Єдність у розмаїтті

СТОП-КАДР

Чоловік на цьому весільному фото 1912 року – мій дід по мамі Степан Єванґельєв. Він загинув у Першій світовій війні. Де і коли, родина ніколи не дізналася. В останньому листі з фронту, написаному на звороті листівки і позначеному цензурними ви­кресленнями, писав, що їдуть теплими краями, ба­чать апельсинові дерева і багато дітей, а він згадує про своїх, залишених вдома. Дід мій був людиною доброю, м’якою, можливо навіть безхарактерною, але характеру на двох вистачало у моєї бабуні Анастасії Єванґельєвої (з дому Моро) – жінки ро­зумної, сильної і мужньої. Вона прожила 92 роки і мала нещастя витримати все, що випало на її долю, навіть найгірше – смерть рідної дитини – моєї мами.

Чому я згадала про них сьогодні? 11 листопа­да 1918 року було підписано Комп’єнську угоду, що означала капітуляцію Німеччини і закінчення Першої світової війни. Цього дня в світі відзначають день пам’яті загиблих у Першій світовій війні (ми до цього світу не належимо, бо ніхто на жодному рівні навіть не згадав про солдатів тої війни), а пра­вославні вшановують пам’ять святої преподобної Анастасії Римлянки. Так поєдналися в один день спогади про діда, якого майже не пам’ятали навіть рідні доньки, і бабусі, що все життя була прикладом для мене. Війна зруйнувала їхнє гідне життя, дім і майбутнє їхніх дітей. І не лише їхнє, і не лише в цій країні, і не лише в тій, Першій світовій. Втраченим поколінням назвали на Заході тих, хто пройшов фронти тої війни, а яким воно було у нас, якщо після неї країною прокотилося хижацьке колесо жовтне­вого заколоту, ще однієї, громадянської, війни і по­дальші трагедії з Другою світовою включно.

Із трьох братів у родині мого тата живим з фрон­ту повернувся лише він, старшого було репресовано як грецького буржуазного націоналіста, молодший пропав безвісти на полях Другої світової. Загинув на Фінській війні чоловік старшої маминої сестри, а після війни помер чоловік молодшої. Їхнє життя було таким стражденним і тяжким, що сьогодні в нашій родині вже немає нікого з тих, хто пам’ятає Другу світову.

На жаль, ми вирізняємося рідкісним даром за­бувати про все, що трапилося з нами, нашою кра­їною, нашою родиною. У нас кожного разу знахо­диться щось важливіше, принаймні актуальніше, як на сьогодні. За гаслом «мы за ценой не постоим», за перемогами, де жертв було набагато більше, ніж у ворогів, ми загубили розуміння цінності людського життя. Тому так нахабно намагаються нагодувати міфами і легендами про «героїчне минуле», що його пережили наші рідні, нас, які забувають складати те минуле зі спогадів найближчих людей. Майже ніхто з них не залишив записаних спогадів, але все, що ще живе в кожній родині, ми мусимо зберегти і пере­дати. І пам’ятати. Це фундамент, з якого нас важко буде зрушити тим, хто заради «величності» історії хоче забути про горе, якого завдала вона багатьом поколінням наших співвітчизників.

Тетяна Хорунжа
Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ