УКРАЇНА, ЯКУ МИ ВТРАЧАЄМО
Іноді журналістові варто виїхати за межі рідного міста (у моєму випадку – за межі Києва), щоб збагнути глибше деякі речі, що вдома не видаються аж такими надзвичайними чи незвичними.
Для мене стали звичними акції на захист історичного середовища Києва, які відбуваються то на Десятинній горі, то на вулицях Б. Хмельницького чи О. Гончара, чи у дворах та скверах старої частини міста щомісяця. І опинившись у компанії одеситів, я щиро здивувалась їхнім розповідям про зросійщення міста, яке провадить чинна місцева влада. На сьогодні з мапи Одеси зникла вулиця, названа на честь одесита, письменника, публіциста, автора української геополітичної концепції, одного з ідеологів українського націоналізму – Юрія Липи. Не вшановані належним чином українські патріоти, які народились або працювали в Одесі. Так, з цим містом на Чорному морі пов’язане життя Євгена Чикаленка (1861–1929), якого сучасники називали «неформальним міністром культурної справи» у під-російській Україні та «батьком української преси» на Наддніпрянщині. Без думки цього громадсько-політичного діяча та мецената не обходилася жодна значима суспільна акція, він був одним із очільників національного руху на початку ХХ сторіччя. «Оскільки Є. Чикаленко був плоттю від плоті української спільноти міста не лише у період свого становлення як гімназист та як член Одеської української громади (1894–1900), то в Одесі є чимало чикаленківських місць», – пише одеський історик Олександр Музичко в журналі «Пам’ятки України». – На жаль, у наші дні на цих будівлях у старій частині міста не знайти ані меморіальних дощок, ані інших візуальних згадок про Чикаленка – як і про Сергія Шелухіна, Андрія Ніковського та інших діячів українських визвольних змагань.
Щоправда, одеські реалії стосуються не лише українських інтелектуалів – за словами краєзнавця Олени Красножон: «Одесу у різний час будували іноземці, і на вуличках нашого міста можна вивчати архітектуру класицизму і модерну, італійський, грецький, французький стилі забудови... Точніше, можна було вивчати – адже в останні роки одеські нувориші замість реставрації проводять доволі недбалий ремонт старовинних житлових будинків, садиб, громадських будинків. Унаслідок в Одесі побільшало кітчу». Одесити також нарікають, що відомі одеські будиночки з їхніми маленькими симпатичними двориками руйнують не час і погода, а люди, які називають себе інвесторами і намагаються «перекроїти» місто під свої смаки та естетичні уподобання.
Голова підкомітету із захисту культурної спадщини Комітету Верховної Ради з питань культури Олександр Бригинець пояснює: «На жаль, пам’ятко-охоронне законодавство не працює. Наші закони, які реґламентують захист історичного середовища, не є ідеальними, але ж вони передбачають кримінальну відповідальність, наприклад, за руйнування старовинних садиб зі статусом пам’ятки історії (культури). Але руйнують ці прекрасні садиби і будівлі люди, яких ми називаємо олігархами, які вважають себе вищими за закони». «В Євросоюзі, за будь-якої ситуації, збереження минувшини – справа національного значення, і влада суворо контролює втручання сучасного забудовника в історичне середовища».
В Україні масовими стали випадки, коли місцева влада під тиском громадськості повертає у комунальну власність «прихватизовану» пам’ятку. Але це не завжди на користь споруді. Так, Київрада повернула місту садибу Мурашка по вул. Малій Житомирській – і відтак місто доводить садибу до стану руїн, щоб потім дешево перепродати приватному інвестору. Інвестора навряд чи цікавить історична, культурна цінність будинку – йому потрібна земля під ним, визнає депутат.
Одна з найбільших хоральних синагог, розташована у Бердичеві, отримала нового власника, який, замість реставрувати будівлю, провів у ній «косметичний ремонт» і розташував рукавичну фабрику. Єврейська громада міста надто нечисельна, щоб серйозно боротися за цю пам’ятку історії й архітектури.
«Польська громада Бердичева також втрачає «свої» пам’ятки – садиби, які будувала місцева польська шляхта; пам’ятники на старому цвинтарі тощо, – визнає краєзнавець Лариса Вермінська. – Місцева влада обіцяє підтримувати культурне життя національних громад, але не здатна протистояти знищенню історичних споруд грошовитими земляками або приїжджими «капіталістами».
«Ми досі живемо по-радянськи, і це особливо кидається у вічі, коли озираємося довкола. Незалежна Україна нищить своє до- радянське і навіть вже радянське минуле, зафіксоване у житлових будинках, релігійних спорудах, в історичних кварталах і монументах. Власне, історія України така ж багатобарвна, поліетнічна, як і її культура, – відтак, кожну з пам’яток маємо захищати, як свою, бо це спільна історія титульного народу та інших етносів, що тут проживають», – вважає головний редактор часопису «Пам’ятки України» Ігор Гирич.
З ним згоден експерт Ради Європи Террі Санделл: «Україна досі живе ілюзіями радянської доби – мовляв, кого цікавить старовина, хто перейматиметься руйнуванням садиби родини Сікорських у Києві, окрім невеликої групи інтеліґенції та небайдужих городян?! Але побачити садибу, де виростав геній авіації Ігор Сікорський, де гостював його товариш, митець Казимир Малевич, їхатимуть тисячі поляків та американців. А старі єврейські квартали Києва, Львова та Бердичева, грецькі храми Одеси і Ніжина зацікавлять туристів з багатьох країн світу, де проживає єврейська і грецька діаспори. Вважаю, що за ситуації, коли влада у Києві фінансує роботи з охорони культурної спадщини за принципом «дамо те, що лишилося», місцеві органи самоврядування, громади мають шукати приватного інвестора. Але такого, який працюватиме прозоро, чесно, професійно, який не перетворить старовинний замок у приватну резиденцію, не перепрофілює музей на казино тощо», – каже Санделл.
Відтак, небайдужим українцям, незалежно від їхнього етнічного походження, варто єднати зусилля, вимагати від влади зберігати (і реально охороняти!) історично-культурну спадщину і шукати можливості для її збереження, належного утримання та інформування про неї.
