ПАМ’ЯТЬ
В Ізраїлі є День пам’яті загиблих у войнах і жертв терактів – Йом а-Зикарон. У цей день начальник штабу ЦАХАЛу – армії оборони Ізраїлю – приходить на могили останніх загиблих вояків і вкриває їх національним прапором, а вся країна на хвилину завмирає у скорботному мовчанні. Вони пам’ятають всіх разом і кожного окремо.
У нас натомість є свято – День перемоги у Великій Вітчизняній війні. А оскільки це свято, то скорботі тут місця немає. Як відомо, Львівська та Івано-Франківська міськради визнали 9 травня Днем скорботи і заборонили комуністичну і нацистську символіку. Наш великорозумний прем’єр так відреагував на це рішення на своїй сторінці у мережі Facebook: «Називати велике свято День Перемоги Днем скорботи – це ображати пам’ять антифашистів, воїнів-союзників, які по суті дозволили, в тому числі і цим депутатам користуватися світом і демократією». Це «абсолютно незаконні… більше того, аморальні рішення», – заявив він. А ще до того президент наголосив, що «українська молодь має стати безпосереднім учасником заходів з підготовки і святкування історичних подій, пов’язаних з Перемогою у Великій Вітчизняній війні».
Отже, не День пам’яті і вшанування полеглих, як в усьому світі, а свято. Святкуємо те, що завдало країні стільки біди і горя. На фото, розміщеному на цій сторінці, білборд, що стоїть на дорозі між Запоріжжям і Дніпропетровськом, на ньому напис «Гордимся Великой Победой. Всеукраинская вахта памяти, 2013–2015», ну і зрозуміло «Партія реґіонів і георгієвська стрічка. Усе в кращих радянських традиціях – вахта, декада, п’ятихвилинка. Людям, які не знають і не хочуть знати історії, важко пояснити, чим є цей день для тих, хто пережив війну.
Після університету мені довелося рік працювати у сільській школі під Києвом. Було це вже досить давно – ще живими були фронтовики, яких іменують фальшивим евфемізмом «учасники бойових дій», солдатські вдови та жінки, чиїх наречених забрала війна. Вони розповідали про бої за Київ, про поранених і загиблих, про вкритий кістками непохованих радянських вояків Рибальський острів, про окупацію, німців, про те, як жили і виживали, про тих, хто не повернувся з війни у невелике українське село, що дало країні одного Героя Радянського Союзу. Кажуть, що війна не закінчилася, поки не похований останній загиблий. Тоді ми ще воюємо, бо скільких їх безіменних лежить у землі. А всі пошукові роботи ведуть ентузіасти і «чорні археологи», але аж ніяк не оборонне відомство.
Негоже забувати про те, що ми й досі не знаємо, скільки громадян України воювало і загинуло на війні, в яку СРСР вступив на боці нацистів – 1941-го за сталінську таємну дипломатію довелося розплачуватися страшною ціною. Держава святкує перемогу у «Великій Вітчизняній», не рахуючи тих, хто розпочав Другу світову у складі польського війська і воював на фронтах у складі різних армій світу. Як пише історик Ю. Шаповал, за різними джерелами, від 35 до 50 тисяч українських добровольців з числа канадських еміґрантів (а серед них майже півтисячі офіцерів) у 1941–1942 рр. виявили готовність вступити до канадських збройних сил, аби взяти участь у розгромі нацизму. Майже 40 тисяч американців українського походження брали участь в операції «Оверлорд», тобто у висадці 6 червня 1944 р. в Нормандії, воювали в Тихоокеанському реґіоні, Північній Африці, Італії і нарешті зустрілися зі своїми земляками-українцями з Червоної Армії на Ельбі 1945 р. Не всі знають, що кожен восьмий вояк корпусу генерала Андерса був українцем.
Окремо стоять, ті хто воював в Українській повстанській армії, яку генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець назвав армією без держави, хто боровся за Україну ще довгі роки.
Під час Другої світової війни і після неї Україна пережила окупацію, Голокост, примусове вивезення громадян на примусові роботи, депортації за національною ознакою, мобілізації, насильницькі переселення, що вкрили кров’ю землю України і знекровили її народ.
За словами професора Олександра Лисенка, «про війну написано, на перший погляд, усе, принаймні, набагато більше, ніж про будь-який інший період нашої історії… з другого боку, очевидно немає жодного питання, яке б не було так чи інакше сфальсифіковане, заполітизоване чи просто замовчуване або позначене напівправдою».
Колись велику кількість калік війни прибрали з вулиць міст колишньої країни, аби вони не псували величі генералів і генералісімуса перемоги, сьогодні створити ілюзію монолітності суспільства намагаються за рахунок відродження радянських міфів, героїзації війни, історичної неправди.
Не ведіться на цю фальшиву мішуру, згадайте своїх рідних, що пережили на цих землях всі страхи, що їх зазнали народи нашої країни, згадайте загиблих, померлих і ненароджених. Вшануйте пам’ять тих, кого вже нема з нами. Схиліть голови у скорботі.