Єдність у розмаїтті

Аби собі не подумали

Тарaс ПРОХАСЬКО

У цього гріха, який у єрархії гріхів стоїть на одному рівні з такими популярними і любленими гріхами як навмисне вбивство, кривдження вдів і сиріт, затримання заробітної плати, є все ж дуже багато причин для того, щоби стати принциповим. Найочевидніших серед них кілька. Цей гріх є мало поширеним, тобто – на відміну від решти – до нього вдається мало з тих, хто на щодень практикують усі інші. А тих, котрих мало, завжди добре мати під рукою, щоби бачити, що який я вже не який, а такого ще не робив. Тай бити легше тих, кого менше. А друге, що цей гріх тяжко зрозуміти, бо він не такий, як усі – від нього нема видимої шкоди тим, котрих називаємо ближніми. Це не то, що щось у когось украв чи забрав, чи комусь не дав їсти, чи почав війну. Це лише комусь трохи на нерви подіяв. Тепер третє. Третє є то, що цей гріх такий натуральний, що нагадує нам про звірину, про нашу тваринність, від якої ми так дуже мусимо втікати. Але при цьому показує, що звірина може любити. Що таки у звірині може бути якась душа – як недавно виявилося – що й у жінки. А це вже так само тяжке до розуміння, як Трійця чи Воскресіння. Але, може, найгірше, що цей гріх хочуть зробити явним, коли відомо, що такого не має бути, бо грішити найліпше тайно, бо як бути без усіх комбінацій, конспірацій, виправдовувань, заперечень, доказів, сповідей, каяття, неврозів, депресій, роздвоєнь і  витіснень, без всього того, що все частіше прийнято називати духовністю.

Не було нічого дивного у тому, що наша церква вигадала такий файний хід – збирати після Служби Божої підписи парафіян під петицією проти можливої зміни у конституції, яка би мала узаконити те, що  шлюбом є не союз чоловіка і жінки, а двох людей. Застерігати від гріха і працювати з парафіянами – це якраз то, що має робити Церква. Дивно, що цього разу парафіяни віддавали свої підписи із такою впевненістю. Дуже принципово. Так, ніби йдеться про останній принцип, за переступом якого – кінець світу (якого ми можемо, як якісь рятівники, не допустити своїм підписом). Так, ніби не відомо, що кінець світу – це то, що заповіджено, до чого все йде і інакше бути не може, і боятися його не слід, бо якраз такою є воля Божа.

А ще дивніше, що і мені радили підписатися. Принаймні тому, що в інакшому разі хтось може подумати, що я підтримую гомосексуалістів, і від мене відвернуться люди. І саме це виявило, яким є рівень розуміння усієї цієї проблеми.

Підписувати чи не підписувати колективні петиції – вже не є обов’язком громадянина, це є тільки правом, якого ми дуже недавно досягли. Підписувати петиції, які вимагають, щоби щось з кимось зробили, щоби когось осудили – взагалі не добре. Не кажучи вже про те, що переважно й безсенсовно. Особливо у таких випадках, коли Церква, яка є поза державою, наполягає на речах, які стосуються конституції цієї держави. Це щось таке, як вимога не вбивати на війні.

Зрештою, ті зміни, які Україні пропонують внести до конституції, є тепер життєво необхідними. Бо нашій країні нема аж так з чого вибирати. Вона вже не може сподіватися, що дасть собі раду сама. А щоби взагалі залишитися хоч якоюсь, вона мусить триматися цієї грішної Європи. І не вдавати, що ми можемо її врятувати своєї незамуленою духовністю, а просити, щоби нас пустили і прихистили. І принаймні обіцяти, що будемо себе пристойно поводити.

До того ж – хоч із запізненнями і відхиленнями – ми рухаємося у потоці тої самої європейської цивілізації. А її розвиток є саме таким – антропоцентричним, спрямованим до збільшення прав і особистої свободи відповідальності, до зменшення насильства стосовно різних виявів різних осіб. Тепер дійшло до гомосексуалістів, і нам здається, що це вже край. У нас не хочуть бачити закономірності шляху і напряму. Ми забули, скільки на цьому шляху пройдено етапів, які були не менш принциповими, але від яких ми вже не можемо відмовитися. А на цьому самому  шляхові були і католицизм, і православ’я, і знесення панщини, і рівність жінок, і виборче право, і пенсії, і свобода переміщення, і право власності, і злагідніння покарань, і психіатрія, і станції швидкої допомоги, і середня освіта, і лікування старих, і візочки для калік, і заняття з аутистами, і мобільний зв’язок, і доступне куряче м’ясо… Все це також веде до кінця світу.

І вже зовсім смішними у нашій ситуації є ляк того, що двоє мужчин, захотівши спільно виховувати дітей можуть їх покалічити більше, ніж наша традиційна сім’я. Смішно такого боятися, бо наразі усі покалічені виплекані якраз у нормальних сім’ях. А ще смішнішим є уявляти собі, що усі наші гомосексуальні пари враз запрагнуть церковного шлюбу якраз у нашій Церкві. І вона не зуміє цього перетривати.

Зрештою, Христос мало говорив про справедливість. Але дуже багато про милосердя.

zbruc.eu