«ВИРІЙ»: ЩОБ НЕ ЗАБУЛИ…
«Вирій» – незвичне громадське об’єднання, оскільки його члени (здебільшого студенти і молоді науковці) опікуються проблемою національної пам’яті, а точніше її матеріального втілення. Активісти «Вирію» працюють у Польщі, у реґіоні колишнього «Закерзоння», розшукуючи і реставруючи споруди у тих місцях, де до завершення Другої світової війни розташовувались українські села. Детальніше «Форуму націй» про роботи, які проводить об’єднання «Вирій», розповідає його голова Христина Дубницька.
— Дубницька. «Вирій» проводить експедиції на території Польщі з літа 2009 року, на сьогодні ми маємо грант від влади Львівщини і підтримку з боку приватних осіб. По приїзді до Польщі ми таборуємо або у селі, або поруч із селом, поблизу місця, де колись існували українські споруди. Звісно, тих споруд вже нема, але ми користуємося старими мапами, які зберігаються в архівах України і Польщі. До того ж місцеві мешканці іноді допомагають, розповідають нам, де стояли хати українців, де була церква, а де стоять, похилившись, хрести над могилами українців.
— А українці, котрі мешкають у Польщі нині, допомагають?
— Власне, одним із завдань «Вирію» є налагодження контактів і спільна робота з пошуку, виявлення і реставрації українських пам’яток у колишньому «Закерзонні». Тож – так. І я вважаю, що це конче важливо для наших держав – інтеґрувати українську молодь Польщі в український інтелектуальний, культурний простір. Не менш важливо просвіщати молодих людей, щоб вони знали історію українського народу, щоб вони зацікавились тим, як формувалась і як жила українська нація поза межами «материкової» України.
— Наскільки корисною є допомога поляків, про яких Ви згадували?
— Ніхто у Польщі не чинить нам спротиву, за можливості здебільшого надають допомогу. Адже поляки розуміють, що це наша історія. Наведу приклад з минулорічної експедиції. Ми працювали у селі Суха Воля. Українського селища там вже немає, а там, де вздовж вулиці стояли українські хати, нині просто дорога, що розділяє поле і ліс. Цвинтар, який ми приїхали відновлювати, знаходиться в управлінні польського лісництва з центром неподалік від кордону з Україною (пункт перетину «Корчова – Краковець»). Польські лісники охоче допомагали нам: вони провели інструктаж з техніки безпеки, дали контакти для термінового зв’язку, допомогли зорієнтуватись на місцевості. Також керуючий справами лісництва прислав нам команду з трьох осіб, які допомогли нам спиляти дерева на місці українського цвинтаря. А це був серпень, стояла спека, і лісники та місцеві мешканці нам приносили питну воду, а одна жіночка приносила яблука і груші зі свого саду.
— Чи були якісь моменти, які найбільше вразили?
— Перша експедиція «Вирію» відбулася влітку 2009 року. Я беру участь в експедиціях з 2011 року, а вперше я потрапила в експедицію як студентка – практикантка з архітектури. Неймовірне відчуття, коли своїми руками з-під шару трави або землі викопуєш або очищаєш старі плити з написами по-українськи! А серед побаченого найбільше вразили … двері, які стоять на лісовій галявині, просто неба. Раніше там було розташоване українське село.
— Звідки походить назва «Вирій»?
— Українці раніше вирієм називали не лише теплі місця, куди птахи відлітають на зиму, а і рай – куди, за дохристиянськими віруваннями, відлітали після смерті людські душі. Ми ж досліджуємо той «зелений рай – вирій», де більше ніж півстоліття тому мешкали українці, де вони народжувались і зростали, кохали і ростили дітей, працювали і помирали. Ми розчищаємо той вирій від «пилу» забуття і повертаємо його родинам тих, хто там мешкав, і всій українській спільноті.