НІМЕЧЧИНА СТВОРИЛА ІНСТИТУЦІЮ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ДЕПОРТАЦІЙ XX СТОРІЧЧЯ

«Скорботний ангел» на Лютеранській

Офіційний Бер­лін створив урядову структуру, завдан­ням якої є вивчення історії депортацій і депортованих тота­літарними режима­ми. Вивчатимуть і те, як депортували німців. Обіцяють досліджувати і зло­чини Сталіна.

Німеччина вто­милася безконечно виправдовуватися за злочини німець­ких нацистів у Дру­гій світовій війні. Вона вирішила від­чути себе у ролі жертви. Німці від самого закінчення Дру­гої світової війни взяли на себе повну відповідальність за страхітливі злочини нацистів. Цілі покоління мешканців ФРН виховані на своєрідному комплексі провини. Більшість із них сприйняли це як належне. Мільярдні компенсації були ви­плачені насамперед жертвам Голокосту, концтаборів і ви­везеним до Німеччини на примусові роботи.

Та часи змінюються. Німеччина, тепер вже як демокра­тична країна, стала одним із стовпів Європейського Союзу, її економіка та вплив на міжнародній арені невпинно зрос­тають. А разом із ними – амбіції. Німецький уряд нарешті згадав про той час, коли німці були жертвами воєнного ли­холіття, коли німців було насильно виселено зі Східної Пру­сії, Сілезії та Судетів.

Варто зауважити, що в ФРН вже тривалий час існували різноманітні реґіональні громадські товариства, які трохи не­сміливо, але дуже наполегливо нагадували німцям про траге­дію депортованих післявоєнного часу. Особливого політичного впливу вони не мали, але, як правило, були стійкими прихиль­никами консервативних партій, а надто – християнських демо­кратів. Основною їхньою вимогою було визнання на держав­ному рівні проблем депортованих німців. Паралельно існувала ідея створення в Берліні «Центру проти депортацій», яку ви­ношувала контраверсійна Еріка Штайнбах – член правління урядової Християнсько-демократичної партії Німеччини (ХДС) та голова громадської Спілки депортованих німців. Ця Спілка вже тривалий час педантично документує свідчення про вій­ськові злочини проти німців у Другій світовій війні. Про нагаль­ну потребу створення такого Центру, як музейної, наукової та освітньої установи Штайнбах проголосила ще 2008 року.

Проект підтримала правляча партія ХДС. Однак, неспо­дівано запротестували опозиційні німецькі «ліві». Проти виступила також Польща, яка побоювалась, що факти де­портації буде вирвано з історичного контексту, і це зробить із німців жертв, що потерпіли від поляків. Свої істотні за­уваження висувала також Чехія, яка не бажає переглядати т.зв. комуністичні «акти Бенеша», які леґітимізували депор­тацію німців із території Чехословаччини. Таким чином су­перечка щодо депортацій на роки визначила температуру відносин ФРН із її східними сусідами по ЄС.

Несподівано у вирішення питання втрутилась канцлер Анґела Меркель. З одного боку, їй залежало на приязних відносинах із Варшавою та Прагою, з іншого – не хотілося втратити голоси депортованих та їхніх нащадків, які зазви­чай є прихильниками християнських демократів.

Канцлер взяла на свій уряд відповідальність за створен­ня Фонду під красномовною назвою «Втеча. Переселення. Примирення» (Stiftung “Flucht. Vertreibung. Versoehnung”) та будівництво Музею депортованих у Берліні. Еріку Штайнбах від створення Фонду було усунено. Натомість було залуче­но провідних німецьких дослідників і представників науко­вих кіл Польщі і Чехії.

Наприкінці серпня 2012 року оприлюднено Концепцію Фонду. Ось деякі витяги з неї:

«Фонд «Втеча. Переселення. Примирення» представля­тиме голос мільйонів переселенців і депортованих, які вна­слідок воєн, міжнаціональних конфліктів і диктатур XX сто­ліття в Європі втратили свою батьківщину і відчули на собі фізичне та духовне насильство. Близько 14 млн. німців у часи Другої Світової війни та під її кінець, а також після неї були змушені залишити свої рідні місця на колишніх прусь­ких східних провінціях, а також на просторах своїх поселень у Середній, Південно-Східній та Східній Європі. Вони були виселені внаслідок злочинної політики націонал-соціалізму і через жорстокість війни.

У розділеній післявоєнній Німеччині депортовані були змушені розпочинати своє життя практично з нуля і дуже часто за відсутності солідарності з боку місцевого населен­ня. У радянській окупаційній зоні та в НДР їхня доля була під знаком табу.

Фонд прагне віддати шану тому, що, попри усі перепони, переселенці та депортовані з успіхом інтеґрувалися в сус­пільство обох німецьких держав, які існували до 1990 року, віддати належне їхнім внескам у побудову обох держав та їхній готовності до порозуміння...

Фонд хоче долучитись до того, щоб факти депортацій були завжди і всюди засуджені та трактувались як інстру­мент політичного насильства й порушення прав людини.

Головною місією є «збереження пам’яті про переселен­ня та депортації в ХХ сторіччі в історичному контексті Дру­гої Світової війни, а також про націонал-соціалістичну екс­пансію, політику винищення та їхні наслідки». Фонд реалізує її шляхом співпраці із науковими установами, історичними музеями та місцями пам’яті, організаціями депортованих, із громадськими проектами й установами, що спостерігають за дотриманням прав людини в Німеччині та за кордоном.

Фонд працюватиме у формі вільного обміну та діалогу без кордонів, керуючись висловом польського інтелектуала Яна Йозефа Ліпського: «Маємо сказати собі все за умови, що кожен буде говорити про свою вину. Без цього тягар минулого не дасть змоги нам вийти на спільне майбутнє» (1985).

Німці свідомі своєї відповідальності за націонал-со­ціалістичні злочини безправного режиму: створення сис­теми концтаборів і таборів смерті, убивство 6 млн. євреїв, близько півмільйона синті та ромів, багато мільйонів жертв серед цивільного населення Польщі, України, Білорусі та Росії, за жахливий окупаційний терор, за голодну смерть мільйонів радянських військових полонених, за створення системи примусової праці.

Відносини обох німецьких держав із східними сусідами були значно обтяжені через десятиліття на Заході – «холод­ною» війною, на Сході – «соціалістичною дружбою народів».

Оцінюючи факти депортацій в ХХ сторіччі, мусимо ствердити: в історії безправ’я дуже часто призводило до нового безправ’я, однак попереднє безправ’я (при усьому його жахітті) не створює підґрунтя для правового і мораль­ного нового безправ’я.

Це також стосується депортацій німців, які мали місце після 1945 року у Східній Європі. Ці депортації, однак, жод­ним чином не пом’якшують відповідальності за злочинну нацистську політику».

Автори Концепції проводять порівняльний аналіз між поняттями «депортація» і «ґеноцид». Так, метою депортацій є усунення певних суспільних груп із визначеної території. Натомість у випадку ґеноциду метою злочинців є масове знищення якомога більшої кількості членів суспільної групи.

Для України важливим є такий абзац Концепції:

«У перспективі європейський Фонд вшановуватиме пам’ять про мільйони людей, які від 30-х років ХХ сторіччя були жертвами тоталітарної сталінської диктатури. Примусо­ві роботи, депортації, табори, голодна смерть та масові убив­ства становили невід’ємний елемент сталінського терору.

До найбільших масових злочинів належать «Великий те­рор», великий голод в Україні, т.зв. Голодомор, і депортації різ­них етнічних чи суспільних груп у межах Радянського союзу».

Згадка про Україну є не випадковою. У Концепції Фонду «Втеча. Переселення. Примирення» вона згадується нео­дноразово. Адже до типово депортаційних акцій належать також «Операція Вісла», проведена польською комуністич­ною владою проти українського населення земель Закер­зоння, а також позбавлення батьківщини кримських татар.

Очевидно, що функціонування подібного Фонду (за іс­тотної підтримки німецького уряду) рано чи пізно стане фактором міжнародної історичної політики. Німеччина, по суті, створила власний Інститут національної пам’яті з амбі­ціями на загальноєвропейський вимір.

Історичні факти, потрактовані цією інституцією, будуть братися до уваги держустановами не лише ФРН, Польщі та Чехії, але й цілого Євросоюзу.

Тому Україні вкрай важливо долучитися до роботи цієї інституції, щоб мати можливість, з одного боку, подати на­укові матеріали про депортаційні акції проти українців та розширити поінформованість європейців про злочини про­ти нашого народу. З іншого боку – тримати руку на пульсі розвитку історичної політики в Європі.

На жаль, нам зараз не відомо про будь-які кроки, вжиті МЗС чи Інститутом національної пам’яті в Україні у напря­мі ознайомлення із роботою німецького Фонду. Чи, може, вони сподіваються, що німецька сторона сама запропонує участь у спільних проектах? Гадаю, даремно.

Новостворена інституція замахнулась на такий обсяг роботи, що до України справа дійде не швидко. Та й хто, як не українці повинні бути зацікавлені у тому, щоб наші арґументи були сприйняті сусідами в ЄС?

Так чи інакше, але ініціативу в свої руки беруть інституції, які добре обізнані із проблемами депортованих в Україні.

Своє зацікавлення виявила Львівська обласна рада, яка на прохання громадської організації депортованих «Закер­зоння» звернулась із офіційним листом до Фонду «Втеча. Переселення. Примирення» про налагодження співпраці.

Облрада пропонує допомогу у пошуку наукових матері­алів про репресії та депортації, вчинені на території Галичи­ни, а також співфінансування науково-дослідних проектів.

Така пропозиція про співпрацю може бути реальною лише за сприяння держави, адже йдеться про історичну політику усієї країни. Отже, останнє слово таки за нею.

***

Зі словами про «горе і сором» 24 жовтня канцлер Ні­меччини Анґела Меркель відкрила пам’ятник ромам та представникам спорідненої етнічної групи сінті, убитих на­цистським режимом під час Другої світової війни.

Меморіал, кругле водоймище з кам’яним трикутником в центрі, було збудовано на ґрант від німецького федераль­ного уряду. Вартість монументу – майже 3 мільйони євро. Він розташований поруч з Рейхстагом, будинком парламен­ту в центрі Берліна, недалеко від меморіалу жертвам Голо­косту.

За часів нацизму було знищено близько півмільйона ро­мів та сінті.

Один з представників народу ромів, виступаючи на це­ремонії, нагадав про жахи нацистської кампанії знищення, а також засудив сучасну дискримінацію щодо сінті та ромів.

В Європі живуть близько 11 мільйонів ромів. Багато з них страждають від злиднів та дискримінації.

***

У Києві було урочисто відкрито пам’ятний знак «Скор­ботний ангел» (автори – скульптор Микола Зноба та мисте­цтвознавець Вероніка Дирова).

Так німецька громада Києва пошанувала трагедію сво­го народу і тих своїх співвітчизників, яких 70 років тому сталінський режим депортував із місць їхніх поселень до Сибіру, Крайньої Півночі та Казахстану. І в тій далечині на­вічно залишились – через морози, голод та нелюдські умо­ви праці – четверо з десяти засланих.

Й до сьогодні керівники німецьких громадських організа­цій України не квапляться посилатись на дані офіційної ста­тистки, згідно з якою на території держави проживають тро­хи більше тридцяти тисяч їхніх співвітчизників (а 1939 р. на українських землях мешкали майже 880 тис. німців). Адже багато хто з тих, що пережили страхіття депортації, а також їхні нащадки приховують своє походження.

Принагідно варто зазначити, що в лавах Червоної Армії проти нацистів воювали майже 40 тисяч «радянських» німців, з яких 42 були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.