Помилка російського ліберала

Росіяни, які переїздять в Україну, щоби сховатися від власного режиму, нерідко потрапляють в одну і ту ж пастку. Вони за інерцією продовжують думати, що вони вдома. І що їм потрібно цей самий дім якось облаштовувати. Це вже майже хрестоматійна історія. Спершу з Росії приїжджає політичний активіст, ходить на телеканали, скаржиться на Кремль, викриває Путіна.

А потім, помучившись від неробства кілька місяців, він, занудьгувавши, починає говорити різне. Наприклад, з’ясовувати: «на» або «в». «Україна» чи «Окраїна». Наступати на мозолі і сипати сіль на подряпини. Давати поради країні та людям, які в ній живуть. Проблема тільки в тому, що цих рад ніхто не просив. І виглядають вони особливо безцеремонно. Якби в якості нової батьківщини була обрана Португалія, модель поведінки емігранта напевно б відрізнялася.

Але в тому й особливість України, що за зовнішніми ознаками – починаючи з архітектури міст і закінчуючи виразами облич – вона часом досить сильно нагадує Росію. Ось тому, напевно, хтось із приїжджих і плутає. А переплутавши, вирішує, що покликання України – стати «кращою Росією». І що його власна роль у цьому процесі – всіма силами допомагати Києву переродитися в ту саму «Better Russia». І те, що з Росії в Україну приїжджають люди ліберальних поглядів, нічого не змінює.

Річ у тім, що в Росії існують два підходи до України. Один – це прокремлівський, в рамках якого незалежна Україна можлива лише у форматі УРСР. Тобто підконтрольна, слухняна і повністю у фарватері. Щоб князь Володимир, Богдан Хмельницький, пісні протяжні, фрикативне «г», кухня ситна, хитрунка і шароварна добродушність.

Інший підхід – ліберальний. У ньому Україна – це такий собі демократичний Ноїв ковчег, в якому ані елліна, ані юдея, а лише лібералізм, вільні вибори і повна відмова від колективних ідентичностей. В обмін на це Україні обіцяють приплив мізків, капіталів і сто тисяч років безтурботного щастя. І Україна в цей момент старанно підшукує евфемізм, який позбавив би її від необхідності лаятися вголос.

Бо Україна не намагається стати «кращою Росією» – вона намагається стати Україною. Вона не збирається підлаштовуватися під імміґрацію – бо вважає, що адаптуватися повинен той, хто переїжджає. Зрештою, тут переконані, що у російського суспільства був шанс побудувати Росію своєї мрії. Якщо він не реалізований, то наївно сподіватися побудувати Росію-мрію з України, та ще й руками українців.

А тому не варто давати поради з приводу української історії та ставлення до неї. Тому що будь-які міркування про те, що українські націоналісти не тягнуть на роль інтеґральних героїв, упруться в питання про те, чи тягне на цю роль в самій Росії підкорювач Кавказу генерал Єрмолов. Можна запитати у Рамзана Ахматовича Кадирова. Чи, може, тягне на роль ідеального пам’ятника герой балканських воєн і затятий націоналіст генерал Скобелєв? Більше того – навіть у літературі згоди немає: у Федора Михайловича одна половина зібрання творів – це сльозинка дитини і гуманізм, а друга - антисемітизм і чорносотенство.

Не варто дорікати Києву і за перехід від концепту «Великої Вітчизняної» до «Другої світової». Бо Україна сьогодні намагається як мінімум домовитися про власне минуле усередині своїх власних кордонів. Донедавна виходило так, що є Україна + 1. У ролі цього самого «плюс один» виявлялася Галичина – історія цих земель не вписувалася в термін «Велика Вітчизняна», бо починалася в 39-му, а не в 41-му.

Не треба розмов про братні народи. Українці і росіяни – близькі народи, з великим багажем спільно нажитого майна. Але не братні. Тому що в самому цьому слові занадто великий емоційний компонент, що дуже погано поєднується з веденням аґресивної війни.

Україна цілком може бути укриттям для тих, хто готовий втекти з Росії і від Росії. Але гостьовий статус дає не тільки права - він накладає ще й обмеження. Ті самі, якими ми себе сковуємо, приїжджаючи в гості до друзів в іншу країну.

Головне не забувати про те, що Україна – це інша країна.