Єдність у розмаїтті

СТОП-КАДР

Чоловік на цьому весільному фото 1912 року – мій дід по мамі Степан Єванґельєв. Він загинув у Першій світовій війні. Де і коли, родина ніколи не дізналася. В останньому листі з фронту, написаному на звороті листівки і позначеному цензурними ви­кресленнями, писав, що їдуть теплими краями, ба­чать апельсинові дерева і багато дітей, а він згадує про своїх, залишених вдома. Дід мій був людиною доброю, м’якою, можливо навіть безхарактерною, але характеру на двох вистачало у моєї бабуні Анастасії Єванґельєвої (з дому Моро) – жінки ро­зумної, сильної і мужньої. Вона прожила 92 роки і мала нещастя витримати все, що випало на її долю, навіть найгірше – смерть рідної дитини – моєї мами.

Чому я згадала про них сьогодні? 11 листопа­да 1918 року було підписано Комп’єнську угоду, що означала капітуляцію Німеччини і закінчення Першої світової війни. Цього дня в світі відзначають день пам’яті загиблих у Першій світовій війні (ми до цього світу не належимо, бо ніхто на жодному рівні навіть не згадав про солдатів тої війни), а пра­вославні вшановують пам’ять святої преподобної Анастасії Римлянки. Так поєдналися в один день спогади про діда, якого майже не пам’ятали навіть рідні доньки, і бабусі, що все життя була прикладом для мене. Війна зруйнувала їхнє гідне життя, дім і майбутнє їхніх дітей. І не лише їхнє, і не лише в цій країні, і не лише в тій, Першій світовій. Втраченим поколінням назвали на Заході тих, хто пройшов фронти тої війни, а яким воно було у нас, якщо після неї країною прокотилося хижацьке колесо жовтне­вого заколоту, ще однієї, громадянської, війни і по­дальші трагедії з Другою світовою включно.

Із трьох братів у родині мого тата живим з фрон­ту повернувся лише він, старшого було репресовано як грецького буржуазного націоналіста, молодший пропав безвісти на полях Другої світової. Загинув на Фінській війні чоловік старшої маминої сестри, а після війни помер чоловік молодшої. Їхнє життя було таким стражденним і тяжким, що сьогодні в нашій родині вже немає нікого з тих, хто пам’ятає Другу світову.

На жаль, ми вирізняємося рідкісним даром за­бувати про все, що трапилося з нами, нашою кра­їною, нашою родиною. У нас кожного разу знахо­диться щось важливіше, принаймні актуальніше, як на сьогодні. За гаслом «мы за ценой не постоим», за перемогами, де жертв було набагато більше, ніж у ворогів, ми загубили розуміння цінності людського життя. Тому так нахабно намагаються нагодувати міфами і легендами про «героїчне минуле», що його пережили наші рідні, нас, які забувають складати те минуле зі спогадів найближчих людей. Майже ніхто з них не залишив записаних спогадів, але все, що ще живе в кожній родині, ми мусимо зберегти і пере­дати. І пам’ятати. Це фундамент, з якого нас важко буде зрушити тим, хто заради «величності» історії хоче забути про горе, якого завдала вона багатьом поколінням наших співвітчизників.

Тетяна Хорунжа