Єдність у розмаїтті

БАБИН ЯР: МІСЦЕ ПАМ’ЯТІ У ПОШУКАХ МАЙБУТНЬОГО

Віталій НАХМАНОВИЧ

Пам’ять та міфи

Щоб систематизувати ту мозаїку пам’ятних знаків і пам’ятних практик, що повнить сьогодні Бабин Яр та прилеглу територію, ми маємо наперед зробити стислий огляд актуальних міфологій, пов’язаних з історією Другої світової війни та Голокосту.

Перше місце за впливом, напевно, досі посідає постсовєтська міфологія. Підкреслимо це визначення, оскільки, скажімо, українська постсовєтська міфологія в істотних моментах відрізняється як від класичної совєтської, так і від сучасної російської міфології, хоча, безумовно, тісно пов’язана з ними. Пов’язує ці міфології центральне місце, яке посідає в них Велика Вітчизняна війна, як подія, що була і залишається трансцендентною метою, сенсом і виправданням усієї історії совєтських часів, а також основним мотивом збереження надалі совєтської системи. Відмінність між совєтською й усіма постсовєтськими міфологіями стосується саме теми Голокосту. Совєтська міфологія не просто іґнорувала Голокост, а жорстко забороняла й карала за будь-які спроби з боку громадськості увічнити пам’ять його жертв. Антисемітизм, як незмінна складова повоєнної совєтської політики, був тут навіть не основною причиною. Визнання винятковості трагедії євреїв під час війни порушувала тезу про те, що нацистський терор був спрямований передовсім проти слов’янських народів, які й зазнали наймасштабніших втрат. Жертви мали бути розподілені «справедливо» між усіма «братніми народами Радянського Союзу» відповідно до їхньої частки у складі населення. Логічного розвитку цей підхід набув у сьогоднішній Росії, де минулого року на найвищому рівні було проголошено, що саме РСФСР зазнала найбільших втрат у ході війни і саме зусиллями «росіян» війну було виграно. Очевидно, цей момент є точкою біфуркації, за якою природним шляхом мають нарешті розійтися російський і український постсовєтські міфи про Велику Вітчизняну війну.

Але щодо подій Голокосту ці постсовєтські міфи мають багато чого спільного. Основними їх тезами є такі:

– саме Совєтський Союз, як єдиний послідовний противник «німецького фашизму», від початку Великої Вітчизняної війни ніс визвольну місію на всіх окупованих нацистами землях і саме йому слід завдячувати євреям, що пережили Катастрофу;

– Совєтський Союз був взагалі єдиною державою, яка щиро прагнула врятувати євреїв, тоді як усі інші учасники війни в той чи інший спосіб намагалися євреїв знищити, або залишалися байдужими до їхньої долі;

– Червона армія врятувала від смерті євреїв, що залишилися живими на окупованій території колишнього СССР і держав Східної Європи, зокрема у нацистських таборах смерті на території Польщі.

Очевидно, що ми маємо справу з намаганням експлуатувати дві особливості сучасного західного суспільства: новітню увагу до теми Голокосту і застарілі ліві симпатії значної частки інтелектуалів. Разом із тим у такий спосіб перекидається місток до Держави Ізраїль та єврейської спільноти, яка має свою міфологію Катастрофи.

Єврейський історичний міф виходить з концепції народу-жертви, що в усі часи зазнавав невмотивованих переслідувань. Щодо Голокосту він складається з таких тез:

– Голокост є закономірним наслідком та апогеєм багатовікового європейського (зокрема, християнського) антисемітизму;

– Голокост у відомих нам масштабах був би взагалі неможливим без масової підтримки його організаторів з боку неєврейського населення;

– масштаби Голокосту на землях Східної Європи, зокрема в Україні, є наслідком «генетичного» антисемітизму місцевого населення і націоналістичних рухів. В Україні він безпосередньо пов’язаний з традиціями погромницького руху XVII–XX ст. і підживлювався антиєврейською ідеологією і практикою «ОУН–УПА» (щоб не стояло за цією фантомною сполукою).

Дивним чином ця єврейська міфологія стає вагомою підтримкою для новітньої німецької міфології Голокосту. Її поява цілком зрозуміла з погляду масової психології. Очевидно, суспільна свідомість нездатна тривалий час існувати з постійним комплексом історичної провини. Засобом його позбавлення стає перерозподіл відповідальності за Голокост, що чим далі посідає більше й більше місце поруч з офіційною позицією визнання загальнонімецької провини у нацистських злочинах. Ця нова концепція ґрунтується на двох прийомах:

– відведення на задній план провідної ролі саме нацистського Райху у здійсненні Голокосту на окупованих територіях;

– перенесення основного акценту на участь в антиєврейських злочинах українських, литовських та інших поліційних підрозділів, а також націоналістичних збройних формувань.

З українського погляду очевидним є те, що всі три зазначені міфології збігаються у своїй антиукраїнській спрямованості, оскільки намагаються покласти основну провину за долю місцевих євреїв на українців взагалі та їхні політичні й збройні формування зокрема. Це призвело до формування ще у повоєнні часи в еміґраційному середовищі українського міфу про Голокост. Після досягнення незалежності він був акцептований значною частиною українського суспільства і включений до загальної міфології українсько-єврейських взаємин. Вона складається з низки тез:

– євреї у всі часи виступали на боці поневолювачів України (Польщі, Росії);

– з часів більшовицького перевороту євреї були опорою нового режиму, з них складалася непропорційно велика частка партійного, совєтського та карального апаратів СССР, тож вони несуть головну відповідальність за всі злочини комуністичної влади;

– у міжвоєнній Польщі євреї не підтримували визвольних змагань українців, а під час приходу Червоної армії 1939 р. радо її зустріли й висловили найвагомішу підтримку новій владі;

– українському народові ніколи не був притаманний антисемітизм;

– погроми XVII – початку XX ст. були стихійною відповіддю на зловживання євреїв;

– основну частку погромів під час Громадянської війни та Визвольних змагань здійснювали неукраїнські сили, а українські провідники, зокрема Симон Петлюра, усіляко намагалися їх припинити;

– ОУН–УПА (тут, зазвичай, йдеться про відповідні бандерівські структури) не були антиєврейськими організаціями і жодною мірою не дотичні до винищення євреїв;

– місцеве населення усіляко допомагало євреям рятуватися, а роль «української» поліції у реалізації нацистами своїх антиєврейських планів невиправдано перебільшено.

Крім зазначених, існує ще низка міфологій, пов’язаних із груповою історією спільнот, що сьогодні залишаються на узбіччі суспільно-політичного процесу в галузі історичної пам’яті, як-от роми, православні тощо.

Щоб зрозуміти, чому досягнення справжнього порозуміння та співпраці між різними акторами на цьому полі досі залишається примарним, слід усвідомити засадничий героїчно-жертовний дуалізм будь-якої з окреслених вище міфологій: «наша» боротьба завжди була справедливою та шляхетною, а «наші» жертви завжди були найбільшими та безневиннішими. Очевидно, що за таких настанов «чужі» жертви можна терпіти, але жодним чином не ставити на один щабель з «власними». Щодо «чужого» героїзму, то він часто-густо є взагалі неприйнятним для вшанування, адже цілі «чужої» боротьби занадто часто не збігалися з цілями «нашої»...

 

Подальші проекти меморіалізації – змагання міфів

Останнім, допоки не реалізованим проектом, залишеним у спадок головою Єврейської ради України Іллею Левітасом, є згадана вище Алея Праведників. 2011 р. біля виходу зі станції метро «Дорогожичі» на початку тополевої алеї, що йде по колишньому річищу засипаного Бабиного Яру, було покладено невеличкий гранітний камінь з написом: «На цьому місці буде збудована Алея Праведників Бабиного Яру – українців, які ризикуючи життям, рятували євреїв в роки Великої Вітчизняної війни». Як не дивно, у цій, начебто, абсолютно шляхетній ініціативі було відпочатку закладено певну проблему.

Річ у тім, що існує загальновизнане почесне звання «Праведник народів Світу», що надається тим, хто рятував євреїв під час Голокосту. Його надає ізраїльський Меморіальний комплекс Катастрофи та героїзму єврейського народу Яд Вашем. Умови надання досить жорсткі, зокрема, на момент ухвалення рішення врятований має бути живим, рятівник мав бути на час війни повнолітнім тощо. Зважаючи на те, що за совєтських часів згадувати про Голокост, а відтак і про рятування євреїв було заборонено, багато як рятівників, так і врятованих встигло померти. Так чи так, з 1990 р. до 1 січня 2016 р. звання «Праведника народів Світу» надано 2544 громадянам України (за цим показником Україна посідає четверте місце, після Польщі, Нідерландів і Франції).

Зважаючи на складні умови отримання міжнародного звання, Ілля Левітас від імені очолюваного ним Фонду «Пам’ять Бабиного Яру» з 1989 р. став надавати звання «Праведник Бабиного Яру» людям, щодо яких були відомості про рятування ними євреїв в окупованому Києві. Усього це звання отримали 618 осіб (150 з них згодом отримали також почесне звання від Яд Вашему). Саме їхні імена і передбачалося увічнити на Алеї Праведників. Але оскільки критерії надання звання «Праведник Бабиного Яру» були не визначені, а надавалося воно, фактично, одноосібним рішенням Іллі Левітаса, багато з науковців та громадських діячів навіть в Україні не визнають це звання і заперечують проти правомірності офіційного увічнення їх імен.

Але, як виявилося, це не єдина перепона для втілення згаданого проекту. Значна кількість єврейських активістів, як в Україні, так й особливо у світі, взагалі вважають недоречним спорудження згаданої Алеї. Під час дискусій вони публічно наголошують на тому, що вшанування праведників не може передувати гідному вшанування пам’яті жертв (наявні пам’ятники, включно з Менорою, вони вважають невідповідними масштабам єврейської трагедії), а непублічно стверджують, що вшанування праведників відверне увагу від тих, хто брав безпосередню участь у знищенні євреїв або видавав їх німцям. Сповідувана ними жертовна модель єврейської пам’яті вимагає від інших народів постійного каяття за співучасть у Голокості. Навіть просте визнання існування численних рятівників ламає усталений стереотип, за яким усі учасники тих подій поділялися винятково на катів, жертв і байдужих спостерігачів.

Однак, у Бабиному Яру та поруч із ним можна побачити ще декілька пам’ятних знаків, що символізують зовсім інші небезпеки, що загрожують цьому місцю та пам’яті про трагічні події, що тут відбулися.

30 вересня 2001 р. у верхів’ї Бабиного Яру, неподалік від пам’ятного Хреста розстріляним членам ОУН, за участі президента України Леоніда Кучми та Київського міського голови Олександра Омельченка урочисто був відкритий символічний наріжний камінь, на якому було зроблено пам’ятні написи трьома мовами – українською, англійською та івритом. При цьому український напис повідомляв: «Цей камінь встановлено у день 60-ї річниці масового вбивства євреїв у Бабиному Яру на знак засвідчення спорудження на цьому місці общинно-культурного центру “Спадщина”». Натомість англійською та івритом було сказано дещо інше: «Цей наріжний камінь єврейського общинного центру “Спадщина” встановлено у 60-ту річницю масового вбивства у Бабиному Яру» [“This cornerstone of the Jewish Heritage Community Center was laid on the 60th anniversary of the Babi Yar massacre”]. У верхній частині каменю було зображено логотип Американського єврейського розподільчого комітету «Джойнт» та герб Києва – щит з Архистратигом Михаїлом, що мало засвідчити щільну співпрацю міста та єврейської громадськості у реалізації цього проекту.

Різниця у написах різними мовами свідчила, що вже тоді, до початку гучної суспільної дискусії, ініціатори проекту розуміли його контроверсійність. Недарма український текст (для місцевого населення) наголошував на тому, що камінь закладено насамперед у день річниці розстрілів, у той час коли решта два (для спонсорів) відверто зазначали, що основним змістом проекту є зведення на цьому місці общинного центру. Слід зауважити, що самих спонсорів, ініціаторів та авторів архітектурного рішення розташування общинно-культурного центру в Бабиному Яру жодною мірою не засмучувало.

Амос Авгар, кантрі-директор «Джойнта» по Центральній, Західній та Південній Україні, декларував два арґументи на користь саме такого рішення. Перше – суспільно-політичне: «Єврейський Общинний Центр “Спадщина”, – писав він, – позначить серйозну єврейську присутність у цьому районі». Друге – ідеологічне: «Ми перетворимо місце поруч з Бабиним Яром на джерело яскравого відродження общинного життя, – наголошував він. – Це не буде неповагою до пам’яті тих, кого було вбито поблизу, а швидше стане вшануванням їхніх життів через відродження та прославлення їх традицій та культури». Останні слова Амос Авгар писав у середині 2002 р., коли скандал навколо проекту був у розпалі, тому він усіляко підкреслював, що центр має бути зведений не в самому Бабиному Ярі, а поруч з ним. Але автори проекту-переможця, ізраїльські архітектори Даніель та Ульрика Плезнер, за півроку до того були повністю відверті у своїй впевненості в правомірності такого будівництва. На їхню думку, «общинний центр має являти життя, смерть та відродження єврейської общини Києва та України, чиї історичні корені знаходяться у Києві та уходять у ґрунт Бабиного Яру, над яким нове життя розквітає серед гілок, листя та птахів, начебто не усвідомлюючи того, що тут відбулося».

Проте така концепція виявилася неприйнятною, насамперед, для багатьох пересічних євреїв Києва, які почали публічно виступати проти такого, на їхнє переконання, блюзнірства. Показово, що офіційні «лідери» єврейської громади, керівники численних загальноукраїнських та київських організацій або відверто підтримували американський проект, або намагалися знайти якийсь компроміс, що дозволив би зберегти і власне обличчя, і спонсорські гроші. Оскільки зусиль єврейської громадськості виявилося замало, до суспільного спротиву долучилися численні представники українського громадянського суспільства. Їх не влаштовувала не лише спроба будувати, фактично, розважальний центр на кістках, а й задеклароване прагнення остаточно зафіксувати єврейське домінування в фізичному та пам’ятєвому просторі Бабиного Яру. Спільними зусиллями проект «Спадщина» був зупинений, хоча, як ми бачили, й за десять років по тому певні єврейські діячі намагалися реанімувати його вже через рішення Верховної Ради.

Конфлікт навколо общинного центру надав поштовх цілій зливі фальсифікацій історичної топографії Бабиного Яру, за допомогою якої прибічники проекту намагалися його леґалізувати. Провідну роль у цій невдячній справі, за злою іронією долі, відіграв Ілля Левітас, який на той час вже багато років опікувався збереженням пам’яті цього місця. Це почалося ще декількома роками раніше, коли під час будівництва станції «Дорогожичі» прямо в епіцентрі колишніх розстрілів було знайдено численні рештки трупів. Тоді Ілля Левітас долучився до діяльності створеної міською адміністрацією комісії, яка «вдало» визначила, що місце колишніх розстрілів знаходилося на 15 (!) метрів правіше від території будівництва. Це дозволило у березні 2000 р. без зайвого скандалу відкрити нову станцію метро.

Для потреб центру «Спадщина» Ілля Левітас взагалі «перемістив» Бабин Яр, стверджуючи, що він брав початок не біля вулиці Дорогожицької, де досі збереглися залишки трьох приярків навколо великого совєтського пам’ятника і де мали зводити общинний центр, а біля сучасної вулиці Мельникова, нижче станції метро. Згодом, 2006 р. він знову надав свій «експертний висновок», коли треба було розпочинати будівництво на вул. Олени Теліги (саме для протидії йому місцевими жителями було встановлено два хрести). Тоді Ілля Левітас зрікся своєї багаторічної теорії, що розстріли відбувалися саме в тому великому приярку, який перерізала ця вулиця і на місці якого мали зводити багатоповерхівку.

На жаль, конфлікт навколо спроби побудувати громадський заклад на кістках не став щепленням від подальших спроб такого ґатунку. 3 жовтня 2011 р. на перетвореній на футбольне поле ділянці зруйнованого Єврейського кладовища за участі низки відомих єврейських активістів і бізнесменів, а також почесних іноземних гостей було урочисто встановлено гранітний камінь з написом: «У сумну 70-ту річницю розстрілів у Бабиному Яру на цьому місці був закладений перший камінь у будівництво меморіально-музейного комплексу “Бабин Яр”».

Цей проект мав свій початок ще 2006 р., коли група єврейських бізнесменів на чолі з президентом Всеукраїнського єврейського конгресу Вадимом Рабиновичем об’єдналася у т.зв. Фонд пам’яті «Бабин Яр» та заходилася збудувати музей з релігійно-освітнім комплексом на місті недобудованої споруди, що свого часу мала стати частиною спорткомплексу «Авангард».

Із цим комплексом, як і з проектом Музею Бабиного Яру, спроектованого 2012 р. за власною ініціативою відомою українською архітекторкою Ларисою Скорик та підтриманого керівництвом заповідника «Бабин Яр», є дві проблеми. По-перше, обидва вони навіть у своєму архітектурному рішенні (проект Лариси Скорик являє собою в плані магендавид, а проект Фонду «Бабин Яр», як ми пам’ятаємо, талес) є виразно та винятково «єврейськими», отже іґнорують пам’ять решти жертв цього трагічного місця. І це викликає набагато більший спротив з боку як частини єврейської, так і неєврейської громадськості.

По-друге, саме місце майбутнього розташування цього комплексу одразу викликало спротив громадськості. Але треба зауважити, що неєврейська спільнота поводить себе в цій ситуації набагато менш активно, ніж у випадку с центром «Спадщина». Адже цього разу йдеться про будівництво не на місці спільної могили – у Бабиному Яру, а на Єврейському цвинтарі, що, за загальним розумінням, є швидше внутрішньою справою самої єврейської спільноти. Тим більше, що і характер проекту не такий зухвалий, адже йдеться все ж таки про спорудження меморіального, а не розважального закладу. Тим не менш, ініціатори будівництва використовують у полеміці старі засоби, стверджуючи чи то, що на цьому місці взагалі не було кладовища, чи то, що цвинтар таки був, але поховань на обраній ділянці немає.

З цими проектами нерозривно пов’язана епопея з визначенням території та передачею будівель історико-меморіальному заповіднику «Бабин Яр». Розпорядження про його створення було видано президентом Віктором Ющенком 23 вересня 2005 р., до чергових роковин трагедії. Але лише 1 березня 2007 р. Кабінет міністрів, очолюваний на той час Віктором Януковичем, спромігся видати постанову про його реальне інституювання. 24 лютого 2010 р., одним із останніх своїх указів Віктор Ющенко надав заповіднику статусу «Національного». А ще півроку по тому, 28 жовтня 2010 р., Київська міська рада нарешті виділила Національному заповіднику землю.

При цьому територія заповідника складається, фактично, з трьох окремих ділянок: кварталу у верхів’ї Бабиного Яру навколо великого совєтського пам’ятника (в межах вулиць Дорогожицької, Олени Теліги, Мельникова та Оранжерейної); приблизно вдвічі більшої ділянки колишнього Яру за вулицею Мельникова і станцією метро «Дорогожичі» (праворуч від вул. Олени Теліги); ділянки, в основному колишнього Кирилівського православного цвинтаря, на якій розташовані Менора, хрести та капличка розстріляним священикам, а також малесенька ділянка Єврейського кладовища, відновлена коштом єврейської громади м. Сан-Франциско, і т.зв. «Шлях скорботи» від Менори до вул. Мельникова. Значна частина ще вільної від забудови території зруйнованих Єврейського та Караїмського кладовищ не увійшла до складу заповідника через те, що саме їх намітив під свій грандіозний проект Фонд пам’яті «Бабин Яр». Що ж стосується будівель, то досі не увінчалися успіхом багаторічні намагання передати безпритульному заповіднику хоча б приміщення колишньої контори Єврейського кладовища, за цей час успішно приватизованої спритними ділками.

Логічним же завершенням усієї попередньої «пошукової» діяльності став створений 2012 р. «План організації території Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр”». Розробником цього документа було свідомо обрано державний «Всеукраїнський науково-методичний та дослідно-інформаційний центр архітектурної спадщини», який, на відміну, скажімо, від інституту «Київгенплан», ніколи до того не займався цією проблематикою. В результаті, для зони розстрілів у плані залишили невеликий клаптик землі за станцією метро, на який гарантовано не потрапляє жоден з численних планів будівництва.

 

Простір пам’яті чи непам’яті?

Окресливши існуючий ландшафт пам’яті Бабиного Яру, який, швидше, можна назвати «простором непам’яті», спробуємо узагальнити проблеми, що до цього спричинилися, та поміркувати над шляхами до їх розв’язання.

Перша проблема, що спричинила і спричиняє досі нескінчені вдалі та невдалі спроби забудови меморіальної території, є суто етичною і пов’язана з загальним ставленням до місць поховань. При цьому скидати провину винятково на совєтський спадок було б неправильно. Дійсно, комуністична, сугубо матеріалістична ідеологія повністю нехтувала повагою до могил як реальних фізичних об’єктів. Це не заважало комуністам створювати помпезні некрополі на зразок кремлівської стіни для поховання власних провідників і героїв. Але значення мали не рештки людини, а власне пам’ятник. Це виразно демонструє ганебний стан справ з сотнями тисяч тіл загиблих совєтських вояків часів Другої світової війни, що досі лежать по лісах та болотах європейської частини колишнього СССР, хоча пам’ятники їм з поіменними списками стоять у кожному селі.

В історії Бабиного Яру цю двоїстість ставлення наочно ілюструє діяльність архітектора Києва перших повоєнних років Олександра Власова. Саме він був автором першого (нереалізованого) проекту пам’ятника жертвам Бабиного Яру, і він же водночас розробив новий генеральний план Києва, яким, відповідно до планів довоєнних, планувалося прокласти через Яр і прилеглі кладовища нові вулиці, а саму територію перетворити на спортивно-паркову зону (значною мірою ці проекти було у подальшому втілено, і саме вони призвели, зокрема, й до Куренівської катастрофи 1961 р.).

Але так само негативістським є ставлення до могил і сучасного постмодернізму, що взагалі відкидає будь-які усталені традиції. Це наочно виявилося у проекті общинного центру «Спадщина», ініційованого американською, а не українською благодійною організацією. Та й переможцями архітектурного конкурсу стали не українські автори.

Наступною проблемою, що раз у раз спричиняється до появи нових грандіозних меморіальних або псевдомеморіальних проектів, є бачення місця пам’яті як неодмінно певної помпезної споруди. За такого бачення, відсутність пам’ятника асоціюється з відсутністю пам’яті як такою, а масштаб трагедії обов’язково має відбиватися у фізичному розмірі меморіалу. Назвати таке бачення винятково постсовєтським чи посттоталітарним було б також неправильно. Єгипетські піраміди, античні храми та готичні собори виразно демонструють нам живучість такого підходу за абсолютно різних історичних умов.

Ці дві проблеми впливають на саме збереження меморіального простору. Але не меншими є такі, що пов’язані з його облаштуванням. Очевидними є позиції головних акторів, що, практично, виключають можливість продуктивної співпраці. Євреї, що об’єктивно завжди були і залишаються природними і визнаними хранителями пам’яті Бабиного Яру, послідовно намагаються повністю «привласнити» Бабин Яр як фізичне місце пам’яті. Інші групи «спадкоємців жертв» – українські націоналісти, роми, київська громада тощо – демонструють принципову неготовність взяти на себе відповідальність за комплексне вирішення проблеми меморіального простору. Вони навіть не претендують на участь у такому вирішенні, а готові обмежитися власною маленькою ділянкою для увічнення пам’яті «своїх» жертв та мінімальною повагою до «своїх» меморіальних церемоній. За таких умов держава, що мала б взяти на себе функції, якщо не організатора, то хоча б модератора діалогу, повністю самоусунулася від участі в процесі, обмежуючи свою активність формальною підтримкою будь-яких громадських ініціатив і так само формальною участю у меморіальних церемоніях.

Було б помилкою вважати таку ситуацію наслідком чиєїсь злої волі. Проблема полягає в засадничих розбіжностях у поглядах на саму символіку Бабиного Яру. Єврейська спільнота та світ поза межами України бачать у Бабиному Яру символ винятково Голокосту, у той час, коли для України він є символом багатьох трагедій часів нацистської окупації, а для Києва – ще й усієї його довгої до- та повоєнної історії, що включає поховання на прилеглих цвинтарях жертв Голодомору і совєтського терору, блюзнірське знищення історичного некрополя, Куренівську трагедію тощо. А відсутність у сучасній Україні взагалі спільної пам’яті про Другу світову війну та Голокост не дає можливості зняти цю суперечку хоча б на внутрішньому рівні у межах певної спільної та загальноприйнятної моделі. Хоча не факт, що ця модель була б прийнятна для світової єврейської спільноти, що залишається впливовим учасником усіх суперечок навколо меморіального простору Бабиного Яру.

Очевидно, що вихід з цієї ситуації слід шукати, насамперед, на ідеологічному рівні. Виклик Бабиного Яру вимагає принципово нових підходів, що включав би такі радикальні кроки як «повернення» Голокосту до загальносвітової історії, перетворення його з унікальної події на універсальний символ, та, зрештою, напевно, повернення до історії самого Бога, як вищого джерела людської моралі. Так само очевидно, що таке завдання є набагато ширшим, ніж проблема гідного облаштування навіть такого визначного місця пам’яті, як Бабин Яр. Поточна ситуація в Україні та світі не дає сподівань на швидке розв’язання цих ґлобальних проблем. Тому нам залишається лише зберегти Бабин Яр для наступних поколінь, яким, можливо, вдасться те, чого не спромоглися ані ті, хто пережив найстрашнішу в історії людства війну, ані їхні діти, що не в змозі припинити дивитися на світ уявним зором власних батьків.

Друкується зі скороченнями за текстом, опублікованим у сбірнику «Бабин Яр» під редакцією доктора Владислава Гриневича и профессора Роберта Магочі (Канада), що вийшла друком напередодні 75-річниці трагедії в Бабиному Яру.