Єдність у розмаїтті

ПАМ’ЯТЬ

Тетяна ХОРУНЖА

В Ізраїлі є День пам’яті загиблих у войнах і жертв терактів – Йом а-Зикарон. У цей день начальник штабу ЦАХАЛу – армії оборони Із­раїлю – приходить на могили останніх загиблих вояків і вкриває їх національним прапором, а вся країна на хвилину завмирає у скорботному мовчанні. Вони пам’ятають всіх разом і кожного окремо.

У нас натомість є свято – День перемоги у Великій Вітчизняній війні. А оскільки це свято, то скорботі тут місця немає. Як відомо, Львівська та Івано-Франківська міськради визнали 9 травня Днем скорботи і заборонили комуністичну і нацистську символіку. Наш великорозумний прем’єр так відреагував на це рішення на своїй сторінці у мережі Facebook: «Називати велике свято День Пере­моги Днем скорботи – це ображати пам’ять антифашистів, вої­нів-союзників, які по суті дозволили, в тому числі і цим депутатам користуватися світом і демократією». Це «абсолютно незаконні… більше того, аморальні рішення», – заявив він. А ще до того прези­дент наголосив, що «українська молодь має стати безпосереднім учасником заходів з підготовки і святкування історичних подій, пов’язаних з Перемогою у Великій Вітчизняній війні».

Отже, не День пам’яті і вшанування полеглих, як в усьому світі, а свято. Святкуємо те, що завдало країні стільки біди і горя. На фото, розміщеному на цій сторінці, білборд, що стоїть на до­розі між Запоріжжям і Дніпропетровськом, на ньому напис «Гор­димся Великой Победой. Всеукраинская вахта памяти, 2013–2015», ну і зрозуміло «Партія реґіонів і георгієвська стрічка. Усе в кращих радянських традиціях – вахта, декада, п’ятихвилинка. Людям, які не знають і не хочуть знати історії, важко пояснити, чим є цей день для тих, хто пережив війну.

Після університету мені довелося рік працювати у сільській школі під Києвом. Було це вже досить давно – ще живими були фронтовики, яких іменують фальшивим евфемізмом «учасники бойових дій», солдатські вдови та жінки, чиїх наречених забра­ла війна. Вони розповідали про бої за Київ, про поранених і загиблих, про вкритий кістками непохованих радянських вояків Рибальський острів, про окупацію, німців, про те, як жили і ви­живали, про тих, хто не повернувся з війни у невелике українське село, що дало країні одного Героя Радянського Союзу. Кажуть, що війна не закінчилася, поки не похований останній загиблий. Тоді ми ще воюємо, бо скільких їх безіменних лежить у землі. А всі пошукові роботи ведуть ентузіасти і «чорні археологи», але аж ніяк не оборонне відомство.

Негоже забувати про те, що ми й досі не знаємо, скільки гро­мадян України воювало і загинуло на війні, в яку СРСР вступив на боці нацистів – 1941-го за сталінську таємну дипломатію довело­ся розплачуватися страшною ціною. Держава святкує перемогу у «Великій Вітчизняній», не рахуючи тих, хто розпочав Другу світову у складі польського війська і воював на фронтах у складі різних армій світу. Як пише історик Ю. Шаповал, за різними джерелами, від 35 до 50 тисяч українських добровольців з числа канадських еміґрантів (а серед них майже півтисячі офіцерів) у 1941–1942 рр. виявили готовність вступити до канадських збройних сил, аби взяти участь у розгромі нацизму. Майже 40 тисяч американців українського походження брали участь в операції «Оверлорд», тобто у висадці 6 червня 1944 р. в Нормандії, воювали в Тихоокеан­ському реґіоні, Північній Африці, Італії і на­решті зустрілися зі своїми земляками-укра­їнцями з Червоної Армії на Ельбі 1945 р. Не всі знають, що кожен восьмий вояк корпусу генерала Андерса був українцем.

Окремо стоять, ті хто воював в Українській повстанській армії, яку генерал-хорунжий Та­рас Бульба-Боровець назвав армією без дер­жави, хто боровся за Україну ще довгі роки.

Під час Другої світової війни і після неї Україна пережила окупацію, Голокост, приму­сове вивезення громадян на примусові робо­ти, депортації за національною ознакою, мобі­лізації, насильницькі переселення, що вкрили кров’ю землю України і знекровили її народ.

За словами професора Олександра Ли­сенка, «про війну написано, на перший по­гляд, усе, принаймні, набагато більше, ніж про будь-який інший період нашої історії… з другого боку, очевидно немає жодного пи­тання, яке б не було так чи інакше сфальси­фіковане, заполітизоване чи просто замов­чуване або позначене напівправдою».

Колись велику кількість калік війни при­брали з вулиць міст колишньої країни, аби вони не псували величі генералів і генералі­сімуса перемоги, сьогодні створити ілюзію монолітності суспільства намагаються за рахунок відродження радянських міфів, ге­роїзації війни, історичної неправди.

Не ведіться на цю фальшиву мішуру, згадайте своїх рідних, що пережили на цих землях всі страхи, що їх зазнали народи нашої країни, згадайте загиблих, померлих і ненароджених. Вшануйте пам’ять тих, кого вже нема з нами. Схиліть голови у скорботі.

 

Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ