ФЕНОМЕН МОЛОДОГО ВИБОРЦЯ, ДОНІЙ ТА НЕНАСИЛЬНИЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Явка на цих виборах сягнула 58%. Водночас 2006 року на пар­ламентських виборах цей показ­ник становив 67%. Невже за цей час майже 5 млн. українців зневі­рилися? Навряд чи ми дізнаємося. Соціологи наводять такі дані: най­активнішими на виборах 2012 року були люди старшого віку, а найпа­сивнішими – молодь. Чому молоді українці не голосують – спробуємо з’ясувати.

«Там уже все вирішили», «це нічого не змінить», відповідають мої 20-річні знайомі. Розчаруван­ня – ось що відчуває молодь нині. «Немає чесних», додає товариш. Українська молодь не вірить у змі­ни. Можливо, 2004-го й вірила. Ві­сім років потому – а віз і нині там. Потрібен новий допінг, щоб збуди­ти в українців почуття довіри до політиків.

Молодь воліє поїхати за кордон, бо «тут нічого не світить». Нові надії одразу рушаться. Щораз усвідом­люєш, минаючи Кабінет Міністрів чи Верховну Раду – чому для них все сходить з рук, а ми, прості україн­ці, вимушені шукати кращої долі на чужині або працювати не за фахом – бо роботодавець шукає досвідче­них кадрів, а ти щойно перетнув по­ріг вишу і не маєш відповідного до­свіду. І скільки такого – за освітою людина юрист/лікар/актор, а пра­цює офіціантом, прибиральником чи продавцем. Потрібні гроші – і годі.

Мій 22-річний одногрупник каже: «Мені все одно на політику. Не цікавлюся, бо вважаю їх по­літиканами». Є в Україні категорія людей, які байдужі до політики в цілому та до виборів зокрема. Кеп­сько, панове. Бо всі ми залежні від того, хто у керма нашої держави. «А як введуть такий податок, що з твоєї зарплатні утримуватимуть половину – ти теж скажеш “все одно”» – за­питую одногрупника. У відповідь – мовчання.

Влаштувати словесну баталію в Інтернеті – наша улюблена спра­ва. У мережі сильні й впевнені в собі – щойно виходимо на вулицю, стаємо біомасою. Облаяти політи­ка в новинах, висловити протест в коментарях – на це здатен кожен. Приєднатися до учасників пікету, скликати своїх друзів – і не прийти, бо важливі справи – теж легко. За­питую свого друга: «Якщо весь Київ здійме революцію – підеш?». «Піду», – впевнено відповідає він. «А один протестуватимеш?». «Ні, треба пра­цювати, заробляти…». Погоджуюся з товаришем. Бо так само залежний: від грошей, часу та багатьох речей в цілому.

«Хоча революція анічогісінько не змінить», – зауважує товариш. Розповів йому, що волів би вла­штувати революцію. Не криваву, а спокійну, подекуди креативну. Уяв­ляю її такою: люди збираються на майданах, мовчки сідають на стіль­ці та читають, малюють, пишуть. Побачивши врівноважених людей, урядовці шокуються і – тут два ва­ріанти: або злякаються і попросять міліцію втрутитися, або ж, навпа­ки, – вийдуть до людей. Тим самим вони продемонструють, що воліють спілкуватися з українцями віч-на- віч, а не тільки з екранів телевізора. Та чи багато парламентарів піде до людей? Певно, що ні. Серед тих, хто вийде, будуть ті, хто це робить за­ради власного іміджу. Проте буде частка й тих, котрі не бажатимуть уваги ЗМІ – їх цікавитиме Українець.

Доречно тут згадати Олеся До­нія. 1990-го року він голодував на Майдані Незалежності разом із українськими студентами. Серед пікетувальників були й відомі нині Оксана Забужко, Павло Розенко, В’ячеслав Кириленко, Вахтанґ Кі­піані, Соломія Павличко, Олег Тяг­нибок. «Революція на граніті» віді­грала важливу роль у становленні незалежності України.

На цьогорічних парламент­ських виборах Доній теж боровся – з провокаціями, які здійснювали його опоненти. Листівки та газети, де його називали «запроданцем» чи звинувачували в одностатевих зв’язках, облетіли всю Коломию. У громадянському русі «Чесно», від імені якого розповсюджували лис­тівки нібито зі зверненням колиш­ньої дружини Донія, заперечують причетність до цих дій. Координа­тор громадянської мережі «Опора» Іван Маруняк зазначає: «Цьогоріч­ні виборчі перегони в Івано-Фран­ківській області – найбрудніші за останні роки». Він також заува­жує, що «об’єктом чорного піару у Коломиї ставав найчастіше саме Олесь Доній». Незважаючи на під­ступність опонентів, наклеп і не­повагу, Доній переміг із результа­том у 44%, випередивши бютівця Олександра Левицького та само­висуванця Богдана Гдичинського, депутата обласної ради від Партії реґіонів.

На завершення. На сторінці в соціальній мережі я провів опиту­вання. Половина респондентів від­повіли «так» на запитання, чи підуть вони на вибори. Серед тих, за яку партію віддадуть свій голос корис­тувачі соціальної мережі – найбіль­ше балів отримали опозиційні сили. На запитання, чи стало жити краще за останні 2,5 роки, дев’ятеро з де­сяти відповіли «ні».