Єдність у розмаїтті

КРАЇНА МУЛІВ

Тарас ПРОХАСЬКО

Українці подібні до росіян приблизно як коні до ослів. Або (хай буде так) як осли до коней. Адже в цьому порівнянні немає нічого від усіх отих фольклорно-стереотипних значень, якими обмотані слова «коні» та «осли». Просто між двома названими видами спільного й відмінного справді стільки, як між українцями та росіянами.

До того ж вони – що є рідкістю для різних видів фауни – можуть спарюватися між собою і давати якесь потомство. «Бастарди» відповідно теж мають характерні властивості й назви, інакші, ніж у батьків, залежно від того, ким саме були тато з мамою.

Так і з цими двома людськими породами. Щоправда, потрібно пам’ятати: у людей очевидні зовнішні ознаки й особливості виду здебільшого перенеслися з тіла на мозок. Мова, мовлення і словесне мислення – це єдине, що робить людину не твариною. І саме тому, що ми є мовними, належність мозку до однієї з конкретних мов – це така сама глибинна ознака- властивість індивіда, як загальний фенотип чи екстер’єр у впізнаваних нами насамперед за цим фенотипом тварин. Тож передусім мова, а не культура, географія, історія та економіка бачиться базовим фактором ідентифікації людей.

Отже, українці – ті, для кого робочою мовою голови є українська. Це коли бути точним у поняттях і визначеннях. А тому й Україна, якщо ми її так називаємо, мала би бути країною, де живе українська мова. А українська державність – інструментом упорядкування України.

Утім, ми володіємо мовою. Тож можемо з певністю говорити про точні визначення й означення.

І найперша неточність полягає в тому, що поняття «український», «українська», «українське» цілковито втрачають свій зміст. Диявол, який бавиться нами, коли ми висловлюємося неточно, грає проти нас «на макса», як кажуть поляки.

Ця гра (а в диявола виграти практично неможливо) призводить до того, що під поняттям «український» нам втюхують речі, які українськими не є, бо вони не продукт мозку, робоча мова якого – українська. Всі ті, хто є росіянином, але чия батьківщина – Україна, попросту не можуть бути українцями, як коні не можуть бути ослами.

Таким чином, як українець, котрий прагне говорити точно, мушу визнати: я не маю багато чого з того, що українським називається. А саме українського президента, українського уряду, української державності, українських парламентських законів, українського телебачення, української армії, міліції і т. ін. Навіть більшість кінологів дресирують службових псів не українською.

Можу тільки прийняти те, що є, але не можу вважати це своїм. Навіть місцевого міліціонера-українця, який говорить до мене й сам із собою українською, мені доводиться сприймати лише як українця, що служить у неукраїнській міліції.

Підозрюю: людей, подібних у цьому ставленні, досить багато. Тому не дивуюся, що їм не вдається брати участь у так званій розбудові так званої української держави. При цьому я зовсім не ідеалізую українців, знаю, що мозок, який працює на основі української мови, має змогу думати все, що допускає можливість мови, мислення й мозку. Але знаю, що все це таки якесь інакше. Але то вже інша тема, інша проблема.

Повернімось до аналоґії (яка є найпростішою фігурою мислення). Наша країна називається ослячою. Але в ній живе дуже багато коней, які не вважають, що мешкають у країні ослів, і вони готові наполягати, що осляча країна – те саме, що й кінська.

Правду кажучи, заради психічного здоров’я волів би, щоб країна й держава, де я живу, називалася якось інакше, чесніше, точніше. Не Росія, звичайно, бо це ніяка не Росія, але й не Україна. Потрібна якась штучна назва, щось таке, як, скажімо, Югославія. Не осляча, не кінська, навіть не мулівська. В якій поруч живуть і осли, й коні, й безплідні мули. Відповідно робочою, державною мовою мав би бути якийсь волапюк, чи латина, чи ще якась вибрана чужа для всіх мова, що її однаково тяжко вивчити всім причетним до життя в цій країні.

Наразі ж бачимо тільки одну царину українського, яке справді є українським. Це література. Українська література, поживою і продуктом якої є українська мова. Це навіть не ґетто, в якому можна було затишно почуватися давнім європейським євреям усіх часів у багатьох країнах. Це, здається, єдина українська справжність. Тож наступним кроком диявола в його безпрограшній грі буде те, що українською літературою почнуть вважати все, написане різними мовами в цій країні. Пора скинути карти, вийти з гри й намагатися висловлюватись точно. Навіть знаючи, що від заточки такий хід не убезпечує.

tyzhden.ua
Мирослав МАРИНОВИЧ
Иосиф ЗИСЕЛЬС
Вячеслав ЛИХАЧЕВ
Олег РОСТОВЦЕВ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ
Володимир КУЛИК
Виталий ПОРТНИКОВ
Олег РОСТОВЦЕВ