Потенціал неформальної освіти: роздуми на тлі сьогодення

Літо-2015 року як ніколи за останні десятиліття стало врожайним на ниві неформальної освіти, що втілюється у проектах різних громадських організацій. Так, за сприяння  Конґресу національних громад України та освітнього центру «Простір толерантності» успішно відбулися дитячі та молодіжні міжнародні міжнаціональні табори «Джерела толерантності» в Україні, Молдові та Грузії, а також вперше в Україні стартував проект «Європейський табір». Кожен із цих проектів, безперечно, має свою мету та завдання, спрямований на об’єднання різної дитячої і підліткової аудиторії та має відповідні особливості у структурі та програмі. Але водночас ці проекти – актуальна і вчасна відповідь на сучасні суспільні виклики й яскравий приклад дієвості провідних педагогічних підходів, про які йтиметься далі. Про ефективність цієї роботи свідчать численні відгуки учасників проектів – як дітей, так і їхніх батьків, команди вихователів і співробітників проектів. Вони є головним критерієм якості та необхідності запровадження закладених ідей і виховання сучасної молоді. Саме вони надихнули мене на роздуми щодо невичерпного потенціалу сучасної неформальної освіти.

Безперечно, освіта споконвіку була одним із пріоритетних важелів впливу на розвиток суспільства. Нині її роль не втрачає своєї значущості, а навпаки, виникає потреба у визначенні нових цілей, стратеґій, підходів до змісту, методів, форм і засобів навчання та виховання. Насамперед, йдеться про сформованість таких життєво необхідних компетентностей:

● гнучко адаптуватися у мінливих життєвих ситуаціях, самостійно набувати необхідних знань, вміло застосовувати їх на практиці для вирішення різноманітних проблем задля того, щоб упродовж життя мати можливість знайти в ньому своє місце;

● самостійно критично мислити, вміти помічати виникаючі у реальному світі проблеми та шукати шляхи раціонального їх подолання, використовуючи сучасні технології;

● чітко усвідомлювати, де та у який саме спосіб набуті знання можна застосувати в реальній практиці;

● бути здатним ґенерувати нові ідеї, мислити вільно та творчо;

● грамотно працювати з інформацією (вміти збирати необхідні для дослідження або вирішення певної задачі факти, аналізувати їх, висувати гіпотези щодо вирішення проблеми, робити необхідні узагальнення, співставлення з аналоґічними або альтернативними варіантами розгляду, встановлювати статистичні закономірності, формулювати арґументовані висновки та на їхній основі виявляти та вирішувати нові проблеми);

● бути комунікабельними, контактними у різних соціальних групах, вміти працювати спільно у різних сферах, запобігати конфліктним ситуаціям або вміло виходити з них;

● самостійно працювати над розвитком власного морального, інтелектуального, духовного та культурного рівнів.

На думку провідних педагогів та вчених різних країн світу, портрет сучасної особистості мусить мати такі риси: самореалізація, прагнення до підтримки інших людей, необхідність навчатися впродовж життя, активна участь у культурному розвитку, високий професіоналізм, інформованість та активна громадянська позиція, захист оточуючого середовища та здоров’я.

Виникає запитання: чи забезпечує все вище сказане сучасна українська система формальної освіти? Певною мірою – так, адже стратеґічно ці напрями задекларовані у державних документах – законах, положеннях, стандартах, концепціях, програмах тощо. Але між декларацією та реалізацією існує велика прірва. Адже сучасна формальна система освіти має певні рамки (часові, просторові, структурні), обов’язковість змісту освіти та виховання, існує проблема неузгодженості та міжпредметних зв’язків, перезавантаженість учнів. Також, попри запровадження особисто-орієнтованого та компетентнісного підходів до навчання, у системі формальної освіти продовжується орієнтування на середнього учня, на засвоєння та відтворення знань, умінь і навичок. Крім того, події, які останні  два роки відбуваються в Україні, потребують швидкого реагування та відповідного відображення як у методологічному, так і в психологічному контекстах. Таким чином, система формальної освіти не встигає відповідати сучасним викликам.

Тому у різних кранах світу, зокрема й в Україні, дедалі більшої актуальності набуває саме неформальна освіта, незалежно від вікової, газета ґендерної, національної, релігійної приналежності тощо. Саме нові реалії, такі як диверсифікація освітніх потреб у швидкоплинному суспільстві, невирішені проблеми якості освіти та визначення сучасних підходів щодо виховання молоді, розвиток інформаційно-комунікаційних технологій змушує переосмислити потенціал неформальної освіти, яка дає реальну можливість спонукати людину переосмислити своє життя через виховання почуття причетності та усвідомлення сенсу буття.

Існує декілька основних визначень, які характеризують неформальну освіту, а саме:

добровільна участь: на відміну від формальної освіти, у неформальній освіті немає вимоги обов’язкового приєднування до неї, тобто в її основі лежить свобода вибору;

рівність: неформальна освіта переважно побудована на принципі рівноправного співробітництва, на противагу принципам ієрархії й авторитету, що притаманні для системи формальної освіти;

багатофункціональність: за своєю природою неформальна освіта, з одного боку, опікується кожною особистістю, підтримує її, захищає, оберігає, а з іншого – спонукає до змагання, конкурентоздатності, орієнтації на успіх;

різноманітність: неформальній освіті притаманні добір різноманітного змісту, використання широкого кола інтерактивних і практичних методів навчання та виховання, різних форм організації (парна, групова, індивідуальна) задля всебічного розкриття здібностей і талантів учасників спільної діяльності, формування життєво важливих компетентностей;

символізм: неформальна освіта насичена використанням символів, які допомагають розвивати почуття причетності;

гнучкість: вплив норм та формальних планів у неформальній освіті переважно нівелюється їх обов’язковим дотриманням та допускає можливість довільних змін, які водночас не порушуватимуть процесуальність і результативність пізнавальної діяльності;

творчість: на відміну від формальної освіти, у неформальній особливий акцент приділяється елементам творчості, самостійності у виборі цілей, їхній варіативності, методів їх досягнення;

самоуправління: у неформальній освіті значне місце приділяється самоуправлінню групи, визнанню її леґітимності, прагнень, вибору;

контроль: в рамках неформальної освіти контроль за діяльністю здійснюється не за допомогою зовнішнього оцінювання, а засобами внутрішнього самоконтролю на основі сформованих ціннісних орієнтацій, усвідомлень, переконань та дій, шляхом корегування в процесі навчально-виховної діяльності; при цьому для оцінки ефективності запроваджених заходів організатори послуговуються різними формами контрольно-оцінної діяльності (моніторинґом, кількісним та якісним аналізом, статистичними та емпіричними методами дослідження тощо).

Сутність неформальної освіти полягає в її ціннісності, усвідомленості сенсу безпосереднього процесу пізнання, формування почуття причетності, індивідуальної ролі, відповідальності, і тому в ній отримання нових знань не є самоціллю, а стає способом впливу на формування світогляду учасника цієї діяльності. З одного боку, неформальна діяльність дає можливість відчути свободу вибору для усіх учасників цього освітнього процесу, а з іншого, потребує глибокого занурення та ретельної підготовки, адже в ній відбувається реальне формування життєво необхідних компетентностей особистості.

Серед різноманітних напрямів та сучасних освітніх технологій найбільш адекватними та ефективними для формування вільної особистості є педагогіка співробітництва (інтерактивні методи) та метод проектів. Ці технології дозволяють, по-перше, інтеґрувати досвід, отриманий в результаті формальної освіти, та альтернативні методи, а по-друге, вони дійсно є гуманістичними не тільки за своєю філософською та психологічною суттю, а й сприяють інтелектуальному та моральному розвитку дітей, їхньої самостійності, доброзичливості, комунікабельності, бажанню допомогти один одному, терпимості та взаєморозумінню тощо. Головною рисою гуманістичного підходу у педагогіці та психології є особлива увага до індивідуальності людини, її особистості, чітка орієнтація на свідомий розвиток самостійного критичного мислення, самостійної активної пізнавальної діяльності з урахуванням вікових і психологічних особливостей та можливостей.

В чому вони полягають і як працюють?

Основна ідея методу навчання у співпраці (cooperative learning) – навчатися разом, а не просто виконувати щось разом. У своїй практиці ми використовували різні варіанти цього методу.

Так, одним із них є навчання у команді (Student Team Learning, STL). Цей метод особливу увагу приділяє «груповим цілям» та успіху всієї групи, який може бути досягнутий лише в результаті самостійної роботи кожного члена групи (команди) у постійному взаємозв’язку з іншими членами тієї ж групи у процесі роботи над темою / проблемою / завданням / питанням, яке вивчається. Таким чином, задача кожного учасника полягає не тільки в тому, щоб зробити щось разом, а в тому, щоб пізнати щось разом, щоб кожен учасник команди оволодів необхідними знаннями, набув необхідних навичок та при цьому, щоб вся команда знала, чого досяг кожен. Вся команда зацікавлена у засвоєнні інформації кожним її членом, оскільки успіх команди залежить від внеску кожного, а також у спільному рішенні поставленої перед групою проблеми. Таким чином, STL базується на трьох принципах: «нагороди» (групи не змагаються одна з одною, а отримують якесь заохочення відповідно до виду діяльності та його рівня); індивідуальної (персональної) відповідальності (успіх/ невдача всієї групи залежить від успіхів / невдач кожного її члена); рівних можливостей кожного учасника у досягненні успіху всієї групи шляхом підвищення особистих результатів (порівнюються не міжособистісні або міжгрупові результати, а просунення особистих).  Відповідно у STL використовуються такі види організації роботи у команді: співробітництво у малих групах, командно-ігрова діяльність, парна та індивідуальна робота в команді.

Другий підхід до організації навчання у співробітництві – «Ажурна пилка» (Jigsaw). Такий вид діяльності дає можливість працювати разом, щоб засвоїти значну кількість інформації за короткий проміжок часу, а також заохочує  допомагати один одному вчитися навчаючи.

Під час роботи за допомогою методу «Ажурна пилка» учасники працюють в різних групах: спочатку – в «домашній» групі, потім у іншій групі вони виступають у ролі «експертів» з питання, над яким вони працювали в домашній групі, та отримують інформацію від представників інших груп; в останній частині заняття вони знову повертаються в свою «домашню» групу, для того щоб поділитися тією новою інформацією, яку їм надали учасники інших груп.

Наступний підхід – «Навчаємось разом» (Learning Together). Група поділяється на різні підгрупи у 3–5 осіб, кожна з яких отримує одне завдання, яке є підзавданням великої теми, над якою працює вся команда. У результаті спільної діяльності окремих груп та усіх разом досягається засвоєння всього матеріалу. Тут також працюють основні принципи – нагороди всій команді, індивідуальний підхід та рівні можливості.

Одним із ефективних підходів також є дослідницька робота учасників груп. У цьому варіанті акцент робиться на самостійній діяльності. Учасники працюють або індивідуально, або у невеликих групах. Вони обирають підтему загальної теми; потім ця підтема розбивається на індивідуальні завдання. Таким чином, кожен вносить свою лепту у виконання спільного завдання. Дискусії, обговорення у групах дають можливість ознайомитися з роботою будь-якого учасника. На основі виконаних індивідуальних завдань створюються спільна доповідь та презентація, яка потім виносяться на широкий загал.

За цими підходами пізнавальна діяльність, творчість, індивідуальність дитини стають вихідною, елементарною складовою самостійної колективної діяльності учасників освітнього процесу. При цьому явно підвищується зацікавленість та мотивація до пізнання самого себе, інших, набуття нового досвіду та переосмислення вже набутого.

Поруч із методиками співробітництва почесне місце займає метод проектів. Його використання спрямоване на необхідність навчити дітей самостійно мислити, знаходити та вирішувати проблеми, орієнтуючись для цієї мети на знання із різних сфер знань, здатність прогнозувати результати та можливі наслідки різних варіантів вирішення проблемних питань, уміння встановлювати причинно-наслідкові зв’язки. Ця технологія є сукупністю дослідницьких, пошукових, проблемних методів, творчих за своєю суттю. У практиці неформальної освіти нами були застосовані різні види проектної діяльності, а саме: дослідницькі, творчі, рольові, ігрові, інформаційні, прикладні тощо. Крім цього, широко використовувалися моно-проекти – літературно-творчі, наукові, екологічні, лінгвістичні, культурологічні, спортивні, географічні, історичні, музичні, театральні, соціальні (волонтерські) тощо. У структурі таборів ця проектна діяльність відображалась або в плануванні тематичних днів, або у широко представлених студіях та гуртках, або у формі «конференцій» / «відкритих університетів» та інших видах і формах діяльності. Незважаючи на таку широку палітру проектів, всі вони мали бути підпорядковані основним вимогам щодо впровадження цього методу, а саме:

наявність значної у дослідницько-творчому плані проблеми / завдання, що потребує інтеґрованих знань та пошук шляхів для її /їх вирішення;

практична, теоретична, пізнавальна значущість запланованих результатів;

самостійна (індивідуальна, парна, групова) діяльність учасників;

структурування змістової складової проекту (із встановленням поетапних результатів);

використовування дослідницьких методів, які передбачають певну послідовність дій: визначення проблеми та завдань дослідження (використання у ході спільного дослідження методів «мозкового штурму» або «круглого столу»); висування гіпотези їх вирішення; обговорення методів дослідження (якісних і кількісних); обговорення способів оформлення кінцевих результатів (презентацій, захисту, творчих показів, виступів тощо); збір, систематизація й аналіз отриманих даних; підведення підсумків, оформлення результатів та їхня презентація; висновки, висування нових проблем для подальших досліджень.

Важливо зазначити, що цінність проектної діяльності полягає в її дослідницькому, пошуковому, творчому характері, метою якої є конкретний продукт спільної активної творчої діяльності, тому він так подобається дітям.  

Для того, щоб відчути атмосферу справжності життя, радощі пізнання та творчого пошуку варто залучитися до цієї неформальної діяльності, яка стає для багатьох сенсом життя.