Єдність у розмаїтті

Станиславівський рік Митрополита Андрея

Тарас ПРОХАСЬКО

Для того, щоби реалістично оцінити свою історію, у перелік періодів, які пережила Станиславівщина за останні 110 років, – австрійський, воєнний, зунрівський, польський, совітський, німецький, радянський, український – потрібно внести ще один. Єдиний період, пов’язаний виключно з діяльністю однієї людини, а не чужої чи своєї держави. Перебільшити значення єпископства Андрея Шептицького на Станиславівщині неможливо, бо саме тоді – 110 років тому – ми стали спільнотою, яка почала вважати себе християнською нацією.

Андрей Шептицький завжди наполягав та тому, що часів важчих і легших не існує. Час, відведений тобі, завжди є найсприятливішим часом. Важко собі уявити, наскільки, здавалося б, невідповідними були у вересні 1899 року новопосвячений єпископ Андрей Шептицький і Станиславів та Станиславівська єпархія. В кожному разі подібних людей наше місто ще не бачило. Не кажучи про те, що таким людям нізащо не спадало на думку опинитися у Станиславові на довше, ніж кілька годин.

На той час 34-річний отець Андрей граф Шептицький вже мав неймовірний досвід. Він виховався в одній з найзначніших галицьких аристократичних родин. Серед його зовсім недалеких предків було кілька митрополитів. Андрей знав кілька мов. Закінчив ґімназію і військову школу у Кракові. Покинувши військову службу, отримав юридичну освіту у Кракові і Вроцлаві та звання доктора права. Він був знайомим з папою Левом ХІІІ, до якого їздив до Риму і який поблагословив його йти за Божим покликом у ченці, і філософом Володимиром Соловйовим, заради якого відвідав Москву. Зрештою, найголовнішим був досвід впевненості у своєму виборі бути слугою Божим і повернутися до коріння роду. Ставши монахом-василияном, він здобув ще докторські звання з богослов’я і філософії, був висвячений на священника, заснував і редагував часопис «Місіонар», був і ігуменом монастиря святого Онуфрія, і єпископським комісаром. Номінація на станиславівського єпископа застала його на посаді проректора богословських студій у монастирі в Кристинополі. Крім того, отець Андрей вирізнявся здібностями, цікавістю до науки, уважністю до людей, легкістю і серйозністю у встановленні стосунків, масштабністю мислення і ясністю викладу, працьовитістю і безсумнівністю віри, мистецьким смаком і обізнаністю у мисливстві. А ще ростом і віком.

Натомість у наших краях панував цілковитий занепад. Найубогіша і найвідсталіша провінція, до того ж, перебувала у стані прогресуючої деморалізації. Темність, пияцтво, зубожіння переслідували українських селян. Масово поширювалося безбожництво і безнадія. Найкращий вихід вбачали у горілці, еміґрації і наріканні на страждання. Недовчені священики трималися москвофільства, у такий спосіб намагаючись щось протиставити польській і бюрократичній експансії. Не дивно, що перші українські політичні партії, які гуртувалися довкола провінційних інтеліґентів, виростали на засадах антиклерикалізму, радикалізму і вульгарного соціалізму.

Треба сказати, що отець Андрей, отримавши номінацію на єпископа, якийсь час всіляко відмовлявся від такої почесті. Він хотів далі залишатися монахом, цілковито посвятивши себе такому служінню. Лише після особистого прохання Папи Шептицький прийняв це призначення. І цим зробив ще один вирішальний вибір, розуміючи, що не зможе миритися зі станом довірених йому вірних.

Шептицький вибрав шлях, який тоді здавався фантастичним. Його стратеґія була вишуканою і простою водночас. Вона трималася на кількох постулатах. По-перше, треба справді любити людей. Зрозуміти, що цим нещасним грішникам, які страждають і самі не знають, що з собою чинити, потрібно тільки показати, наскільки їхнє теперішнє і вічне, особисте і загальне добро залежить від їхнього маленького зусилля. По-друге, керуватися принципом щоденних малих справ, які, однак, є частиною великого осмисленого плану і повільно ведуть до незворотних змін у всьому. По-третє, знаходити людей, які хочуть вчитися діяти, вчити їх, давати їм місце для дії і з’єднувати їх у мережу.

24 вересня 1899 року відбулася перша архієрейська Служба у Станиславівській катедрі. Новий єпископ почав з того, що всіх вітав українською мовою. Українською відповідав на привітання місцевих службовців. Невдовзі відмовився заповнювати прислану податкову декларацію через те, що в ній не було української. І з того часу, незважаючи на технічні труднощі, всю пошту до єпархії адресували тільки українською.

Для того, щоби втілити свою програму, потрібно було вийти з мурів. Треба було поговорити зі всіма. «Відтепер маю бути не лише Вашим братом, але й Вашим опікуном», – писав єпископ Андрей. Він зустрівся з інтеліґентами і політиками – можна собі уявити, яке враження справили на них ці зустрічі. А далі – почав відвідувати парафії, промовляючи безпосередньо до людей просто, правдиво і зрозуміло.

За рік у Станиславові Шептицький відвідав усі парафії на Гуцульщині, кілька на Коломийщині і Снятинщині. У кількох єпископських посланнях він оголосив справжню програму до дій кожного заради власного спасіння і добра усіх. Відреставрував катедру і почав організовувати семінарію, став членом усіх громадських організацій і брав участь у роботі кожної. Зрештою, саме він вперше повіз велику делегацію мирян до Риму. Під кінець свого побуту він подарував Станиславову небувало цінну власну бібліотеку із чотирьох тисяч томів. А найголовніше – Шептицький вмів знаходити людей, яким відкривав очі на їхню вартість.

У січні 1901-го станиславівський єпископ Шептицький став митрополитом Андреєм. Почалася сорокарічна епоха у масштабі більшому, ніж Станиславівщина. Але той перший рік був для нього дуже важливим. Бо перший крок – половина дороги. Єпископ Андрей мав рацію – несприятливих часів не буває. У цьому випадку сприяння було взаємним. Ми можемо бути не тільки вдячними, але й гордими – наскільки Шептицький порятував нас, настільки і ми робили його ним самим.

 

christusimperat.org
Кирилл ДАНИЛЬЧЕНКО
Мирослав МАРИНОВИЧ
Лиля БУДЖУРОВА
Виталий ПОРТНИКОВ
Вадим ФЕЛЬДМАН
Петро МАРУСЕНКО
Антон САВІДІ
Олена ДОНЕЦЬ