заторкувалися раніше, зникли з «обігу». Не існує повноцінної державної структури на кшталт колишнього Комітету, а те, що є, не в змозі хоч щось сформулювати. А партії – і влади, і опозиції, цих проблем не бачать, чи не розуміють. Про це ж і йдеться. Ми хочемо, аби люди, що йдуть на вибори, в даному випадку національні меншини, розуміли це.

— Хочу звернути увагу ще на один момент. Відомі слова Чечетова про мови національних меншин: «Эти языки понимает только кучка людей», не викликали загального обурення меншин і навіть про людське око – реакції його партії. Згодом він зауважив, що «Україна – це багатонаціональна держава і про титульну націю не може бути й мови». Отже, в цій країні відсутнє розуміння елементарних понять і прав (до речі, омбуцман не вважає національні меншини катеґорією громадян, що має особливі права), і ми всі разом сприймаємося лише раз на чотири роки як «электоральное тварье».

— Я не можу нав’язати національним меншинам ідеї захищати себе і свої мови – вони повинні робити це самі, але коли йдеться про такий закон, ми мусимо звернутися до них, що ми й зробили увідповідних заявах, щоб вони зрозуміли, що нині слід думати про Україну в цілому, не про те, які преференції чи збитки принесе їм цей закон. Слід підійматися над своїм існуванням і виходити на спільне розуміння України як держави, або народів України як майбутньої політичної нації, оскільки допоки її не існує. Національні меншини не можуть бути більшими українцями, ніж самі українці, але ми мусимо обговорювати це і особливо у передвиборчі часи, коли експлуатуються різні теми, процвітають спекуляції, демагогія і популізм.

Ми повинні сказати кожному – ви – громадянин України, ви самі вирішуєте, яка з партій є вам ближчою, куди веде Україну та чи інша сила. Нам однаково, хто буде у владі, – але ми за постійну ротацію, що накладала б на владу відповідальність і протистояла ефекту жирування на власних можливостях. Якщо і влада, і опозиція неякісні, то хай хоч частіше міняють одна одну.

Цей вибір людина мусить зробити сама, не опираючись на рішення так званих національних лідерів. Це звернення до почуттів і громадянської позиції кожного. Хоч раз на чотири роки варто подумати над цим і проголосувати, як підказує сумління, ідеологічні переконання (хоч наші партії не є носіями якихось ідеологій). Думати – ніколи не гріх, але перед виборами – це особливо корисно.

Розмовляла Тетяна Хорунжа