КОНСЕРВУЄТЕ ЗАСТІЙ – ЧЕКАЙТЕ НА НОВИХ РАДИКАЛІВ

Поселок Северный в Снежном. Население тут бесправно, правоохранители игнорируют свои обязанности, местная власть отмалчивается и делает вид, что ничего не происходит. Угольные дельцы без стеснения захватывают земельные участки, богатые залежами угля, пере

Партія «Свобода» щойно встигла відсвяткувати зростання своєї популярності, засвідчене результатами минулих пар­ламентських виборів, як проти неї розпочалася громадська (більше схожа на політичну) кампанія. З одного боку Всесвіт­ній форум російськомовного єврейства звернувся із закликом до західної громадськості, до Конґресу і Державного депар­таменту США, до лідерів Євросоюзу і до політичного керівни­цтва Держави Ізраїль із закликом піддати «Свободу» бойкоту, зробити партію та її лідерів ізгоями у цивілізаційному світі, відмовитися від співпраці з ними, у т.ч. заборонити їм в’їзд до країн ЄС та США. З другого боку, політична партія «Рус­ское единство» звертається до української держави з вимо­гою вжити найсуворіших заходів, у т.ч. кримінального покарання, до учасників організованої «Сво­бодою» факельної ходи у Києві 1 січня 2013 р. (На час виходу статті антисвободівських кроків, можливо, буде ще більше).

Головні звинувачення про­ти свободівців – використан­ня слова «жид», декларування гасел «Україна для українців!», «Відібрати власність у олігархів і ворогів України!», «Нації – вла­ду!», а також героїзація ОУН, УПА та їхніх лідерів. «Русское единство» інкримінує також гасло «Москалів – на ножі!» Припускаю, що міг бути такий поодинокий вигук екзальто­ваного ура–патріота, якщо не провокатора, але жоден із до­ступних в Інтернеті репортажів про цю акцію про таке гасло не інформував.

Якою мірою серйозними є ці звинувачення? Використан­ня слова «жид» замість «єврей» є свідченням низької культури поведінки, етнополітичної не­тактовності, але на злочин ця нетактовність не тягне. Героїза­ція ОУН та УПА? Майже завжди ті, хто збройно боровся за незалежність, криваво чинили з тими, хто стояв їм на пере­шкоді. Так чинили з тими, хто колабораціював з іноземними гнобителями, козаки Хмельницького, солдати Вашинґтона, вояки Бен-Гуріона, повстанці в африканських країнах. Кон­кретні злочини варті осуду. А рухи за незалежність в цілому?

Про гасла «Україна – для українців!» та «Нації – владу!» треба поговорити окремо. Якщо у цих гаслах бачать суто ворожий для етнічних не українців зміст, то яка користь у всіх наших кампаніях, що пропагують ідею української етнічної нації? Якщо усі ми українці – то кому, як не нам, незалежно від походження, має належати Україна і влада в ній? Інша річ, коли «Свобода» визнає українською на­цією тільки український етнос. Але і в такому разі її можна було б звинувачувати лише тоді, коли вона чинить опір за­гальному рухові у єднанні усіх громадян під самоназвою «українці» або коли закликає до дискримінації меншин. Але всенародного прагнення до злиття у націю з єдиною само­назвою поки що не спостерігається. Дуже великі сеґменти суспільства поки що на перше місце у самоідентифікації ставлять своє «російство», «єврейство» або іншу етнічність, що дозволяє отримувати дивіденди і від історичних бать­ківщин, і від українського уряду на потреби мовно-культур­ного відродження. Не лунало від «Свободи» і закликів до дискримінації меншин.

Кваліфікація ж гасла, спрямованого проти олігархів і не персоніфікованих «ворогів», як антисемітського взага­лі виглядає курйозом, щось на зразок «хапання за шапку». Із наведених гасел аж ніяк не випливає, що свободівці є любителями етнічних чисток і «учнями нацистських колабо­раціоністів», на чому наполягає російськомовне єврейство, або виразниками «сліпої русофобії» та «ксенофобії», яку їм інкримінує «Русское единство».

А от про політичне сходження партії радикального на­лаштування, якою є «Свобода», і справді варто поговорити. Все ж таки за неї проголосував кожен десятий, не взявши до уваги екзальтований спіч проти «москальсько-жидівської» влади на Говерлі кілька років тому. Чому проголосували? За­були цей спіч? Але під час виборчої кампанії забути його не давали ЗМІ. Чого ж тоді віддали голоси радикалам?

Відповідь можна відшукати, згадавши про зростання популярності ще одних радикалів – Компартії України. Вже за ким, а за її предтечею (із такою самою назвою) кривавих вчинків куди більше, ніж за ОУН та УПА.

Та, попередня Компартія, вміло сховалася за гаслом «інтернаціоналізму» і відверто чинила український погром, який розтягнувся на десятиліття з переходом у лінгвоцид як перший етап етноциду. Та партія влаштовувала спільні па­ради з вояками Вермахту, коли в Німеччині вже відбулася «Кришталева ніч», з’явилися єврейські ґето та концтабори. І цими парадами слухняно йшли і політруки-євреї, а праців­ники НКВС (єврейський прошарок у цій організації був ваго­мим) обмінювалися досвідом з гестапівцями. Натхненником і організатором тодішніх злочинів був Сталін. Пам’ятники йому, встановлені нинішніми комуністами, як і загальне його прославлення, неоднозначно виказують наміри цієї політич­ної сили. Тоді кому оголошувати бойкот у першу чергу?

У чверті виборців (якщо скласти голоси, подані за «Сво­боду» та КПУ) попит на політичну силу, від якої очікують радикальної, рішучої зміни ситуації у країні. Частина людей підтримує проросійський радикалізм, частина – проукраїн­ський. Але є важливий момент. Якщо проросійський ради­калізм спирається на інерцію радянських стереотипів, то проукраїнський – на тенденцію, яка лише нещодавно поча­ла набирати силу, попри постійну кампанію дискредитації українського націоналізму.

Певні зрушення у масовій свідомості в бік українського націоналізму випливають із усього розвитку України по здо­бутті незалежності.

Сама незалежність вини­кла із прагнення людей підняти якість свого життя, відмовившись від комуністичної зрівнялівки і запровадивши капіталістичні ме­ханізми. Поки що трансформація не тільки не дала суттєвого соці­ального покращення, а й взагалі втілилася у руйнування значної частини промислового потенціа­лу країни.

Отож, – «Хто винний?». Від­повідь на поверхні – ті, хто при­ватизував засоби виробництва, встановив політичний режим, інакше кажучи – правлячий клас. Основний промисловий потенціал України історично сформувався у російськомовних реґіонах або у російськомовних містах-анклавах серед україн­ськомовного населення. Відпо­відно і правлячий клас виник переважно із тих, хто належить до «Русского мира» або орієнту­ється на нього за своїми мовни­ми і культурними уподобаннями. До правлячого класу, осо­бливо до олігархату, переважно увійшли етнічні росіяни із традиційною імперською зневагою до української мови і культури, а також російськомовні етнічні українці, які психологічно відірвалися від свого мовно-культурного середовища, а також вихідці з національних меншин, для яких російськомовність і російськокультурність стали за­собом статусно піднестися над «українськими жлобами», хай ті і становлять в Україні національну більшість.

Капіталізм досі не приніс в Україну очікуваних резуль­татів із багатьох причин. Одна з них закорінена у його від­начальній аморальності – крадіжці додаткової вартості, яку добувають тільки робітники і селяни. За капіталізму цих людей грабують двічі – спочатку підприємці, потім держа­ва, збираючи податки. Комунізм щодо цього менш амораль­ний – тут грабує лише держава. Але є у капіталізму одна усе компенсуюча перевага – він дає більшу ефективність і продуктивність, що дозволяє нівелювати соціальну нерів­ність. Для цього в економіці повинна бути справжня чесна конкуренція, а бізнес-клас має не лише красти додаткову вартість, а й спрямовувати її на технологічний розвиток ви­робництва шляхом застосування досягнень науки і техніки.

Нововиниклий український бізнес-клас цю аксіому воліє не згадувати, бо всі сили спрямовує тільки на збільшення особис­того прибутку й комфорту і на утримання політичного режиму, який такий стан речей оберігає й оберігатиме. Задача вирішу­ється, по-перше, усуненням конкурентів, а по-друге, надек­сплуатацією робочої сили. Така поведінка спричиняє загрозу соціального вибуху, і щоб уникнути його, не вкладаючи коштів у соціальну сферу і в модернізацію виробництва, правлячий клас весь час використовував жупел українського націона­лізму. В російськомовних реґіонах ця тактика ще спрацьовує, але і там вже є симптоми падіння її ефективності. А в багатьох російськомовних містах (не кажучи про реґіони суцільно украї­номовні) вона зазнала невдачі (хай поки що і не повної).

Антинаціоналістична риторика, блокування українізації, насаджування російськомовної мас-культури так довго су­проводжувалися руйнуванням економіки, що почали вбива­ти імунітет проти націонал-радикалізму. Більшість вже знає, хто винний в економічному занепаді. У свідомості ще не від­булося повного ототожнення бізнесового хижацтва, політич­ної безвідповідальності і російськомовності, але вже меншає ототожнення українського націоналізму зі злочинністю. Не дивно, адже український націоналізм таврується злочинним тими, хто сьогодні безсоромно чинить економічні, політичні і соціальні злочини. Крім того, повільно, але зростає політична освіченість людей. Націоналізм дедалі більше сприймається як ідеологія, орієнтована на захист національних інтересів. І коли курс береться на об’єднання в націю усіх без винятку громадян, то він перестає бути жупелом. Навпаки, спостері­гаються симптоми того, що саме у націоналізмі дедалі біль­ше людей вбачатимуть дороговказ у напрямі виходу з руїни. І тут все вирішуватиме характер українського націоналізму.

Поки що на полі радикалізації змагаються дві сили – «Свобода» і Компартія. Більший парламентський успіх кому­ністів ще не є ґарантією зростання кількості їхніх прихильни­ків у майбутньому. Річ у тім, що більшість правлячого класу, особливо його вищого ешелону, є вихідцями з майже суціль русифікованої радянської комуністичної і господарської но­менклатури, тобто є людьми, які свого часу представляли «Розум-Честь-Совість Епохи» (як називала себе Компартія) і особливо розпиналися на теми моралі і відповідальності. Їхні моралізаторські випади про націонал-радикалів багатьма сприймаються як дволике просторікування. Якщо «Свобода» позбудеться політичної некоректності, екзальтованості, до­тримуватиметься етики у висловлюваннях на етнополітичні теми, то зможе очікувати приходу до себе тієї частини мо­лоді, яка прагне радикальних змін без радикальної ( у сенсі аґресивності) політичної поведінки, і яка шукає суспільної моделі, що поєднувала б виробничу ефективність і суспільну (вона здебільшого розуміється як народна) моральність.

Радикальна трансформація, по суті, революція, часто під­порядковується своїй внутрішній логіці, а тому не може на­дійно ґарантувати від аґресивності та ексцесів. Справжньою ґарантією може бути рішуче економічне зрушення і вирішення соціальних потреб. Ознак готовності бізнес-класу до само­обмеження допоки не спостерігається. Тоді йому і його по­літичній креатурі й надалі залишатиметься продовжувати спекуляції на темі «націоналістичної загрози». Така технологія ще певний час спрацьовуватиме у російськомовних реґіонах. Важко сказати, чи надовго. Може спрацювати ефект відтор­гнення закликів, коли їх усвідомлено як засіб маніпуляції.

Крім того, демонструючи «русско-мирские» мовні й куль­турні уподобання, правлячий клас не зможе вирішити зада­чу мобілізації всієї країни. А перехід до «Українського світу» ставить під загрозу його вплив у російськомовній частині країни. Крім того, коли правлячий клас демонструє російську мовну і культурну орієнтацію, то він сприймається «Україн­ським світом» як чужак, від якого не варто очікувати якоїсь іншої поведінки. Коли він вбереться в український мовний і культурний одяг, то його поведінка сприйматиметься як зра­да – вчинок, за який ненавидять більше, ніж за окупацію.

Ситуація для правлячого класу ніби патова, але не без­надійна. Вихід – у справжніх реформах, якими можна під­твердити ту істину, що «не важить, якої він національності, аби правитель був хороший». Власне, це має бути відповід­дю на інше російське питання – «Що робити?»

Найближчий час покаже, чи є в Україні такі правителі. Якщо ж не покаже, то у свідомості значної частини насе­лення відбудеться злиття етнополітичного і соціального питань з перспективою найжахливіших наслідків. І тоді не варто буде звинувачувати націонал-радикалів: запитання «Хто винний?» стосуватиметься кожного з нас.